Особливості теріофауни Дніпровсько-Орільського природного заповідника

УДК 599:502.72

Н. В. Антонець

Дніпровсько-Орільський природний заповідник, м. Дніпропетровськ, Україна

Ключові слова: ссавці, різноманіття, чисельність

theriofauna characteristics
of dniprovsko‑orelsky nature reserve

N. V. Antonets

Dniprovsko-Orelsky Nature Reserve, Dnipropetrovsk, Ukraine

Keywords: mammals, diversity, number

Дніпровсько-Орільський природний заповідник, створений у центрі Дніпропетровської області в 1990 р., займає площу 3766,2 га. Територія являє собою комплекс короткозаплавних (діброви р. Протовча) та довгозаплавних лісів (р. Дніпро) з системою стариць–озер, луків і боліт (І тераса) і піщаного степу з насадженнями сосни звичайної різного віку (ІІ тераса). Це інтразональні біотопи у степовій зоні України, що накладає своєрідний відбиток на особливості тваринного населення взагалі та фауну ссавців, зокрема.

Інвентаризацію та моніторингові дослідження дрібних ссавців проводили у 1991–2005 рр. в основних біотопах на 15 постійних облікових лініях за загальноприйнятими методиками з використанням звичайних пасток Геро та живопасток системи Н. А. Щипанова (1999). Відпрацьовано 43 550 пастко-діб і здобуто 3448 особин мікромамалій 15 видів. Обліки чисельності ратичних і хижих проводили двома методами: стратифікованої вибірки прогонами та маршрутного обліку по пороші взимку. У публікації також використовані матеріали Літопису природи (1991–1999 рр.).

Взагалі виявлено 38 видів ссавців: 16 видів дрібних ссавців і комахоїдних: їжак білогрудий (Erinaceus concolor Mart.), мідиця мала (Sorex minutus L.), мідиця звичайна (S. araneus L.), білозубка мала (Crocidura suaveolens Pall.), білозубка білочерева (C. leucodon Germ.), мишівка степова (Sicista subtilis Pall.), мала лісова миша (Sylvaemus uralensis Pall.), лісова миша (S. sylvaticus L.), S. sp., миша курганцева (M. spicilegus Pet.), польова миша (Apodemus agrarius Pall.), звичайна миша (Mus musculus L.), мишка лучна (Mycromis minutus Pall.), пацюк мандрівний (Rattus norvegicus Berk.), водяна нориця (Arvicоla amphibius L.), нориця східноєвропейська (Microtus rosiaemeridionalis Ognev); 3 види великих гризунів: річковий бобер (Castor fiber L.), вивірка (Scirus vulgaris L.) та ондатра (Ondatra zibethica L.); 8 видів хижих: вовк (Canis lupus L.), лисиця (Vulpes vulpes Braun.), лісова куниця (Martes martes L.), кам’яна куниця (M. foina Erxl.), горностай (Mustela erminea L.), ласка (M. nivalis L.), борсук (Meles meles L.), річкова видра (Lutra lutra L.); 6 видів кажанів (Булахов, Чегорка, 1998): водяна нічниця (Myotis daubentoni Kuhl.), велетенська вечірниця (Nictalus lasiopterus Schr.), руда вечірниця (N. noctula Schr.), мала вечірниця (N. leisleri Kuhl.), нетопир малий (Pipistrelus pipistrelus Schr.), лісовий нетопир (P. nathusii Keys et Blas); чотири види ратичних: дикий кабан (Sus scrofa L.), плямистий олень (Cervus nippon Temm.), європейська козуля (Capreolus capreolus L.), лось (Alces alces L.) та один вид зайцеподібних: заєць–русак (Lupus europeus Matsc.).

З них 6 видів занесено до Червоної книги України: велетенська вечірниця, мала вечірниця, мишівка степова, горностай, видра та борсук.

Цікавою особливістю фауни дрібних ссавців є симпатричне співіснування на території заповідника двох видів–двійників: малої лісової та лісової мишей (Окулова, Антонец, 1999, 2000; Антонец, 2001; Антонець, Окулова, 2004). Як і взагалі на Лівобережжі України (Межжерин, 1993), у заповіднику домінує мала лісова миша. Річковий бобер нечисленний, рідкісний аборигенний вид заплавних комплексів р. Дніпро (Антонец, 1998, 2000, 2001) та його приток (Антонец, Водяной, 1999; Антонец, 2003). На сьогодні у заповіднику мешкає понад 20 особин. Ондатра – вид–інтродуцент, завезений у Дніпропетровську область у 1945 р. (Булахов и др., 1984). Цей гризун знайшов сприятливі умови у заплавних водоймах заповідника і мешкає як у норах, так і в хатках (Антонець, 2005). Особливістю фауни хижих ссавців заповідника є наявність лісової куниці та річкової видри (завдяки наявності заплавних комплексів). Руда лисиця населяє степові ділянки; її чисельність значно зросла, досягла максимальних величин у 2002 р. (60 лисиць або 16,5 ос. на 1000 га), що призвело до епізоотії сказу в 2003 р. (Антонець, 2003). Через загибель значної кількості лисиць у 2003–2004 рр. чисельність цього виду знизилась до 18 особин (4,5 ос./1000 га). Вовк, як крупний хижак, мешкає у заповіднику постійно (у 1995, 2003 та 2005 рр. виявлено три лігва на ділянці піщаного степу та самиць з молодняком). Борсук – досить поширений вид (виявлено п’ять корінних поселень), який населяє тільки лісові біотопи (Антонец, 2002). Єнотоподібний собака (Nycterentes procyonoides Gray.) – вид–інтродуцент, завезений для акліматизації у Дніпропетровську область в 1948 р. (Булахов и др., 1984; 1990). У заплавних комплексах заповідника цей хижак знайшов сприятливі умови для свого існування, але на сьогодні він зник із фауни через браконьєрство. Саме наявність старовікових заплавних лісів та водойм забезпечує розповсюдження значної кількості кажанів. Заєць–русак – поширений аборигенний вид. Чисельність його змінювалась суттєво і складала у 2004 р. близько 200 особин.

Особливістю фауни заповідника є висока чисельність ратичних тварин завдяки наявності заплавних лук і лісів, водойм і боліт, а також позитивного впливу антропогенного фактора – створення штучних насаджень сосни звичайної на арені Дніпра. Дика свиня реакліматизована у Дніпропетровській області з 1961 р. (Булахов и др., 1984, 1990), а у заповіднику вперше відмічена в 1964 р. За розглянутий період зафіксовано 27 випадків загибелі диких кабанів (у тому числі 48 % від браконьєрства). Плямистий олень акліматизований у нашій області з 1970 р. (Булахов и др., 1984, 1990). Чисельність iнтродуцента у заповіднику з 1991–2004 рр. поступово знижувалась з 30 до 4 голів (з максимумом у 1994 р.). Виявлено 12 випадків загибелі оленів від хижаків (в основному від вовків). Європейська козуля – аборигенний вид заповідника. За розглянутий період її чисельність змінювалась суттєво:
100–50 особин (з максимумом у 1992 р.). Зафіксовано 20 випадків загибелі козуль (у тому разі 88 % – від вовків та бродячих собак). Лось самостійно проник на територію області з південної межі лісостепової зони у 1957 р. (Булахов и др., 1984). Суттєву роль в житті цього виду грають культури сосни на ділянках піщаного степу (вплив антропогенного фактора грає у даному випадку позитивну роль). У зимовий період звірі концентруються в молодняках сосни, де в основному поїдають хвою. Чисельність лося у заповіднику змінювалась від однієї до 8 особин (з максимумами у 1994, 2002 і 2003 рр.). Випадків загибелі лосів не відмічено. Лосі в заповіднику розмножуються. Дві самиці з нащадками (стара самиця–мати та її донька) поділили територію заповідника і ретельно охороняють та мітять свої індивідуальні ділянки.


Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 454-456.