Діяльність комісії з охорони природи АНУРСРзі створення мережі природних заповідників (1950-ті – початок 1960-х років)

УДК 502:061

Л. О. Чорна, М. Г. Чорний

Канівський природний заповідник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка,
Канів, Україна, lyu-chorna@yandex.ru

ACTIVITY OF THE NATURE PROTECTION COMMISSION
OF THE ACADEMY OF SCIENCES OF UKRAINIAN SSR ON CREATING NATURE RESERVES NETWORK (1950 – beginning 1960s)

L. O. Chorna, M. Н. Chorny

Kaniv Nature Reserve of Taras Shevchenko Kyiv National University, Kaniv, Ukraine

Нинішня мережа природно-заповідних територій України – результат багаторічної діяльності природоохоронців. Її формування відбувалося з перемінним успіхом у складних суспільно-політичних умовах. Важкими були і 1950-ті – початок 1960-х рр. Матеріали фондів Інституту архівознавства Національної бібліотеки України ім. Вернадського розкривають непрості обставини клопіткої діяльності вчених, спрямованої не лише на охорону існуючих заповідників, а й на створення нових. У 1951 р. державний орган з охорони природи (Управління у справах заповідників при Раді Міністрів УРСР) було ліквідовано. Його функції перебрала на себе Комісія з охорони природи Академії наук УРСР, створена постановою Президії АН 13.06.1955 р. До її складу увійшли представники інститутів: Зоологічного, Ботанічного, Гідробіо­логії, Біохімії, Геологічного, Економіки, Захисту рослин, Соціалістичного землеробства; Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, Львівського краєзнавчого музею АН УРСР, Головного управління мисливського господарства; міністерств охорони здоров’я, культури, обласних вузів та інших установ. Усього Комісія налічувала 60 осіб. Керівництво роботою здійснювало її Бюро в кількості 11 членів на чолі із д. б. н. Іваном Григоровичем Підоплічком. Про важливу роль згаданої Комісії свідчить те, що в числі її завдань була підготовка урядових рішень і постанов із питань охорони природи, координація досліджень з охорони природи, розробка раціональної мережі природних заповідників і пам’яток природи, наукових основ охорони та відновлення природних багатств, організація нарад і конференцій, видавнича діяльність, консультації з інтродукції рослин і тварин тощо.

Уже в перші роки своєї діяльності Комісія направила в різні географічні райони України експедиції для підготовки наукових обґрунтувань створення нових природно-заповідних територій. Важлива увага приділялася дельті Дунаю. Теза про необхідність заповідання Дунайських плавнів неодноразово звучала на багатьох наукових нарадах і зібраннях у виступах А. Г. Підоплічка, А. П. Федоренка, М. А. Воїнственського. Зокре­ма, А. П. Федоренко доповідав про свої щорічні зимові обліки водоплавних птахів у дельті Дунаю. Крім того, вчені намагалися відновити Канівський, «Гористе» (Старо­сільський), Карадазький, Кончу-Заспу та інші заповідники. У 1957 р. Комісія звернулася до Голови Верховної Ради УРСР Д. Є. Коротченка про необхідність виділення заповідника Асканія-Нова зі складу Інституту тваринництва.

Уже в 1958 р. подано до Комісії з охорони природи АН СРСР пропозиції з організації нових заповідників (для перспективного плану розвитку народного господарства СРСР на 1959–1965 рр.). Пропонувалося в 1959 р. створити Карпатський заповідник площею 50 тис. га та Дунайський – 20 тис. га, а на початку 1960-х рр. – вихухолевий заповідник на Луганщині – 10 тис. га та Поліський – 60 тис. га.

Не втрачаючи часу у справі збереження дельти Дунаю, Комісія з охорони природи у вересні 1958 р. звернулася до керівництва прикордонних військ із проханням допомогти у боротьбі із браконьєрами. Штаб прикордонних військ КДБ при РМ СРСР Південно-Західного округу дав необхідні розпорядження Ізмаїльському прикордонному загону, при цьому був зроблений запит до науковців із проханням надати необхідний список заборонених до відстрілу птахів і місця їх гніздування в гирлі Дунаю.

Незважаючи на те, що заповідні території постійно зменшувалися (у 1958 р. Крим­ський і Сивашський природні заповідники стали заповідно-мисливськими господар­ствами, скорочувалася площа існуючих), – вчені працювали на перспективу. У 1958 р. Президія АН УРСР прийняла постанову «Про раціональну мережу заповідників в Українській РСР», підготовлену Комісією з охорони природи. Було розроблено план створення п’яти великих зональних заповідників: Карпатського, Поліського, Дунайського та, на базі існуючих заповідних ділянок, – Лісостепового та Степового.

Для визначення площ і встановлення меж проектованих заповідників у 1958–1959 рр. здійснили низку наукових експедицій. Вчені, разом із працівниками Житомирського, Ровенського та Волинського обласних управлінь лісового господарства на місцях встановлювали межі Поліського природного заповідника.

Заступник голови Комісії АН УРСР по охороні природи, к. б. н. Анатолій Павлович Федоренко і к. б. н., старший науковий співробітник Інституту зоології В. І. Таращук намітили розміри Дунайського заповідника. А. П. Федоренко також здійснив експедицію для уточнення території Карпатського заповідника. На початку 1960 р. він же працював у комісії при Раді Міністрів УРСР по використанню очерету в плавнях Дунаю. Це питання розглядалося і на нараді в ЦК КПУ, в якій взяли участь М. А. Воїн­ственський і А. П. Федоренко.

У 1960 р. науковці розробили проект Постанови Президії АН УРСР «Про організа­цію заповідника в дельті Дунаю». Підкреслювалася унікальність цього місця в природничому значенні не лише в межах СРСР, а і в Європі. У документі зазначалося, що по лінії ООН піднімається питання про створення «європейських заповідників» для водоплавних птахів і рідкісних видів тварин. Такі заповідники уже існували в країнах «соціа­лістичного табору» – Польщі та Чехословаччині. До організації заповідника в дельті Дунаю спонукало також пожвавлення господарської діяльності у цій місцевості. Зокрема, планувалося будівництво комбінатів для переробки очерету об’ємом 250 тис. тонн/рік. Це привело б до його суцільної вирубки в районі Вилкове аж до Чорного моря. Дунайський заповідник площею 10 000 га мав бути філіалом Чорноморського. Для наукової роботи планувалося використовувати базу Інституту гідробіології АН УРСР в м. Вилкове. У 1960 р. матеріали для оголошення Карпатського та Дунайського заповідників були повністю підготовлені. Президія АН УРСР подала їх на розгляд Ради Міністрів УРСР, де вони «лягли під сукно» на багато років.

У 1963 р. науковці знову відновили клопотання про заснування заповідника в Дунайських плавнях. У червні цього ж року Комісія з охорони природи АН УРСР відрядила Федора Кузьмовича Пугача для узгодження з місцевими організаціями відведення землі під заповідник, уточнення меж в натурі та на картах, прийняття на о. Лімба та інших місцях заповідника майна для наукової бази АН УРСР. Вдалося узгодити виділення під заповідник всього 3,5 тис. га із охоронною кілометровою зоною водного простору Чорного моря.

Незважаючи на активну природоохоронну діяльність учених, їх задуми не реалізувалися. На початку 1960-х рр. за розмірами природно-заповідних територій Україна посідала одне з останніх місць: із 15 республік – тринадцяте, випередивши лише Литву та Молдову. Україна мала лише три заповідники загальною площею 12036 га. Про це було підготовлено матеріал і, за підписом президента АН УРСР Б. Патона, подано першому секретарю ЦК КПУ П. Ю. Шелесту. Крім питань заповідної справи, зверталася увага і на екологічні проблеми. Зазначалося, що розгорнуте будівництво індустріальних об’єктів із кожним днем змінює природу, їхній вплив поширюється на водні басейни, глибини надр тощо. У республіці проводилася вирубка водоохоронних і ґрунтозахисних лісів. Важливо, що в цьому документі вчені висловили сміливу думку про те, що «не завжди обґрунтоване і продумане затоплення великих площ корисних земель» призводить до великих втрат у народному господарстві. Піднімалося питання і про проблему води.

У кінці документу Академія наук виступила з проханням до ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР прискорити схвалення підготовлених матеріалів про організацію заповідника в дельті Дунаю, відновити Карпатський заповідник; створити Державний Комітет Ради Міністрів УРСР з охорони природи і раціонального використання природних багатств.

За даними В. Борейка, саме це звернення спричинило репресивні заходи з боку владних структур стосовно Комісії з охорони природи та керівництва Академії наук. Член-кор. АН УРСР І. Г. Підоплічко та його заступник Ф. К. Пугач отримали догани «за перекручування фактів». У березні 1964 р. Комісія змушена була припинити свою роботу, однак науковці, які входили до її складу, продовжували, кожен на своїй посаді, працювати в напрямку збереження рідної природи та розширення мережі природних заповідників України. Хоча і через багато років, але задуми природоохоронців знай­шли своє практичне втілення.


Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 45-48.

/p

Розповісти колегам:

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники