Зооноз сказу у диких і синантропних угрупованнях ссавців Східної України
УДК 574:599:619 (477)
М. А. Коробченко
Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка,
Луганськ, Україна, aquamarine@ukr.net
RABIES ZOONOSIS IN WILD AND SYNANTHROPE
MAMMAL COMMUNITIES IN THE EASTERN PART OF UKRAINE
M. A. Korobchenko
T. Shevchenko Luhansk National Pedagogical University, Luhansk, Ukraine, aquamarine@ukr.net
Зооноз сказу – один із найпоширеніших в Україні природно-осередкових захворювань ссавців. У процесі еволюції рабдовіруси виробили адаптації до життя у нервовій тканині та слинних залозах, на основі чого сформувався особливий екологічно мотивований механізм передачі збудника через укус (Щербак, 1984). У зв’язку з цим до зоонозу сказу залучена значна кількість видів ссавців, у першу чергу консументів ІІ порядку. Переважна кількість реєстрацій сказу серед диких і синантропних ссавців пов’язана з популяціями хижих (Caniformes), проте його часто реєструють також у кажанів (Vespertilioniformes) і гризунів (Muriformes) (Коробченко, 2006). Для цього зоонозу відомі дві форми вогнищ – сильватичні (екзантропні) та антропургічні (синантропні), між якими існує доволі тісний зв’язок (Наглов, Обоскалова, 2005). Загальна схема взаємодій залучених до зоонозу видів і шляхів проникнення вірусу в антропогенно змінені місцезнаходження може бути описана наступним чином: «дикі аборигенні види» → «бродячі свійські або синантропні аборигени» → «свійські (пестові та сільськогосподарські) тварини та людина» (Загороднюк, Коробченко, 2007).
У зв’язку із цим метою роботи став аналіз залученості різних за ступенем синантропності груп ссавців у епізоотії сказу та визначення провідних груп у підтриманні вогнищ сильватичного та антропургічного типу. Для цього проаналізовано дані про кількість реєстрацій сказу в популяціях хижих і суміжних за екологією груп ссавців, отриманні при опрацюванні бази даних із «Rabies Bulletin Europe» за 2001–2006 рр., а також дані, люб’язно надані Луганською обласною ветеринарною лабораторією за той же період. Усі дані узагальнено та опрацьовано в електронних таблицях формату «*.xls». Узагальнено дані з трьох адміністративних областей України – Луганської, Харківської та Донецької, які займають провідні місця за кількістю реєстрацій сказу в Україні. Головними оцінками рівня залученості різних груп ссавців до зоонозу були: n – загальна абсолютна кількість реєстрацій сказу у певного виду, pi – частка реєстрацій зоонозу у певного виду у перерахунку на кількість досліджених особин цього виду (Pi – те саме, але у %), PPi – частка реєстрацій сказу у певного виду відносно суми реєстрацій сказу у всіх ссавців, IZI – індекс залученості виду до зоонозу, що є добутком абсолютної кількості реєстрацій на відносну їх частоту (pi * N). Усі дані подано у перерахунку на один рік.
Загальна статистика даних така. За шість років (2001–2006 рр.) загальна кількість реєстрацій по Україні склала 10231 випадків, у тому числі всіх, окрім сільськогосподарських тварин – 8528. Разом Донецька, Луганська та Харківська області за ці роки дали 19,0 % у загальній кількості реєстрацій (n = 1946). У перерахунку на один рік кількість реєстрацій сказу в Україні склала 1705 випадків, у тому числі для Луганщини – 120 випадків, Харківщини – 116, Донеччини – 88. Без урахування сільськогосподарських тварин ці значення такі: Україна – 1421, Луганщина – 91, Харківщина – 95, Донеччини – 82.
Надалі аналізуються всі ссавці, крім сільськогосподарських (ВРХ, коні, вівці, свині, кози), оскільки вибірка зі свійських тварин є невипадковою і ступінь виявлення у них сказу наближається до абсолютних значень.
Найбільшу кількість випадків сказу за ці роки зареєстровано серед свійських тварин – псів і котів, переважно бродячих: разом n = 780 або 48,6 % усіх досліджених ссавців із території трьох східних областей України. Найбільше випадків сказу у псів зареєстровано на Луганщині (n = 151), у котів – на Харківщині (n = 179). Разом на сході України сказ, зареєстрований у псів, склав 21,8 % (n = 369), а у котів – 18,3 % (n = 411) від загальної кількості реєстрацій сказу у цих видів по всій Україні.
Серед диких тварин найбільша кількість випадків зареєстрована у лисиць: n = 763 або 18,6 % від усіх реєстрацій сказу лисиць в Україні та 47,5 % від усіх ссавців зі сходу України. Як на сході, так і загалом в Україні вони виступають основними носіями сказу у природі, завдяки їх надвисокій чисельності, що сприяє швидкій передачі збудника. Лисиць досліджують на сказ у найбільшому від усіх диких тварин обсязі при діагностичних відстрілах і меншою мірою – при інцидентних випадках. Найбільше випадків сказу у лисиць зареєстровано на Донеччині (n = 310), менше на Харківщині (n = 248) та Луганщині (n = 205).
Сказ у вовків на сході України в цей період зареєстровано лише на Луганщині – 17 випадків, що складає 27,4 % від загальної кількості реєстрацій сказу у вовків в Україні та 1,1 % від усіх ссавців зі сходу України. Серед інших видів диких ссавців із високою кількістю реєстрацій сказу варто відзначити єнота уссурійського (n = 12) та куницю (n = 7); у інших тхоревих n = 10, а в усіх інших диких – n = 13 реєстрацій. Серед останніх відомі тхір лісовий, вивірка, хом’як, ондатра тощо. У кажанів частота реєстрацій загалом невисока – 4 випадки, по два на Луганщині та Харківщині. Очевидне домінування серед видів-носіїв сказу представників ряду хижих ссавців (як свійських, так і диких).
Порівняння участі різних видів ссавців у підтриманні природних (сильватичних) і антропургічних вогнищ сказу показало наступне.
В угрупованнях ссавців у вогнищах сильватичного типу першу п’ятірку ключових видів на сході України формують: лисиця (PPi= 47,5 %), вовк (1,1), єнот уссурійський (0,7), куниця лісова (0,4), інші кунові (0,6). Всі вони представляють ряд хижих ссавців, при цьому ключову ролі відіграє тільки один вид родини псових (Canidae) – лисиця, тоді як всі інші названі види та групи видів складають разом лише 2,8 %, що у 17 разів менше участі лисиць у зоонозі. Попри це, рівень поширення зоонозу у цих видів високий: у лисиць Pi = 14,1 %, вовків – 27,0, єнота – 37,5, куниці лісової – 21,9, у інших тхоревих – 9,1. Це свідчить про високий рівень залученості цих видів у зооноз.
В урбаністичних угрупованнях вершину списку провідних видів формують кіт (25,6) і пес (PPi = 23,1 %), до яких можна додати синантропних кажанів (0,2). Частка хворих тварин у межах кожного з цих видів (груп видів) доволі висока: на Луганщині, для якої є дані про кількість досліджених на сказ ссавців, цей показник складає Pi = 28,4, 19,6, 28,6 %, відповідно. Індекс залученості до зоонозу сказу цих видів найбільшим виявився у котів IZI = 44,8. Лиси та пси виявилися майже на одному рівні залученими у зооноз, індекс залученості для них складає у псів IZI = 36,5, у лисиць IZI = 32,3. Вовки (попри високий відсоток хворих тварин при дослідженні) виявилися значно менше, порівняно з лисами, залученими до зоонозу сказу (IZI = 5,4). Індекс залученості кажанів до зоонозу сказу складає лише 0,6, що пов’язано з низькою абсолютною кількістю реєстрацій у них сказу та відповідно малою інцидентністю цих синантропних ссавців. Найбільшим виявився індекс залученості у ВРХ (IZI = 107,7).
За проаналізованими даними, як по Луганщині, так і по Україні загалом, видно, що має місце зміщення ролі носіїв сказу на свійських тварин, у тому числі на родину котячих та бичачих. Найбільшою при цьому є сумарна участь псів і котів, абсолютна більшість яких відноситься до групи бродячих тварин. Третє місце посідає єнот уссурійський (0,7 %). Загалом це третє місце є суперечливим, і за нього «змагаються», окрім єнота, також ондатра (0,4) та кажани (вид невизначений, PPi = 0,2).
Можна припустити існування двох схем циркуляції сказу у природі та, відповідно, двох шляхів міграції сказу до видів з обмеженими контактами з дикою природою (у тому числі у домашніх тварин, сільськогосподарських тварин і, нарешті, людини). Ці два шляхи, за нашими припущеннями, мають відповідати двом нещодавно описаним генотипам вірусу (тобто видам), у тому числі класичного «лисячого» RABV та нещодавно описаного «кажанячого» EBLV.
Перший із них пов’язаний із класичними «лисячими» осередками сказу, в яких переважно циркулює вірус генотипу RABV, реалізація механізму передачі якого пов’язана з трофічним рівнем виду. Залученість ссавців до зоонозу сказу цього генотипу зростає в міру збільшення спеціалізації виду до хижацтва. Висока частка хворих тварин серед вовків, котів і куниць може бути пов’язана з їхнім найвищим трофічним рівнем (рівнем м’ясоїдності).
Другий шлях і загалом друга схема циркуляції, яку автор пов’язує з вірусом типу EBLV, властива для кажанів, які є основними резервуарами сказу цього генотипу у природі. Ці екологічно відокремлені від інших видів ссавці найчастіше можуть контактувати зі свійськими та бродячими котами, що полюють на них. При цьому відбувається передача котам вірусу генотипу EBLV, тобто коти виступають посередниками у передачі «повітряного» кажанячого вірусу до наземних ссавців і людини.
Ці два шляхи циркуляції сказу у природі не відокремлені, часто взаємодіють. Проте ця взаємодія забезпечується саме через надбудову природних угруповань – бродячих і свійських тварин. Відомо, що дикі хижі, а так само і гризуни, малочутливі до кажанячого вірусу сказу, проте принаймні коти і людина виявляють високу чутливість до вірусу й уражаються ним. Проте частка таких випадків у загальній сумі відомих інцидентів залишається незначною та становить, очевидно, не більше декількох відсотків.
Zoocenosis — 2007
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 486-488.