Порівняльний аналіз різноманіття грунтових безхребетних у різних типах біогеоценозів Присамар’я

УДК 591.553:502.63(25)

К. О. Саксонік

Дніпропетровський національний університет, м. Дніпропетровськ, Україна

Ґрунт – один із компонентів біогеоценозу, де відбувається трансформація, розкладання, гуміфікація та мінералізація органічної речовини в наземних екосистемах. У ґрунті можно виявити представників різних екологічних груп – від гідрофілів до мезофілів та ксерофілів з різним спектром розповсюдження всіх типів трофіки та найрізноманітніших розмірів тіла. Отже, представники багатьох таксонів і більшості гілок еволюції тварин можна знайти у ґрунті при значній широті різноманіття (Криволуцький, 1985).

За загальним правилом (Гіляров, 1949), найбільше число особин тварин у ґрунті належить формам малих розмірів. Більш крупні тварини представлені численними життєвими формами (від ксерофілів до гігрофілів), що цілком відображає картину дослідження ґрунтової фауни Присамар’я.

Ще з кінця позаминулого століття відомо, що у всіх наземних екосистемах більшість видів і особин – мешканці ґрунту або тісно пов’язані з ґрунтом у певний період свого життєвого циклу (Гіляров, Криволуцький, 1994).

Виходячи з розрахунків можна відзначити, що найзначніша різноманітність спостерігається у білоакацієвих посадках, на степовій цілинці (пробна ділянка № 201) та у верхній третині південної експозиції байрака. У цілому для байрачних дібров характерні високі значення чисельності різних безхребетних і видового різноманіття (найвищі в уже вище згадуваному верхньому схилі південної експозиції – 1,18, найбільш знижена різноманітність у середній третині схилу північної експозиції – 0,92). Це пояснюється тим, що у байрачних дібровах найкраще виражена акумуляція гумусових речовин, а також у них формуються оптимальні умови для активного біологічного кругообігу. Повертаючись до схилу південної експозиції байрака, необхідно виділити переваги її освітлення порівняно з схилом північної експозиції у вигляді сонячного світла, яке попадає на нього у більшій кількості, що і є наслідком оптимізації умов існування.

До числа біотопів, які мають низьке різноманіття ґрунтової мезофауни належать пробна ділянка № 206 (насадження на крутосхилах ярів правого берега р. Самари) з показником різноманіття 0,83, а також пробна ділянка № 210 (притерасна заплава р. Самари) з показником 0,88. У першому випадку цей факт треба пов’язати з жорстким дефіцитом вологи на крутосхилах, а в другому напроти – надлишком вологи, особливо в притерасній частині заплави. Крім того, не можна обійти увагою той факт, що різноманіття ґрунтової мезофауни може місцями катастрофічно знижуватися у зв’язку зі зникненням цілих типів ґрунтів із характерними для них екосистемами.

Таким чином, оптимальні для існування ґрунтових безхребетних сталі, не піддані антропогенному впливу екосистеми. Перехідні угруповання характеризуються зниженим різноманіттям мезофауни. Схили балок, пристін, борові комплекси є ареною протистояння між степом та лісом.


Zoocenosis — 2003
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2003. – С. 158-159.