Зміни угруповань великих ссавців внаслідок розвитку мисливської діяльності людини

УДК 591.5+599 (477)

О. П. Трунов, І. В. Загороднюк

Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка,
Луганськ, Україна, alex35agro@mail.ru, zoozag@ukr.net

CHANGES IN LARGE MAMMAL COMMUNITIES
CAUSED BY HUMAN HUNTING ACTIVITY

O. P. Trunov, I. V. Zagorodniuk

T. Shevchenko National Pedagogical University,
Luhansk, Ukraine, alex35agro@mail.ru, zoozag@ukr.net

Ссавці – одна з найбільш експлуатованих людиною груп тварин завдяки їхній цінності як харчового ресурсу та джерела сировини. Історичну роль ссавців у формуванні людської цивілізації переоцінити неможливо, проте прогрес цивілізації, у тому числі на території України відзначився зникненням низки видів (Сокур, 1961). Це зникнення відбувалося з двох причин – перепромисел і переслідування через конкурентні взаємини зі свійськими тваринами (Кириков, 1966). У першому наближенні темпи та масштаби зникнення диких видів, у тому числі пращурів свійських форм, відбувалися узгоджено з формуванням популяцій свійських ссавців (Загороднюк, 1999). Проте причинами цього була не пряма конкуренція чи конкурентне виключення диких форм, а безпосереднє переслідування та знищення їх людиною (Пучков, 1992).

Серед факторів згасання популяцій диких аборигенних видів великих ссавців (переважно унгулят) автори виділяють такі (Загороднюк, 1999): 1) збільшення пресу полювання та удосконалення знарядь здобування, 2) розвиток тваринництва та посилення конкурентних взаємин зі свійськими тваринами, 3) сільськогосподарське освоєння територій та руйнація природних місць оселення видів, 4) фрагментація ареалів у результаті розвитку транспортної та технологічної інфраструктури людської популяції, відповідне порушення просторово-генетичної структури популяцій.

У цій праці докладно розглядається перший фактор і проводиться порівняння ключових дат згасання популяцій аборигенів із темпами розвитку знарядь здобування, а також ще один (п’ятий) фактор – взаємини аборигенних видів, що збереглися у складі місцевої фауни, з адвентивними видами, що інтродуковані в аборигенні фауністичні угруповання. Розглядається тільки фауна, що відома з літописних часів (без мамонтів, носорогів, печерних ведмедів тощо).

Насамперед, розглянемо ключові дати згасання популяцій аборигенів. Протягом літописного часу з території України зникло 8 видів копитних (у порядку зникнення): віслюк (Asinus hemionus, XV ст.), тур (Bos primigenius, XVII ст.), зубр (Bison bonasus, XVII ст.), козиця (Rupicapra rupicapra, XVIII ст.), сайгак (Saiga tatarica, I половина XIX ст.), кінь-тарпан (Equus gmelini, II половина XIX ст.), лось (Alces alces, I третина XX ст.), олень шляхетний (Cervus elaphus, I третина XX ст.). Частину цих видів відновлено завдяки забороні полювання та реінтродукції, проте успіхи у відновленні видів найчастіше обмежені територіями лише окремих мисливських господарств і заповідників (зубр, кулан, тарпан) і лише окремі види відновлювали ареали частково природним шляхом, проте в усіх випадках завдяки забороні полювання та за сприяння біотехнічних заходів (лось, олень, сарна). П’ять видів втрачено повністю (віслюк, тур, козиця, сайгак, тарпан). При цьому тур і тарпан зникли як види, і відновлення тарпана, як і зубра, стало можливим лише за рахунок вікарних форм. Сучасний зубр у нашій фауні – це гібрид біловезько-кавказького зубра. Тарпана відновлюють на основі вікарної джунгарської форми – коня Пржевальського.

Всі ці види були об’єктами полювання, про що свідчать численні літописні дані. Має місце невипадковий збіг дат зникнення цих видів з основними періодами розвитку знарядь і засобів полювання. Час зникнення віслюка, тура та зубра припадає на XVI–XVII ст. У цей час основним знаряддям здобування були колективні полювання з використанням холодної зброї – луків, самострілів, рогатин, тенет, ловчих ям. У цей час полювання було дозволене лише для дворянської та військової еліти. Фактично зникнення зазначених видів відбулося лише у наступний період розвитку полювань.

Цей другий період відзначений появою вогнепальної гладкоствольної зброї, що сталося у другій половині XVII ст., коли набули поширення такі види зброї, як пищалі, мушкети, аркебузи, пістолети тощо. Поява цієї зброї змінила характер ведення полювань: зменшилася кількість учасників, збільшилася ефективність ураження тварин, використовували комбіновані полювання з холодною та вогнепальною зброєю. Із ключових дат історії зброї варто назвати 1477 р., коли в Європі стали виготовляти пружинні гнітові замки, а у 1525 р. почали зернити порох, з початку XVII ст. набуло поширення виготовлення стволів із дамаської сталі та зброї з кременевими замками. Саме у джерелах цього часу помітно знижується згадування полювань на всіх зазначених видів, у тому числі на зубра. Після 1738 р., коли у Франції стали виготовляти легкі двоствольні рушниці, популяції мисливських тварин потрапили під нову загрозу.

У XVIII ст. значно зросло різноманіття типів вогнепальної зброї, з яких у першу чергу відмітимо одно- та двоствольні рушниці з ненарізними стволами калібру 15–20 мм, двоствольні комбіновані рушниці, одноствольні гвинтівки та карабіни калібру 7–12,5 мм, нарізні штуцера калібру від 16 мм. На початку XIX ст. відбувся новий прорив, що полягав у розробці та поширенні ударно-капсульних замків. До кінця XIX ст. набули також поширення набої, як кільцевого спалаху, так і центрального бою. Саме у цей час починається згасання популяцій таких швидких і раніше малодоступних для мисливців видів, як сайгак і тарпан, які до кінця XIX ст. були знищені на території України.

На початку ХХ ст. на теренах України розгорталися значні військові дії (І світова та громадянська війни), і в арсеналі мисливців з’являються нові види зброї, у тому числі багатозарядні нарізні (різноманітні гвинтівки з поздовжньо-рухомим затвором, карабін Генрі-Вінчестера) та гладкоствольні (помпові рушниці та самозарядні системи Браунінга). У цей же час набуває поширення застосування для набоїв бездимного пороху.

Власне в цей час відбувається значне скорочення чисельності усіх тих видів диких копитних, що ще збереглися. У описах фауни того часу (Мигулін, 1938) такі види як лось, олень і сарна згадуються лише як колишні мешканці території України. У цей час у руках населення опинилася значна кількість трофейної нарізної зброї, а економічна скрута стимулювала масштабні полювання на дикого звіра. Така ситуація зберігалася щонайменше до початку 30-х років, і лише подальша повоєнна сувора заборона полювань на великих ссавців сприяла відновленню їхніх ареалів на території України. Лише у другій половині ХХ ст. було відкрито перші полювання на копитних. Ці полювання стали доволі суворо регламентованими та винятково ліцензійними. Це сприяло зростанню чисельності великих ссавців. Важливим фактором було те, що дозволялося полювання тільки з гладкоствольною зброєю без використання транспорту.

Надалі ситуація кардинально змінилася. З початку 80-х років ХХ ст. у значної кількості населення з’явився транспорт–позашляховик (УАЗ, Нива, важкі мотоцикли), а з початку 90-х років ХХ ст. стало дозволеним мати нарізну зброю, у тому числі самозарядну (на 5–7 і більше набоїв: карабіни Ведмідь, Лось, Барс, Тигр, СКС, Сайга та ін.). Кількість зброї та масштаби браконьєрських полювань зросли до небачених до того розмірів. За 15–20 останніх років, зокрема, чисельність лося в Україні знизилася у 20–30 разів. Для прикладу, на Луганщині 2005 р. порівняно з 1990 р. чисельність лося знизилася на 94 %, кабана – на 64, сарни – на 61, оленя – на 46, при тому, що ліцензій на здобування звіра у більшості випадків не видавали.

З 1990-х років у багатьох регіонах стало популярним проводити елітні полювання, у тім числі на види з Червоної книги України, фактично «на все, що рухається». Серед таких полювань загальновідомими стали полювання на зубрів, борсуків, «тундряних» вовків та інших рідкісних і дуже рідкісних в Україні видів звірів, часто без дозволів та з порушенням правил полювання (вночі та сутінках, з автомобілів, гелікоптерів, катерів і снігоходів, на заповідних ділянках, у заборонені періоди та дні тижня).

Практично ці самі тенденції у розвитку зброї, техніки полювання та відповідних скорочень ареалів і чисельності стосуються великих хижих ссавців. За останні століття в Україні зникла росомаха (останні знахідки – на межі XIX–XX ст.). Скоротили свої ареали на більшій частині території України ведмідь та рись. Ведмідь дотепер залишається об’єктом трофейного полювання у Карпатах і скоро може зникнути з території України повністю.

З огляду на загальну сумарну чисельність великих ссавців розглядати їх як трофічний ресурс неможливо, оскільки мова йтиме лише про декілька сотень грам дичини у перерахунку на одного громадянина. Проте, полювання може розвиватися у таких напрямках, як трофейне та спортивне. Тут необхідно відзначити, що ці два напрямки можуть ефективно розвиватися тільки при суворому контролі з боку мисливствознавців і з урахуванням потреб регулювання структури угруповань. Необхідно зазначити, що у складі мисливської фауни є такі адвентивні (а, отже, небажані у складі природних угруповань) види, як олень плямистий, муфлон, лань, шакал, єнотовидка тощо. Усі вони входять у конфліктні взаємини з відповідними аборигенними видами та обмежують їхні можливості популяційного росту. Надвисокої чисельності досягли окремі місцеві види хижих (зокрема, лиси), чим суттєво впливають на кормову базу та просторовий розподіл інших видів мисливських звірів та птахів.


Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 509-511.

Розповісти колегам:

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники