Проблеми збереження піщаних пляжів у північно-західній частині Чорного моря
УДК 551.435.1(477)
З. В. Селюніна, О. Ю. Уманець, М. І. Ніточко, Д. Д. Королєсова, С. В. Плющ
Чорноморський біосферний заповідник НАН України, Гола Пристань, Україна, bsbr-nauka@yandex.ru, scirtopoda@gmail.com
Z. V. Selyunina, O. Y. Umanets, M. I. Nitochko, D. D. Korolesova, S. V. Plyusch
Black Sea Biosphere Reserve of the NAS Ukraine, Hola Prystan, Ukraine
Один з унікальних природних комплексів, що зберігаються у Чорноморському біосферному заповіднику, – відкриті піщані узбережжя моря та його заток. Особливу цінність мають супраліторальні піщані узбережжя Чорного моря. Пляж – надводна частина сучасної берегової зони, що перебуває під впливом прибійного потоку та характеризується наявністю рухомого скупчення наносів, складається з рівних, слабко нахилених убік моря ділянок, берегових валів і пляжних фестонів. За морфологією розрізняють пляжі повного профілю, або двосхилові. Пляжі повного профілю – береговий вал, що утворюється за різкого переважання прямого потоку над зворотним, і, залежно від характеру зворотного потоку, він може бути увігнутим або опуклим. Притулений пляж, тулячись гребенем до кліфу, має тільки один схил, звернений убік моря.
У північно-західній частині Чорного моря піщані пляжі складають близько 40 % довжини берегової лінії – понад 400 км (Шуйський, Вихованець, 1989). Із них більшість – двосхилові пляжі островів та кіс. Односхилові пляжі на території Херсонської області зустрічаються лише поблизу коренів островів Джарилгач і Тендрівська коса. З усіх піщаних пляжів північно-західної частини Чорного моря лише незначна частка охороняється, а заповідний статус мають лише пляжі, що знаходяться в межах Чорноморського біосферного заповідника (ЧБЗ), де вони перебувають під охороною майже 90 років.
Одним з істотних факторів, що характеризують піщане узбережжя, є гранулометричний склад ґрунту. У північно-західній частині Чорного моря зустрічаються пляжі з велико-, середньо- та дрібнозернистим піском. Розмір піщаних зерен впливає на розмір інтерстиціального простору, процеси самоочищення узбережжя, вміст біогенних елементів, розчиненої органічної речовини і, як результат, – на чисельність та біомасу гідробіонтів піщаної літоралі (Jonge, 1985; Wotton, 2002).
У зв’язку з особливими фізико-хімічними, гідробіологічними особливостями місцеперебувань організмів, що тут мешкають, у процесі еволюції сформувалися певні екоморфологічні ознаки та властивості, які забезпечують пристосування особин до цих умов життя. Сформувалася ціла група організмів – контуробіонтів (Зайцев, 1991). Більшість токсикантів та забруднюючих речовин, що надходять у море, утворюють найвищі концентрації в таких контурних біотопах. Тому контуробіонти піддаються сильнішому антропогенному впливу та реагують на це інтенсивніше, ніж пелагобіонти. Поверхня моря на межі з атмосферою, берегом, дном відрізняється високою інтенсивністю фізичних і хімічних процесів. Тут спостерігається так званий «крайовий ефект», який визначається високим таксономічним різноманіттям, високою чисельністю гідробіонтів та іншими характеристиками (Виноградов, 1968).
Серед мешканців піщаної супраліторалі є організми, що зариваються в ґрунт або мешкають під викидами рослинності, камінням тощо, а також своєрідна група організмів, яка освоїла простір між часточками ґрунту – інтерстиціальні біотопи. Інтерстиціальні біоценози піщаних пляжів відчувають вплив як моря, так і суходолу, активно реагуючи на них, що виражається зміною складу та кількісних показників (Воробйова, 1992).
Серед гідробіонтів, які мешкають у межах псамоконтуру, є авто- та гетеротрофи. Мікроводорості – важлива складова супраліторальних комплексів. Вони – основне джерело органічної речовини та початкова ланка більшості трофічних ланцюгів. Виділяють групу мікроводоростей, які прикріплюються до піщинок або пересуваються по їх поверхні, і неприкріплених, які живуть у воді між часточками ґрунту. Псамофільні мікроводорості мають пластичні морфобіологічні та фізіологічні властивості, високу стійкість до екстремальних умов. Вони – єдина група з існуючих у піску мікроорганізмів, якій властиве фототрофне живлення та, разом із цим, здатність до швидкого розмноження. Серед зообентосу в межах псамоконтуру широко представлено мейозообентос, таксономічне різноманіття якого максимальне в інтерстиціальному біотопі. Тут зустрічаються представники майже всіх типів безхребетних (Мокиевский, 2009). Макрозообентос здебільшого представлено ракоподібними, які зариваються у пісок або мешкають у викидах морських макрофітів. У фауні амфіпод ЧБЗ виявлено 6 видів, які мешкають вище рівня води: Orchestia montagui Audouin, 1826, Talorchestia deshayesii (Audouin, 1826), Pontogammarus maeoticus (Sovinskij, 1894), Marinogammarus olivii Milne-Edwards, 1830, Ampithoe vaillanti Lucas, 1864, Gammarus aequicauda (Martynov, 1931). Лише перші два види з перерахованих – справжні амфібіонти, які у теплий сезон зустрічаються винятково в межах супраліторалі (здебільшого у викидах морських макрофітів). Інші види зустрічаються як вище так і нижче рівня води. До відкритих піщаних берегів тяжіють T. deshayesii, P. maeoticus, M. olivii, у той час як O. montagui домінує на узбережжі заток (Пинчук, Черняков, 1989).
Рослинний покрив морських узбережь особливо уразливий за надмірного антропогенного використання прибережно-морських екосистем. У береговій зоні рослини знаходяться в екстремальних природних умовах: прибережно-морський клімат, фізико-хімічний вплив морських вод, морфолітодінамічні процеси геоструктур берега (зсуви, абразія, акумуляція тощо) та антропогенне втручання (вилучення пляжного матеріалу, будівництво, концентрація населення, туризм, рекреація тощо) призводять до повного знищення рослинного покриву, а за меншого навантаження – до його розрідження та синантропізації, втрати унікальності рослинності (Уманець, 2010). Недарма в усіх причорноморських країнах більшість видів супраліторалі вже давно охороняються законом. Саме через інтенсивний прибережний морський туризм до сторінок Червоної книги Болгарії (1984) потрапили такі псамофітно-літоральні види як Eryngium maritimum L., 1753, Gypsophyla trichotoma Wend., 1837, Secale sylvestris Host., 1809, Argusia sibirica (L.) Dandy, 1753, Euphorbia peplis L., 1753, Lactuca tatarica (L.) C. A. Mey, 1831 та інші, які дотепер є звичайними видами на піщаному узбережжі України, що знаходиться поза зоною антропогенного впливу. Ці види – піонери пляжів по межі супра- та субліторалі. Пляжі Чорноморського заповідника – місце зростання ендемічних та рідкісних рослин, серед яких прибережна спаржа (Asparagus pallasii Miscz., 1916), приморська люцерна (Сarex liporocarpos Gaud.), приморський катран (Crambe maritima Steven ex Rupr.), Astrodancus littoralis (M. Bieb.) Drude, Alyssum borzaeanum E. I. Nyarady, Medicago marina L., Glaucium flavum Crantz, які занесено до Червоної книги України.
Нині на морських узбережжях відбувається скорочення флористичного різноманіття та чисельності видів природної флори, заміщення їх антропогенними видами. Судинні рослини на морських узбережжях поширені у трьох прибережно-морських зонах: сублітораль, супралітораль і прибережна ділянка суходолу. Ступінь впливу моря на рослинний покрив максимальний на субліторалі (Короткий, Худяков, 1990; Реймерс, 1990; Кафанов, Кудряшов, 2000).
На піщаних морських узбережжях Чорноморського біосферного заповідника мешкає низка стенотопних видів комах. Серед жуків (Insecta, Coleoptera) до цієї групи зокрема відносяться такі види, як жук-чорнотілка фалеріа понтіка Phaleria pontica Semenov, 1901 – псамофільний ендемік Причорномор’я. Розвиток жуків проходить у морських наносах супраліторальної зони (Черней, 2005). Цей вид у цілому сприяє трансформації органічних викидів моря. Імаго P. pontica живляться трупами морських тварин (Семенов, 1901). Стрибун звивистий прибережний Cylindera contorta Fischer von Waldheim, 1828 – типовий активний хижак зі специфічним характером розповсюдження уздовж піщаних пляжів, але в регіоні ЧБЗ вид трапляється лише на піщаних морських узбережжях. Турун скаріт згладжений Scarites laevigatus Fabricius, 1792 – хижак, характерний мешканець винятково морських узбережь Середземноморського басейну. Aphodius (Mothon) sarmaticus (Semenov & Medvedev, 1927) – жук родини Scarabaeidae, ендемік Азово-Чорноморського басейну, трапляється поблизу коріння рослин як на прибережних пісках, так і на піщаній терасі Нижнього Дніпра (Медведев, 1965; Набоженко, 2012; Ахметова, Фролов, 2014). Слід відмітити групу галобіонтних жуків, для яких морська супралітораль – основне місце мешкання. Серед них такі стафілініди (Петренко, 2012), як Brachyusa concolor (Erichson, 1839) – жук-ріпікол, який заселяє береги водойм, особливо наноси водоростей, відмічений на Потіївській ділянці ЧБЗ (Семенов, Блинштейн, 1989), та Halobrecta puncticeps (Thomson, 1852) – галобіонт частіше морських берегів Солоноозерної та Потіївської ділянок. Згадані види жуків досить вразливі у зв’язку з обмеженим, ізольованим розповсюдженням, зумовленим приуроченістю до морських піщаних пляжів, супраліторалі та локально-осередковим типом просторового розподілу.
Під час післягніздових кочівель і осінньої міграції на морському узбережжі в районі Потіївської ділянки заповідника протягом 2012–2015 рр. траплялося понад 30 видів водоплавних та прибережних птахів, 8 з яких (пелікан рожевий Pelecanus onocrotalus L., 1758, пухівка Somateria mollissima (L.), 1758, скопа Pandion haliaetus (L.), 1758, пісочник великий Charadrius hiaticula L., 1758, пісочник морський Charadrius alexandrinus (L.), 1758, мартин каспійський Larus ichthyaetus Pall., 1773, крячок каспійський Hydroprogne caspia (Pall.), 1770, та крячок малий Sterna albifrons Pall., 1774) занесені до Червоної книги України (2009). Найчисельніші види (баклан великий Phalacrocorax carbo (L.), 1758, мартини жовтоногий Larus cachinnans Pall., 1811, середземноморський L. melanocephalus Temm., 1820, звичайний L. ridibundus L., 1766 та сивий L. canus L., 1758) у післягніздовий період формують досить великі скупчення від декількох сотень до декількох тисяч особин. Птахи зосереджуються на пляжах (переважно для відпочинку), утворюючи клуби, а також на прибережному мілководді та у зоні прибою, де живляться.
Протягом усього року на морських пляжах знаходять собі їжу хижаки: лисиця звичайна (Vulpes vulpes L., 1758), єнотоподібний собака (Nyctereutes procyonoides Gray, 1834), ласка (Mustela nivalis L., 1758). Для острівних угруповань ссавців це єдине надійне джерело живлення.
Берегова зона морів відрізняється надзвичайно високим різноманіттям життя. У той же час, це одна з територій нашої планети, найбільш піддана антропогенним впливам, які часто погіршують екологічну обстановку для біоти та людини. Поблизу лінії розмежування моря та суходолу останніми десятиліттями у північно-західній частині Чорного моря відбуваються глибокі зміни, спричинені людською діяльністю. Це і різні види забруднення, сільськогосподарські, дренажні, побутові скиди в морські акваторії, заготівля піску, камки, ракушняка тощо. Останніми роками все потужніший вплив на пляжі, особливо піщані, справляє рекреація та туризм. Розвиток цього виду природокористування призводить до розширення курортної інфраструктури у прибережній зоні (будівлі, басейни, спортивні майданчики, атракціони, розважальні центри тощо), зростання обсягу недостатньо очищених господарсько-побутових вод, збільшення мережі шляхів тощо. Скупчення великої кількості людей на піщаному пляжі зумовлює ефект «витоптування»: ущільнення піску та механічне пошкодження, знищення його фауни та флори (Зайцев, 2008). Ще одна із загроз для субліторального піщаного морського узбережжя – проїзд транспорту, який ущільнює пісок, порушуючи мікробіоценози ґрунту, перемішує акумулятивні шари, порушує природний мікрорельєф узбережжя, викликає занепокоєння птахів і морських ссавців, знищує рослини та безхребетних тварин. На узбережжях, що охороняються, ці негативні чинники мають бути усуненні.
Відкриті морські піщані узбережжя – цілісна екосистема, яка має важливе екологічне значення: очистка морської води, місце перебування тварин і зростання рослин літорального комплексу, серед яких є рідкісні види Червоної книги України та Бернської конвенції. Піщані морські субліторалі – дуже вразлива екосистема. Рекреація, забруднення, евтрофікація знижують екологічний потенціал, гальмують відновлення цих екосистем.
Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 53-56.