УДК 598.2:574.3

Л. С. Денис
ФГБУ «Окский госзаповедник», Рязанская область, Россия

L. S. Denis
FGBU «Okskij State Reserve», Ryazan region, Russia

В Окском заповеднике изучение орнитофауны проводится со дня его основания. Птицы – наиболее подвижные и чутко реагирующие на изменение окружающей среды орга­низмы. Проведение в заповедниках многолетних научных комплексных исследований, изуче­ние динамики численности, позволяют проследить степень пластичности и определить наиболее благоприятные условия для существования видов на данной территории.

Мониторинг птичьего населения проводился в 2000–2012 гг. на пробных площадях в сосновом (20,0 га), ольховом (16,5 га) и дубовом (17,0 га) лесу. Площадки в сосняке и ольшанике расположены в Лакашинском лесничестве (территория которого разрешена для посещения людьми, на ней осуществляется санитарная рубка леса, сбор трав, ягод и грибов), дубрава – в Центральном лесничестве (ядро заповедника, посещение и любая хозяйственная деятельность запрещена). Основной лесообразующей породой на площадке в сосняке является сосна, в ольшанике – ольха черная. В древостое присутствует береза и дуб. Лес одноярусный. На площадке в сосняке сомкнутость кроны – 0,4–0,8. Густота дубового подроста – до 3 баллов, березы – до 2 баллов. Подлесок в некоторых местах загущен (3 балла). На площадке в ольшанике дубовый подрост (1–2 балла) угнетен, подлесок и надпочвенный покров густой (50–80 %). В дубраве лес двухярусный. В древостое первого яруса преобладают зрелые дубы, в отдельных местах велика доля осин или берез. Подрост составляют молодые дубки и осинки, в среднем высотой 4,0 м. Присутствует большое количество отпавших и ветровальных деревьев. Поверхность почвы покрыта слоем опавших листьев деревьев и кустарников. Ольшаник и пойменная дубрава в весеннее время заливаются талыми водами.

Учеты птиц проводили картографическим методом (Приедникс и др., 1986) в гнез­довой период птиц. Для характеристики птичьих сообществ использовали следующие дан­ные: общее число видов, плотность населения, число доминантов (долевое участие которых в общем населении более 5 %), суммарная доля доминантов в населении, как показатель меры доминирования. При математической обработке применяли индекс доминирования Симпсона и меру разнообразия индекс Бергера-Паркера. Использовали обратную величину индексов. Тенденцию изменения численности определяли с помощью коэффициента ранговой корреляции Кендалла (Т), где один ряд переменных представляет число лет, другой – количество гнездящихся пар (Ллойд, Ледерман, 1990).

За период исследования на всех площадках отмечено 68 видов 11 отрядов. Наибольшее число – из отряда воробьинообразных (41 вид). Общими для всех площадок оказались 30 видов. Численность пяти из них очень высока, они доминируют на всех или двух площадках, 12 достаточно обычны, остальные малочисленны или редки. Наиболее насыщено видами сообщество дубравы (49 гнездящихся видов птиц, ежегодно – 20, в разные годы 28–39 видов). В сосняке отмечено 48 видов птиц (19 из них имеют очень низкую численность, появление некоторых видов крайне нерегулярное). В разные годы регистрировали 27–36 видов, 16 из них гнездились ежегодно. Ольшаник отличается наименьшим видовым богатством: отмечено 37 видов, 12 из них ежегодно, 24–32 вида – в разные годы.

Высокую плотность населения и существенную долю в общем населении птиц имеют доминирующие виды. Наиболее постоянный состав и доля доминантов на площадке в сосняке, наименее – в дубраве. Абсолютный доминант на всех площадках – зяблик Fringilla coelebs (Linnaeus, 1758). Его численность в сосняке и дубраве – 16–23 пар/10 га. Наибольшая плотность и долевое участие в ольшанике – 21–30 пар/10 га (средняя доля 30,8 % общего населения птиц). На втором месте среди доминантов – большая синица Parus major (Linnaeus, 1758), ее плотность наибольшая в дубраве – 6,8–11,8 пар/10 га, тренд увеличения численности, Т = 0,61, р < 0,05. В ольшанике плотность 2,4–6,7 пар/10 га, Т = 0,75, р < 0,001. В сосняке – численность 3,5–7,0 пар/10 га в разные годы. Все годы среди доминантов в сосняке и ольшанике находится мухоловка-пеструшка Ficedula gypoleuca (Pallas, 1764). Ее численность в сосняке колебалась по годам 3,5–7,0 пар/10 га (численность снижается), в ольшанике – 4,2–7,9 пар/10 га. В дубраве она находилась в составе доминантов два раза. Зарянка Erithacus rubecula (Linnaeus, 1758) доминировала на всех площадках 2–4 раза. Плотность населения зарянки в дубраве – 4,3 пар/10 га, в сосняке – 2,7, в ольшанике – 2,5 пар/10 га (среднее значение). На площадке в сосняке в числе доминантов были пеночка-трещотка Phylloscopus sibilatrix (Bechstein, 1793) и лесной конек Anthus trivialis (Linnaeus, 1758) (все годы), пеночка-теньковка Phylloscopus collybita (Vieilott, 1817) (3 раза). Четко выражены отрицательные тренды плотности населения этих видов: пеночки-теньковки,
Т = –0,86, р < 0,001, лесного конька, Т = –0,66, р < 0,05 и пеночки-трещотки, Т = –0,55, р < 0,05. На площадке в ольшанике постоянно доминирует зеленая пересмешка Hippolais icterina (Vieilott, 1817), в некоторые годы – серая мухоловка Muscicapa striata (Pallas, 1764) (5 раз). Слабо выраженный тренд увеличения численности у серой мухоловки и снижения – у зеленой пересмешки. Садовая славка Sylvia borin (Boddaert, 1783) два раз доминировала в ольшанике, белобровик Turdus iliacus (Linnaeus, 1766) и поползень Sitta europaea (Linnaeus, 1758) – по одному разу. В дубраве постоянно среди доминантов садовая славка, за годы исследований отмечен отрицательный тренд плотности населения, Т = –0,51, р < 0,05. В отдельные годы доминанирует лазоревка Parus caeruleus (Linnaeus, 1758) (5 раз), пеночка-весничка Phylloscopus troсhilus (Linnaeus, 1758) и поползень (2 раза), пеночка-трещотка (1 раз). Степень доминирования отдельных видов и общая доля доминантов в дубраве ниже, чем в сообществах птиц сосняка и ольшаника (табл. 1).

Многолетние учеты на площадках позволяют проследить появление новых видов птиц, имеющих малую численность или спорадическое распространение: мухоловка-белошейка Ficedula albicollis (Temminck, 1815), серый сорокопут Lanius excubitor (Linnaeus, 1758), зеленый дятел Picиs viridis (Linnaeus, 1758), обыкновенная горлица Streptopelia turtur (Linnaeus, 1758). Мухоловка-белошейка отмечена в Рязанской области с 1965 г. (Птушенко, 1965). Распространение вида в заповеднике относится к периферии ареала. На площадке в дубраве отмечено гнездование 2–6 пар ежегодно, положительный тренд увеличения числен­ности – Т = 0,61, р < 0,05. В ольшанике мухоловка-белошейка регистрируется с 2004 г.
(1–3 пары), Т = 0,75, р < 0,05. В сосняке отмечалась в первые годы учетов, с 2004 г. не регистрировалась. Серый сорокопут, имеет малую численность, гнездится в дубраве
(1–2 пары). Там же в гнездовой период отмечен зеленый дятел. Обыкновенная горлица отмечается на гнездовании в сосняке.

В сосняке за исследуемый период колебание общей численности по годам незначительное. В ольшанике и дубраве численность подвержена существенным колебаниям. Разнообразный флористический состав и отсутствие фактора беспокойства со стороны людей привлекает в дубраву значительное число видов и особей птиц. Сообщество птиц дубравы характеризуется большим видовым богатством и разнообразием, чем сообщества птиц ольшаника и сосняка. Что подтверждают соответствующие индексы Симпсона и Бергера-Паркера (см. табл. 1). В ольшанике хорошая кормовая база, но места гнездования удовлет­воряют меньшее число видов птиц, чем в дубраве. Более скудная кормовая база хвойного биотопа и антропогенное воздействие влияют на плотность населения птичьего сообщества сосняка. В настоящее время в сосняке выраженный тренд снижения плотности населения птиц (Т = –0,59, р < 0,05).

Таблица 1. Основные параметры структуры и стабильности сообществ птиц
на пробных площадях за 2000–2012 гг. (±стандартное отклонение)

Биотопические особенности площадок формируют определенные группы видов птиц по месту гнездования. При анализе птичьего сообщества на площадках наибольшее число видов дуплогнездников отмечено в дубраве (18), сосняке (17) и ольшанике (14 видов). Кронников больше в сосняке (14 видов) и дубраве (12), меньше – в ольшанике (7 видов). Их долевое участие на площадках существенно отличается. Наибольшую долю в сосняке и ольшанике имеют виды, гнездящиеся в кроне, в дубраве – дуплогнездники, которые занимают вторую позицию в сосняке и ольшанике. Наиболее существенные различия регистрируются в долевом участии среди птиц, гнездящихся на земле и в кустарниковом ярусе. В дубраве они распределены довольно равномерно, в сосняке преобладают гнездящиеся на земле, а в ольшанике – кустогнездные. Это объясняется структурными особенностями площадок. За период исследований в сосняке снизилась доля птиц, гнездящихся на земле, увеличилась гнездящихся в кроне и дуплогнездников. В ольшанике снизилась доля кронников, возросла доля дуплогнездников и птиц, гнездящихся на земле. В дубраве изменения не отмечены.

Использование птицами нижних и средних ярусов растительности для гнездования в большей степени проявляется на площадке в дубраве. Отмечено более высокое расположение гнезд птиц по ярусам леса в сосняке и ольшанике. Высота расположения гнезд птиц-кронников в сосняке составила 1,5–12 м, ольшанике – 1,0–10 м, в дубраве – 0,5–8 м. На площадке в дубраве для гнездования птицы используют кроны деревьев, подлесок и подрост. Дрозды в дубраве гнездятся как на высоте 2–4 м, так и в укрытиях около земли (певчий дрозд Turdus philomelos (Brehm, 1831), белобровик). В ольшанике и сосняке дрозды предпочитают устраивать гнезда около стволов деревьев на высоте более 1,5 м. Зарянка предпочитает размещать гнезда в дубраве не высоко от земли. В сосняке и ольшанике отмечены неоднократные случаи гнездования в дуплах и нишах на стволах деревьев на высоте около 2 м. Расположение гнезд дуплогнездников на всех площадках на высоте 1–6 м, большая часть в сосняке на высоте 4–6 м, в ольшанике и дубраве – 2–5 м.

Ежегодные исследования дали возможность проследить динамику изменений, проис­ходящих в сообществе птиц с течением времени. Изменения, происходящие в экологической структуре птиц сосняка, на наш взгляд, связаны с изменением структуры фитоценоза. Давно установлено, что территория лесного массива реагирует на рекреационное воздействие неоднородно. Одни типы леса более устойчивы к рекреации, другие менее. Сосняки расположены на песках, они являются наиболее уязвимыми для антропогенного воздействия. Наиболее подвержены рекреационной трансформации травостой, всходы и подрост древесных пород, а наименее – почва, лесная подстилка и древостой. Поэтому, в первую очередь рекреационное воздействие затрагивает птиц нижнего яруса гнездования. Наиболее выражено снижение численности у наземногнездящихся и кустарниковых видов: пеночек, лесного конька, славок. В меньшей степени страдают от антропогенного воздействия птицы-дуплогнездники и кронники. Уровень расположения гнезд таких видов несколько выше в сосняке и ольшанике, чем в непосещаемых участках дубравы. В меньшей степени кронники в сосняке и ольшанике используют уровень подлеска и подроста. Дубовая площадка обладает большим флористическим богатством, расположена в ядре заповедника, что сводит к минимуму антропогенный пресс и способствует увеличению численности гнездящихся видов птиц. Фоновые виды являются индикаторами состояния биотопа и рекреационного воздействия на территорию. Гнездование редких видов птиц позволяет изучить благоприятные условий для их существования и получить дополнительную информацию для определения лимитирующих факторов численности.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 207-210.

УДК 911.375:598.2(282.247.364.1)

Т. Н. Девятко
Музей природы ХНУ имени В. Н. Каразина, Харьков

T. N. Devjatko
The Museum of Nature at V. N. Karazin Kharkiv National University

В рамках многолетней программы зимних учетов, проводимых Харьковским отделением Украинского общества охраны птиц с 1990 года, в сезон 2012–2013 гг. были проведены учеты зимующих водно-болотных и околоводных птиц на реке Уды в черте города Харькова от моста в поселке Жихарь до «Птичьего рынка» в районе Холодной горы и за городом от станции Удянская до станции Васищево Харьковской области. Протяженность каждого исследуемого участка – около 9,5 км. Оба участка характеризуется слабо извилистым руслом реки, шириной от 6 до 8 м, глубина 0,1–0,8 м. Дно реки в основном твердое, песчаное, иногда илистое. Берега высотой 0,2–1,5 м, местами крутые и обрывистые, сложены супесча­ными и суглинными грунтами. Однако прибрежная полоса высшей водной растительности (преимущественно из тростника обыкновенного Phragmites australis) существенно более развита на участке в городе.

Доминирующим по численности видом на обоих исследуемых участках является кряква Anas platyrhynchos L., 1758. Однако максимальная численность учтенных птиц в городе (декабрь, 625 особей) значительно превосходит их максимальную численность за городом (декабрь, 25 особей). Вероятно, это объясняется более высоким фактором беспокой­ства, которому подвергается утка за городом. Имеющий место незаконный отстрел заставляет птицу активно реагировать на любое появление человека в прибрежной зоне, в том числе и на довольно многочисленных здесь рыболовов-любителей. Дистанция вспугивания за городом около 100 м, а в черте города – порядка 20 м. На участке, где проводится зимняя подкормка уток, птица вообще не взлетала при нашем приближении.

Таблица 1. Список всех видов птиц, учтенных на исследуемых участках р. Уды
(сезон 2012–2013 гг.)

Вторым по встречаемости видом является камышница Gallinula chloropus (L., 1758). Максимальная численность в черте города (январь, 66 особей), за городом – на порядок ниже (февраль, 5 особей). Вероятно, такая низкая численность связана с отсутствием значительных зарослей тростника по берегам рек, где птица может укрыться. Наблюдалась также разница поведения птиц на исследуемых участках. На участке за городом камышница ведет себя молчаливо, в отличие от птиц в черте города, которые и подают голос при приближении человека и, чаще всего, шумно перелетают на другую сторону реки.

Малая поганка Podiceps ruficollis (Pall., 1764) – третий регулярно встречающийся вид на зимних учетах в черте города. Максимальная численность отмечена в ноябре (6 особей). Однако на участке за чертой города вид не отмечен в данном сезоне. Вероятно, как и в случае с кряквой, это объясняется фактором беспокойства со стороны человека.

Из водно-болотных птиц на исследуемых участках зафиксированы два вида нырковых уток, которые изредка встречаются в зимовочных скоплениях. Одна особь хохлатой чернети Aythya fuligula (L., 1758) отмечена на участке в черте города в декабре. Гоголь Bucephala clangula (L., 1758) отмечался в феврале (8 особей) на участке за городом. Из речных уток – это нерегулярно встречающийся на зимних учетах чирок-свистунок Anas crecca L., 1758, максимальная численность которого на участке в черте города в марте составляла 13 особей. За городом этот вид в данном сезоне не отмечен.

Из других водоплавающих и околоводных видов, в последнее время все чаще зимующих в Харьковской области, отмечены три представителя. По одному экземпляру серой цапли Ardea cinerea L., 1758 и водяного пастушка Rallus aquaticus L., 1758 наблюдались в черте города в марте. Вероятнее всего, пастушок является регулярно зимующим видом, но в силу своей малочисленности и скрытности плохо выявляется на учетах. Также в марте в черте города наблюдали 13 особей лысухи Fulica atra L., 1758. За последние десятилетия этот вид стал массовым зимующим видом в Украине, с 2000 года – в Харьковской области.

Всего за сезон 2012–2013 гг. на участке р. Уды в черте города учтено 36 видов 7 отрядов. За чертой города отмечено 20 видов 4 отрядов.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 205-207.

УДК 597.841+579.869.2:574.4)

О. В. Гулай*, В. В. Гулай**, С. О. Ворона***
*Інститут агроекології і природокористування, Київ, Україна
**Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка, Кіровоград, Україна
***Науково-дослідний, експертно-криміналістичний центр при УМВС Українив Кіровоградській області, Кіровоград, Україна

А. V. Gulay*, V. V. Gulay**, S. O. Vorona***
*Institute of Agroekologii and Prirodokoristuvannya, Kyiv, Ukraine
**Vynnychenko State Pedagogical University, Kirovograd, Ukraine
***Naukovo-Doslidniy, Expertly Criminalistics Center at UMVS in Kirovogradskaja obl., Kirovograd, Ukraine

До складу екосистем входить величезна кількість живих організмів, між якими формується складне мереживо біоценотичних зв’язків, яке і визначає можливість існування тих чи інших видів у складі угруповання. Особливе значення мають живі організми, здатні суттєво впливати на різні сфери господарської діяльності людини, зокрема збудники інфекційних захворювань. Окремі із цих патогенних агентів здатні тривалий час існувати та розвиватись в об’єктах зовнішнього середовища, тому їх відносять до групи так званих «природно-вогнищевих захворювань». Одним із таких видів, що часто зустрічається на території України є еризипелотрікси (Erysipelothrix rhusiopathiae Migula, 1900).

Бактерії E. rhusiopathiae широко поширені у природі та володіють значною стійкістю до дії несприятливих факторів. Ці бактерії здатні проникати через пошкодження покривів і травний тракт в організм людини та тварин, викликаючи у них захворювання на бешиху (Erysipelas). Найбільших збитків це захворювання наносить свинарству. Бактерії бешихи патогенні не тільки для людей та сільськогосподарських тварин, їх також виявляли у багатьох видів диких ссавців, птахів, риб і безхребетних, які вважаються джерелами та переносниками збудника. З огляду на це, важливе практичне значення мають відомості щодо біоценотичних зв’язків збудника бешихи, які можуть значною мірою впливати на строки виживання, динаміку щільності популяцій і проширення цих патогенних бактерій. Значний інтерес становить вивчення зв’язків бактерій E. rhusiopathiae з тими групами тварин, які здатні існувати та активно переміщуватись між різними біотопами (наприклад, амфібіями).

Нашу увагу як один з об’єктів дослідження привернула ропуха сіра (Bufo bufo Linnaeus, 1758). У науковій літературі дані про дослідженя ропух сірих щодо зараженості збудником бешихи відсутні. З огляду на це, проведене серологічне обстеження 14 особин ропухи сірої з використанням серологічної реакції проби росту. У результаті у двох випадках одержано по­зитивний результат (екстенсивність зараження – 14,3 %). Позитивні дані серологічних дослід­жень вказують на те, що бактерії E. rhusiopathiae здатні паразитувати в організмі ропух, а отже ці амфібії можуть переносити збудників бешихи з наземних екосистем у водні та навпаки.

Проте амфібії здатні взаємодіяти з патогенними бактеріями не тільки як живителі. Шкіра ропух містить велику кількість залоз, які виділяють ряд речовин, що володіють високою біологічною активністю. Звісно, що ця біохімічна дія на бактерій з боку тварин у повній мірі може проявитись лише в умовах водного середовища.

Дорослі особини ропухи сірої зустрічаються у водоймах лише у період розмноження, в інший час населяють різноманітні біотопи з достатньою для них вологістю (ліси, парки, присадибні ділянки тощо). І хоча нерест цих амфібій не тривалий (близько 2–3 тижнів), вони здатні помітно вливати на умови існування мікроорганізмів, концентруючись на певних ділянках водойм.

Із метою з’ясування характеру впливу шкірних виділень ропух сірих на щільність культур E. rhusiopathiae в лабораторних умовах нами проведено ряд експериментів. Змиви шкірних виділень амфібій одержували, поміщаючи дорослих ропух сірих на 1 годину у чисті склянні ємності з дистильованою водою, у співвідношені 1 : 10 маси тварин до води. Після цього одержані змиви пропускали через стерилізуючі целюлозні фільтри з порами діаметром 0,2 мкм. У дослідні пробірки вносили 0,9 см³ одержаних змивів та 0,1 см³ чистої культури E. rhusiopathiae, що вирощувалась упродовж 48 годин при температурі +36,7 ºС на серцево-м’язовому бульйоні (AES Chemunex) із додаванням 0,4 % глюкози за масою. Контрольні зразки містили аналогічні співвідношення стерильної дистильованої води та культур еризипелотріксів. Експеримент проводили за п’ятиразової повторності. Культивування дослідних і контрольних зразків проводили при кімнатній температурі (+18…+20 ºС) на розсіяному сонячному світлі. Через 48 годин визначали щільність клітин E. rhusiopathiae в дослідних і контрольних зразках. Підрахунок клітин здійснювали шляхом висіву проб, у послідовних розведеннях 1·10^–6, 1·10^–7 і 1·10^–8 по 0,1 см³ на поверхню серцево-м’язового агару (AES Chemunex) у трьох чашках Петрі, і культивування їх за температури +36,7 ± 0,3 ºС упродовж 72 годин із подальшим підрахунком колоній, що виросли. Розраховували середню кількість живих бактерій на 1 см³.

У дослідних зразках середній вміст клітин еризипелотріксів складав 1,62 млн./см³. Уміст клітин бактерій у контрольних зразках становив 2,00 млн./см³. Зазначена різниця щільності клітин у дослідних і контрольних зразках статистично достовірна (t = 14,78 при t_кр = 5,04 для рівня ймовірності р = 0,001). Оскільки щільність бактерій у дослідних зразках була в середньому на 19,0 % нижчою, ніж у контролі, можна зробити висновок: шкірні виділення ропух сірих володіють бактеріостатичною активністю відносно E. rhusiopathiae.

У природних умовах між бактеріями E. rhusiopathiae та ропухами сірими формуються топічні типи біоценотичних зв’яків. Завдяки своїм переміщенням упродовж року між водними та наземними екосистемами (нерест, зимівля, міграція молодих особин, що завершили метаморфоз) ропухи сірі здіснюють перенесення специфічної супутньої та патогенної мікрофлори та паразитофауни між цими біотопами. У результаті цього між цими видами формуються також форичні зв’язки.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 203-205.

УДК 577.156+598.162

В. Я. Гассо, А. Н. Гагут, В. С. Недзвецький
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

V. Y. Gasso, A. N. Gagut, V. S. Nedzvetsky
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

У сучасних умовах практично всі екосистеми зазнають несприятливого впливу, обумовленого глобальною антропогенною дією на біосферу. У зв’язку з цим існує постійна необхідність у розробці оперативних систем оцінки її стану, сприятливості умов для живих істот і людини. Особливої актуальності набувають дослідження молекулярних взаємодій, які лежать в основі фізіологічних, репродуктивних та інших біологічних процесів. Хоча існує величезний обсяг даних про дію різних фізичних і хімічних чинників на біохімічні процеси, у реальності на організм діє комбінація чинників, що мають різноспрямовану дію.

В умовах промислового забруднення вивчення окислювального стресу організму, який вважається одним із головних індукторів структурно-функціональних порушень у клітинах ЦНС, набуває особливої актуальності (Недзвецкий, 2004). Основну роль у захисті нервової тканини від фізичних і метаболічних ушкоджень відіграють астрогліальні клітини. Головним структурним компонентом астроцитарного цитоскелету є гліальний фібрилярний кислий білок (ГФКБ). Останній розглядається як надійний маркер стану астроцитів, що реагують на ушкоджувальні фактори посиленням синтезу ГФКБ та інтенсивним фібрилогенезом (Norton et al., 1999). Стан гліального цитоскелету мозку плазунів в умовах промислового забруднення мало досліджений (Гассо и др., 2010, 2011).

Дослідження проводили на статевозрілих особинах звичайного (Natrix natrix (Linnaeus, 1758)) та водяного вужів (N. tessellata (Laurenti, 1768)). Як контрольну ділянку для вужа зви­чайного обрано біотопи Присамарського міжнародного біосферного стаціонару ім. О. Л. Бель­гарда (Новомосковський р-н Дніпропетровскої обл.) та ділянки Дніпровського водосховища (розташовані на відстані не менше 30 км від найближчого джерела промислового забруднення) для вужа водяного. Експериментальні ділянки розташовані в межах екосистем, що потерпають від промислового забруднення (надходить від Придніпровської ДРЕС).

У рептилій мозок має достатньо складну макроскопічну структуру, деякі відділи мають відмінну від інших тетрапод морфологію. У той же час мозок рептилій має спеціалізовану гліальну архітектуру з астроцитами, схожими за морфологією, біохімічними та фізіологіч­ними властивостями з астроцитами мозку ссавців (Eng et al., 2000). Дослідження вмісту цитоскелетного білка астроглії (ГФКБ) проводили імунохімічним методом (Kalman, 2001). Отримані результати обробляли методами математичної статистики для малих вибірок (Кокунин, 1975).

Відносний вміст цитоскелетного маркера для нервової системи (ГФКБ мозку) N. natrix і N. tessellatа достовірно підвищувався у тварин із зони забруднення порівняно з особинами контрольних ділянок. Підвищена експресія ГФКБ свідчить про розвиток індукованого астрогліозу та інтенсивний фібрилогенез, що, вочевидь, викликано впливом комплексу екотоксикантів на організм вужів. Фібрилогенез – основний показник реактивної відповіді астроцитів на пошкодження різної природи або адекватна реакція мозку, спрямована на захист і підтримання нейронів, функціональну стабільність усього організму.

Вміст ГФКБ проміжних філаментів астроцитів мозку N. natrix із забруднених екосистем значно збільшується (майже удвічі) порівняно з вужами контрольних ділянок. Подібні результати отримані нами раніше для N. tessellatа (Гассо и др., 2011) і підтверджені у цьому дослідженні. Отримані результати свідчать на користь того, що комплекси несприятливих факторів у техногенних регіонах можуть провокувати схожі механізми клітинних і молекулярних відповідях у змій на вплив ксенобіотичного профілю середовища.

Достовірне підвищення експресії білка гліальних проміжних філаментів свідчить про індукований астрогліоз – функціональну відповідь нейроглії на несприятливий вплив. Це певні метаболічні порушення, викликані дією факторів промислового забруднення, у центральній нервовій системі вужів. Порушення на молекулярному рівні лежать в основі патологічних процесів, які відбиваються на наступних рівнях біологічної організації.

Отримані дані підтверджують можливості ГФКБ як достовірного біомаркера токсич­ного впливу полютантів різної природи. Визначення індукованого фібрилогенезу дозволяє оцінювати ушкоджувальні ефекти на ранніх стадіях патологічного впливу екотоксикантів. Причому видова приналежність близьких видів у межах одного роду мало впливає на законо­мірності та кількісні характеристики процесів астрогліозу. Це дозволяє використовувати ширший спектр видів у біоіндикації стану навколишнього середовища.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 202-203.

УДК 595+598.162

В. Я. Гассо, А. Н. Гагут, А. В. Цімбал
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

V. Y. Gasso, A. N. Gagut, A. V. Tsimbal
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Досліджено 40 екземплярів вужа звичайного двох популяцій, у яких виявлено 7 видів паразитичних червів (табл. 2). Три види (M. molini, O. goezei, S. strigis) є звичайними паразитами N. natrix. До випадкових паразитів відноситься S. lacertae (паразит ящірок), P. elegans (паразит птахів), P. confusus (паразит земноводних). P. clausa представлені личинковими формами. Основу гельмінтофауни вужа звичайного складають трематоди (57 % загальної кількості видів гельмінтів). Основу раціону вужа звичайного складають земноводні (особливо жаба озерна, яка є додатковим та проміжним хазяїном деяких гельмінтів). Гельмінтофауна звичайного вужа значно різниться за районами досліджень. Ці відмінності можуть бути пов’язані з різними екологічними умовами та спектрами живлення проміжних хазяїв та змій.

Досліджено 47 екземплярів водяного вужа двох популяцій, у яких виявлено п’ять видів паразитичних червів (табл. 3). O. goezei та O. tuberculata – звичайні паразити вужа водяного. До випадкових паразитів відноситься N. sobolevi (паразит комахоїдних). N. tarentolae представлений личинковими формами.

Таким чином, за кількістю видів (7) багатша гельмінтофауна вужа звичайного. Низька загальна зараженість тварин, імовірно, може бути пов’язана з особливостями місцепере­бування та живлення. Для виявлення передачі паразитичних гельмінтів від проміжних хазяїв необхідно провести додаткові дослідження, що дозволить дослідити шляхи передачі гельмінтів та їх життєві цикли у плазунів Придніпров’я.

Таблиця 2. Склад гельмінтів вужа звичайного з популяцій Придніпров’я

Таблиця 3. Склад гельмінтів вужа водяного з популяцій Придніпров’я

Автори висловлюють щиру подяку за допомогу у визначенні гельмінтів фахівцям Інституту зоології НАН України, д-ру біол. наук В. В. Корнюшину зі співробітниками.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 200-202.

УДК 598.2:574.3

В. А. Бусел
Национальный природный парк «Великий Луг», Запорожская обл., Васильевский р-н, г. Днепрорудное, Украина

V. A. Busel
National Park «Velikij Lug», Dneproprudnoe, Zaporоzhyе region, Ukraine

Острова «Большие и Малые Кучугуры» расположены в долине реки Днепр (в пределах ее поймы и русла) и представляют собой вытянутый на 5 км с севера на юг архипелаг, шириной 2,5–3,0 км. Рельеф территории – алювиально-аккумулятивный. Крупнейшая береговая эрозия происходит во время ледохода. В геоструктурном отношении территория водосборного бассейна принадлежит юго-западному склону южной части Украинского кристаллического щита. Острова сформировались на затопленной днепровской пойме в районе междуречья Днепра и Конки. После завершения строительства Каховского водохранилища в 1956 году, остатки природных комплексов реликтовых плавневых лесов сохранились в виде островного массива Больших и Малых Кучугур, которые являются остатками больших песчаных арен, расположенных в широкой пойме.

Гидрологический режим объекта определяется работой Запорожского гидроузла Кахов­ской ГЭС. Амплитуда суточных колебаний уровней в результате работы электростанции может быть до 0,5–1,0 м, в течение года уровень воды колеблется в диапазоне 1,5–2,0 м (самый высокий уровень – в мае – июне, самый низкий – в феврале – марте). Почвы песчаные и супесчаные, изредка развиты плавневые почвы на речном аллювии, по механическому составу они главным образом супесчаные. В пойменных водоемах преобладают илистые и илисто-песчаные донные отложения, на мелководьях водохранилища – илисто-песчаные и песчаные.

Островной комплекс имеет большое значение как резерват многих редких видов птиц. Тут сосредоточены основные поливидовые колонии всего Каховского водохранилища. В гнездовой период водно-болотный комплекс орнитофауны насчитывает 31 вид. Острова Большие и Малые Кучугуры – одно из немногих мест гнездования таких редких видов, как Ardeola ralloides Scopoli, Anas strepera L., Aythya nyroca Guldenstadt, Haematopus ostralegus L., Larus ichthyaetus Pallas, Sterna albifrons (Pallas). Во время миграций наблюдаются огромные скопления водоплавающих птиц. Среди краснокнижных видов встречаются Pelecanus onocrotalus L., Plegadis falcinellus L., Rufibrenta ryficollis Pallas, Tadorna ferruginea Pallas, Anas strepera L., Aythya nyroca Guldenstadt, Bucephala clangula L., Mergus serrator L., Himantopus himantopus L.

С 2008 г. проводится учет численности в гнездовой и послегнездовой период, а также стационарные наблюдения на периферии колоний (табл. 1). За время мониторинга учтено 6 крупных и 8 небольших поливидовых колоний. По своей конфигурации колонии имеют до трех ярусов. Верхний ярус (тополь, верба) занят большим бакланом, большой белой и серой цаплями. Средний ярус (заросли бузины) занят желтой цаплей, кваквой и малой белой цаплей Нижний ярус колонии, располагающийся непосредственно на песке, занимает серебристая чайка, кулик-сорока, черноголовый хохотун. Ежегодно на территории гнездится 1–2 пары серого гуся.

Большой баклан – многочисленная птица. В последние годы численность вида ста­бильна. В настоящий момент существует 6 крупных колоний, которые за последние 5 лет наблюдений лишь немного поменяли свои границы в связи с сильной эрозией местности и фактором беспокойства. Вся популяция на островах гнездится на высоких деревьях, един­ственным исключением является гнездование небольшой группы птиц на земле на о. Малые Кучугуры. Численность холостых особей в пределах 7000 (60 % всей популяции).

Большая выпь – редкий гнездящийся вид. Ежегодно гнездится в количестве 2–4 пары на основной гряде. В 2009 году отмечена высокая численность для региона, на весенних учетах зарегестрировано 8 гнездовых пар.

Волчок, или малая выпь предпочитает гнездиться на окраинах тростниковых крепей. Предположительная численность вида – 40–60 гнездящихся пар. Гнездо обычно располага­ется в 30–40 см над водой на сплошных заломах. В кладке 4–9 яиц. Полные кладки появляются во второй – третьей декаде мая. Нами найдены 23.V.2010 г. 6 ненасиженных яиц, 04.V.2009 г. 4 насиженных яйца, 24.V.2010 г. 5 слегка насиженных яиц, 20.V.2011 г. 5 ненасиженных яиц (табл. 2).

Таблица 1.Численность гнездящихся птиц колоний о. Большие и Малые Кучугуры
(гнездящихся пар)

Таблица 2. Промеры кладок птиц НПП «Великий луг»

Кваква – обычный гнездящийся вид. Островная популяция – около 120 пар. Ежегодно в центральной части на озерах держится около 80 холостых особей.

Желтая цапля – немногочисленный гнездящийся вид. Отмечается на гнездовании в смешанных колониях с кваквой. Наиболее высокая численность гнездовой популяции – колония на острове Малые Кучугуры. Ежегодно в летнее время на озерах архипелага отмечается около 100 холостых птиц.

Большая белая цапля – немногочисленный гнездящийся вид. Ежегодно гнездится в небольшом количестве в смешанных колониях (на деревьях, где занимает в основном периферийные районы).

Малая белая цапля отмечается на гнездовании в смешанных колониях с кваквой. На данный момент единственное место гнездования – о. Малые Кучугуры, где гнездится в небольшом количестве в смешанной колонии вместе с желтой цаплей и кваквой.

Серая цапля – многочисленная гнездящаяся птица островов. Гнездится на деревьях в смешанных колониях с большим бакланом. Занимает окраины колонии, и лишь одиночные пары занимают центральную часть. Если большой баклан в основном гнездится в кронах деревьев, то серая цапля занимает нижнюю часть кроны.

Рыжая цапля – редкий гнездящийся вид островов. Все находки приурочены к южной группе небольших островов. В 2009 г. найдено 2 гнезда на заломах тростника: 18.IV – 4 ненасиженных яйца, 23.IV – 3 ненасиженных яйца. В 2010 г. – 1 гнездо: 12.IV – 3 ненасиженных яйца.

Каравайка – залетный вид. 23.IV.2011 г. одна особь держалась на внутреннем озере в центральной части архипелага. 12.V.2011 г. одна особь зарегистрирована в районе островов Малых Кучугур, пролетала транзитом в сторону Белинско-Розумовской гряды.

Розовый пеликан – редкий залетный вид. Единственная встреча – 2010 год: 24.VII – 3 особи держались в заливе южной части островов.

Исследования на архипелаге о. Большие и Малые Кучугуры показали, что, несмотря на небольшие территории, острова являются основным резерватом гнездящихся колониальных птиц в верховьях Каховского водохранилища. Мелководья островов сформировали удобную кормовую базу, которая повлияла на численность голенастых и веслоногих птиц островных орнитокомплексов. Несмотря на то, что на юге Украины большой баклан дает высокие вспышки численности, на территории островов «Большие и Малые Кучугуры» он является строителем поливидовых колоний. Многолетние исследования на пробных площадках показали, что мелкие виды цапель (кваква и желтая цапля) заселяют новые места кустарниковых крепей только после заселения верхнего яруса большими бакланами. Хищническое уничтожение этого вида, которое приняло массовый характер на юге Украины, в условиях плавневых лесов НПП «Великий Луг» на наш взгляд необоснованно и приводит к созданию мелких моновидовых колоний. К сожалению на данный момент из за невыясненного земельного статуса островов Большие и Малые Кучугуры процветает браконьерство и хищнический отстрел птиц в течении всего года. Это ведет к усилению фактора беспокойства в гнездовой период, уменьшению гнездящихся популяций краснокнижных видов (желтая цапля, кулик-сорока, черноголовый хохотун). Включение территории в список Рамсарской конвенции, возможно, внесет свои коррективы, но в настоящий момент ситуация нестабильна.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 198-200.

УДК 597.851:574.42

Ю. П. Бобильов
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

Y. P. Bobylyov
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Розгляд внутрішньопопуляційної структури безхвостих амфібій і виявлення форм адаптивної відповіді на зміни характеристик середовища та щільність населення – важливий інструмент оцінки їх стану. Мінливість показників трофічної ніші популяційних угруповань озерної (Pelophylax ridibundus), ставкової (P. lessonae) та гостромордої жаби (Rana arvalis) вивчали в 2009–2012 роках на еталонних пробних площах другого моніторингового профію Присамарського міжнародного біосферного стаціонару ім. О. Л. Бельгарда. Пробні площі охоплювали біогеоценози привододільно-балкового та придолинно-терасового ландшафтів.

Оцінку ландшафтної диференціації популяції за рівнем реалізації трофічного потенці­алу проводили прижиттєво за загальноприйнятими в герпетології методами. Оброблено 340 екземплярів різних вікових і біотопічних угруповань.

Згідно з існуючими уявленнями біотичний потенціал досягає максимального значення за умов оптимальної комбінації факторів середовища та незалежної від щільності компоненти питомої швидкості приросту. Ширину реалізованої трофічної ніші та її складових кількісно оцінювали за методикою Ларіної (у відсотках або у частках фундаментальної ніші, приймаючи останню за 100 % чи одиницю). Для визначення ширини реалізованої складової ніші рахували значення відповідної складової фундаментальної ніші (за Шенноном для визначення різноманіття угруповання). Для оцінки величини перекривання трофічних ніш використано інформаційну міру подібності. Як показники реалізації потенціалу, які можуть відбивати стан популяційних угруповань, використовували 23 стандартні екстер’єрні, інтер’єрні та генеративні ознаки. У різних видів амфібій потенціал окремих морфометричних ознак реалізується неоднаково. Показник реалізації довжини тіла у гостромордої жаби складає 55,5 %. У групи зелених жаб він значно нижчий: у озерної – на 6,3 %, у ставкової – на 18,4 %.

Тимпанальна система, як попередня ознака у філо- та онтогенезі безхвостих амфібій, демонструє видову специфіку наземних і напівводяних екологічних груп. Консервативніше за всіх реалізується довжина гомілки, ширина повік і голови у гостромордої жаби, довжина стегна, гомілки та ширина голови у ставкової жаби, довжина тимпанальної мембрани, стегна, морди та голови у озерної жаби. Максимальна реалізація характерна для таких ознак: відстань між повіками та носовими отворами у R. ridibunda; ширина повік і проміжок між повіками у R. lessonae; проміжок між повіками та довжина тимпанальної мембрани у R. arvalis.

Якщо розміри мембрани можуть вказувати на акустичний моніторинг і комунікативні зв’язки наземних форм, інші параметри (крім зорових і ольфакторних можливостей) повинні бути пов’язані з розмірними особливостями трофічних об’єктів. У цілому, для внутрішньо­популяційних угрупувань різного рівня агрегування за інтегральним показником реалізації комплексу морфометричних ознак гостроморда жаба має 60,6 %, озерна – 59,8 %, ставкова – 55,8 %. Результати визначення інтегрального показника свідчать про зниження життєвих можливостей трьох фонових видів майже на половину. Дивним і обнадійливим є результат щодо гостромордої жаби, найуразливішої при антропогенній трансформації ландшафтів.

При розгляді трофічних зв’язків тварин і показників ширини трофічного потенціалу виявляли переваги у живленні розглянутих видів. Ставкова жаба (R. lessonae) споживає представників 8 систематичних груп: Mollusca (16 %), Aranei (5 %), Orthoptera (1 %), Homoptera (5 %), Hymenoptera (19 %), Coleoptera (16 %), Diptera (20 %). Як випадковість зустрілося одне жабеня звичайної часничниці (1 %). Як постійна складова раціону в усіх жабах зустрічаються рослинні залишки (18 %). По мірі зменшення частки у раціоні комахи розміщуються таким чином. Прируслова заплава: Diptera – 20, Hymenoptera – 10, Aranei – 2, Homoptera – 2, Coleoptera – 2, Orthoptera – 1, Mollusca – 0, Amphibia – 0. Центральна заплава: Hymenoptera – 20, Coleoptera – 12, Diptera – 10, Mollusca – 10, Homoptera – 4, Aranei – 2, Amphibia – 1, Orthoptera – 0. Судіброва: Diptera – 25, Coleoptera – 13, Mollusca – 7, Hymenoptera – 4, Homoptera – 1, Aranei – 1, Orthoptera – 0.

Гостроморда жаба споживає представників 9 систематичних груп: Mollusca (1 %), Aranei (3 %), Coleoptera (29 %), Raphidioptera (7 %), Hymenoptera (4 %), Mecoptera (3 %), Lepidoptera (1 %), Diptera (50 %), Orthoptera (2 %). По мірі зменшення частки у раціоні комахи розміщуються таким чином. Прируслова заплава: Diptera – 24, Coleoptera – 17, Raphidioptera – 5, Aranei – 3, Hymenoptera – 3, Mollusca – 1, Mecoptera – 1, Lepidoptera – 1, Orthoptera – 0. Центральна заплава: Diptera – 40, Coleoptera – 30, Aranei – 8, Raphidioptera – 7, Orthoptera – 6, Hymenoptera – 5, Mecoptera – 2, Lepidopthera – 1, Mollusca – 0. Судіброва: Coleoptera – 44, Diptera – 22, Mecoptera – 5, Hymenoptera – 3, Orthoptera – 1, Raphidioptera – 1, Mollusca – 0, Aranei – 0, Lepidoptera – 0.

Для озерної жаби по мірі зменшення частки у раціоні комахи розміщуються таким чином. Прируслова заплава: Diptera – 8, Coleoptera – 5, Odonata – 1, Aranei – 1, Mollusca – 0. Центральна заплава: Coleoptera – 12, Diptera – 3, Aranei – 1, Mollusca – 1, Odonata – 0. Судіброва: Coleoptera – 26, Diptera – 8, Mollusca – 1, Aranei – 0, Odonata – 0.

Для ставкової жаби показник ширини трофічної ніші набуває значення 96,2 %, для гостромордої жаби – 105,7 %, для озерної жаби – 107,4 %. Різниця показників трофічних потенціалів свідчить про несхожість у використанні трофічної бази трьома різними екологічними групами жаб. Максимальне різноманіття трофічного ресурсу має гостроморда жаба (1,4), ставкова жаба має середній (1,1), озерна жаба – найменший показник (0,8).

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 196-197.

УДК 599.742.12:591.5

Ю. П. Бобильов, А. М. Кравченко
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

Y. P. Bobylyov, A. M. Kravchenko
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Для характеристики стану популяцій наземних хребетних тварин необхідно мати чітку уяву про їх природну диференціацію в ландшафтному, біогеоценотичному та типологічному аспектах. Диференціація територій Придніпров’я за ступенем антропогенної трансформації природних комплексів повинна здійснюватися не тільки за розповсюдженням, рівнем і типом господарського навантаження, а і за станом генофонду тваринного світу. Лисиця звичайна виступає як вид-індикатор для оцінки середовища Придніпров’я з 1986 року. Мобільність, екологічна пластичність, значущість (у тому числі епізоотична), висока щільність населення лисиці звичайної – об’єктивні інтегральні показники даного виду. Разом із цим, антропогенні фактори не мають істотного значення для лисиці. Щільність популяцій лисиці, вища за середню, трансформація територій і втрата контролю за станом даного виду загрожують серйозними наслідками, у тому числі, для біорізноманіття новостворених особливо охоронюваних територій області. Т. Кимбол показує, що термін «якість середовища» доволі суб’єктивний, а критерії якості навколишнього середовища виділити доволі складно. Тому реальними характеристиками цінності територій для збереження генетичного фонду хребетних є стан індикаційних видових комплексів.

Матеріали для роботи збирали на базі Присамарського міжнародного біосферного стаціонару ім. О. Л. Бельгарда упродовж 2011–2012 років. Використано стандартні методи обліку лисиці. Мікробіологічний моніторинг проводили з використанням таких методів. Про­би ґрунту відбирали на ділянці у п’яти точках (чотири точки по кутах, одна – в центрі). Відби­рали субстрат поверхнево, стерильним інструментом (ніж, шпатель) – 0,5 кг в одній норі. Зразки поміщали у стерильний посуд і доставляли в лабораторію. За відсутності можливості негайних досліджень, зберігали зразки при температурі +4…+5 °С, але не більше 24 годин (Методические указания по санитарно-микробиологическому исследованию почв, 1977).

Використано пряму мікроскопію (фарбування за Грамом) середовищ накопичення (універсальне поживне щільне середовище МПА), виділені групи пересівали на диференцію­вально-діагностичне середовище (вісмут-сульфід-агар для шигел і сальмонел; Кеслера на ендобактерії; МПА – загальна кількість бактерій; агар Плоскирева, Левіна, Ендо, Олькініцький). Підраховували за методом Коха.

Біотопічному розподілу нір надається велике значення. Головними умовами вибору місця для нір вважають ґрунтові умови, чинники занепокоєння та кормову базу. У роботі вивчено 24 типи нір лисиці звичайної (плакор, байрак, пристін та арена). Вид віддає перевагу плакору (50 % вивчених нір). Привододільно-балковий ландшафт, сухувата в’язово-ясенева діброва, тип лісорослинних умов – суглинок сухуватий, тип екологічної структури напівтіньо­вий, третього вікового ступеня з чагарниковим підліском, трав’яниста степова рослинність. Тип ґрунту – лесові породи, суглинок сухий. Знаходяться на пологому та на крутому схилі, у верхній і середній його частині.

На одному рівні знаходяться за обранням лисицею байрак і арена. У байраці розташо­вано 21,5 % нір: привододільно-балковий ландшафт, на крутому схилі південної експозиції, у верхній його частині. Тип лісу – розріджена байрачна діброва. Підлісок слаборозвинений, трав’яний покрив помірний. Тип ґрунту – чорнозем лісовий. На другій терасі долинно-терасового ландшафту (арені) розташовано теж 21,5 % нір. Тип лісу – сухуватий сосновий бір, підліска немає, трав’яний покрив слабкий. Тип ґрунту – супісок. Знаходяться на узліссі. У при­стіні долини р. Самара розташовано 7,0 % нір. Придолинно-балковий ландшафт, чорно­кленова діброва, підлісок помірний. Трав’яний покрив помірний. Тип ґрунту – лесова порода. Крутизна схилу відіграє велику роль, оскільки визначає стік дощових вод. Лисиця обирає місця з пологим схилом.

Мікробоценоз у місці існування тварини є показником стабільності екосистеми, тому дослідження мікрофлори усередині нори необхідні для біологічної ідентифікації зооценозу, представником якого є лисиця звичайна. Нірний простір являє собою складну екосистему, в якій домінують сапрофітні мікроорганізми. Загальна кількість сапрофітних бактерій у норах на плакорі становить 1,17·10⁷–1,21·10⁸, у байраку – 1,21·10⁷–1,32·10⁷ г^–1 ґрунту.

Найбільша кількість E. coli – у норах на плакорі (1,4·10³), найменша – у байраці (0,07·10³). У контрольних пробах показник різко відмінний: на плакорі – 0,09·10³, у байраці – 0,8·10³. Такі розбіжності за кількістю кишкової палички свідчать про різний ступінь екскреторного забруднення внаслідок життєдіяльності тварин.

Найвищій титр нітрифікуючих бактерій спостерігається в норах у байраці, найменший – у норах на плакорі (пригнічення сапрофітної мікрофлори внаслідок підвищення coli-титру). У контрольних зразках титри нітрифікаторів майже однакові (0,09·10³ та 0,10·10³), що свідчить про однакову швидкість трансформації органічних речовин.

Найвищій титр C. perfringens – у пробі нір із плакору (0,03·10³), мінімальний – у пробі нір із байраку (0,00007·10³), що свідчить про взаємозв’язок клострідій та кишкової палички. У контрольній пробі на плакорі бактерії C. perfringens відсутні, у той час як у контролі з байраку спостерігається наявність цих мікроорганізмів (0,00009·10³).

Термофільні бактерії також мають різні титри залежно від розташування пробних ділянок. У пробі з нір плакору спостерігається найвищій титр (14,1·10³), що є показником балансу мікробоценозу (стабільність у ланці редуцентів) і опосередковано – показником здоров’я тварини. Найнижчий показник спостерігається у пробі нір із байраку (0,029·10³). У контрольних пробах спостерігається значна відмінність титрів: байрак (0,036·10³), плакор (2,5·10³). Отже, нори, які знаходяться на плакорі – найчистіші серед інших, а ґрунти нір у байраку забруднені (мають найменші титри звичайної мікрофлори ґрунту та наявні умовно патогенні бактерії Enterobacter sp., Hafnia sp., Salmonella sp.). Байрак є більш вологий, і чим ближчий рівень ґрунтових вод, тим сильніше нора виступає як «консерватор» патогенної та умовно патогенної мікрофлори. Наявність Enterobacter sp. пов’язана з високим титром E. coli та є показником підвищення рівня екскреторного забруднення. Наявність Hafnia sp. та Salmo­nella sp. свідчить про захворювання тварин і порушення стабільності ґрунтового мікробоцено­зу, можливо у результаті зменшення чисельності нітрифікуючих бактерій (Вінніков, 2006).

За результатами досліджень можна зробити висновок про обернено пропорційну залежність між титрами БГКП, патогенною та ґрунтовою сапрофітною мікрофлорою (нітрифікуючі бактерії та термофільні бактерії), що свідчить про значний вплив лисиці звичайної на мікробоценоз лісових ґрунтів.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 194-196.

УДК 598.112.23:574.42

Ю. П. Бобильов
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

Y. P. Bobylyov
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Для прийняття дієвих заходів щодо захисту різноманіття герпетофауни, що відбиваються на характері внутрішньовидової та популяційної гетерогенності, необхідні точні дані про зміну напрямку популяційних процесів. Популяції рептилій живуть у природних азональних лісових і водно-болотних екосистемах і функціонують як у жорстких умовах степу, так і в умовах інтенстивного антропічного впливу. Переважаючим напрямком у вивченні біорізноманіття є інвентаризація головних параметрів із наступним моніторингом їх стану. Це дозволяє визначити механізми стійкості екосистем. Придніпров’я, як екологічно кризовий регіон, є унікальним полігоном для території Європи. Це дозволяє проводити моніторингові дослідження за станом існуючих герпетокомплексів. Розробка напрямків, пов’язаних з оцінкою конгруентності, мінливості герпетокомплексів є важливим завданням.

У межах другого моніторингового профілю Комплексної експедиції ДНУ з вивчення степових лесів Lacerta agilis L. (L_min-max 33,0–97,0; L.c.d._min-max 36,0–182,4, Led. 1,23 ± 0,36, Sq. 44,3 ± 0,2, Ventr. 30,08 ± 0,60, P.f. 14,80 ± 0,20, G. 20,10 ± 0,30) формує типову для даного виду мозаїчну структуру із щільністю у байрачных дібровах 6,1–24,0 ос./га, у пристінних штучних насадженнях – 4,2–8,6, у складних суборях – 29,4–48,6, у сухуватому борі – 2,4–18,5 ос./га.

Різноманіття місцеперебувань оцінювали за стандартною схемою (11 показників, у тому числі видовий склад травостою, чагарнику, древостан, проективне покриття кожного виду, проективне покриття травостою, характер і кількість постійних і тимчасових схованок). Для зіставлення фенів різного рівня та угруповань різного рангу використовували 35 фенів забарвлення шкірних покривів, малюнок і 51 дискретну ознаку щиткування голови з урахуванням варіацій.

Популяції маркіруються такими фенами забарвлення: ЦП₂ – світла центральна смуга, ЦП₁₄ – центральна смуга з тупим закінченням, БП₄ – бічні смуги заходять на голову, П₄ – плями округлої форми, В₄ – «вічка» у вушній області зливаються у дві суцільні лінії, утворюючи навколо барабанної перетинки прямокутник із трьома зубцями, В₅ – «вічка» зливаються у три лінії, що охоплюють область барабанної перепинки.

Мінімальна кількість фенів центральної смуги відзначена у байрачной діброві, фенів бічних смуг – у пристіній і притерасній суборі, фенів плямистості – у пристіні. На високому рівні вірогідності щодо розподілу частот фенів центральної смуги розрізняються вибірки з байрака й арени (х² = 17,5), притеррасся й арени (х² = 19,3): по фенах бічних смуг – вибірки з байрака та пристіну (х² = 15,1), пристіну та притеррасся (х² = 12,9), пристіну та арени (х² = 19,6); за фенами плямистості – вибірки з байрака та притеррасся (х² = 14,2), байрака та арени (х² = 14,5), пристіну та арени (х² = 15,5); за фенами вушної області достовірні розходження виявлені між всіма вибірками (х² = 10,6–19,2), за винятком вибірок із притеррасся та пристіну. Вирівнений розподіл із відносно невисокою частотою мають фени ВР >5 (верхньоповічні >5), ВГ-В1 (горизонтальне розщеплення одного з верхньогубних), ВГ-В2 (додаткові щитки між 1–4 верхньогубними). Підвищені концентрації фенів – варіантів олігомерізації ознак у притеррасній суборі (х² = 3,9–8,1 при х² = 3,8), знижена частота фена Лн-д (додатковий щиток між лобово-носовим і виличним) у вибірці із пристіну (х² = 6,0–7,3).

Аналіз реальних розходжень концентрацій фенів дозволяє говорити про існування в популяції L. agilis L. просторово-генетичних угруповань окремих біогеоценозів, маркованих різними сполученнями фенів забарвлення та фолідоза. Достовірні розходження між ними спостерігаються за частотами 5–11 із 28 виявлених у популяції фенів забарвлення та 8–16 із 34 фенів фолідоза. Найбільші розходження частот фенів у межах моніторингового профілю спостерігаються між право- та лівобережжям р. Самара, що розрізняються за типами мікроландшафту. Встановлена чітка ландшафтна обумовленість розподілу таких фенів фолідоза, як ВВ-д-ВВб (додатковий щиток, що частково розділяє верхньоскроневі), і НЧ4/НГп (четвертий нижньощелепний щиток не торкається останнього нижньогубного), які з вищою частотою (t = 2,2–3,6) маркують просторово-генетичні угруповання Присамарського правобережжя із придолинно-балковим ландшафтом.

На другому моніторинговому профілі яскраво виражена тенденція до олігомеризації ознак у напрямку притеррасся, аренного бору, що проявляється у збільшенні частот фенів ПР = 1 (один предочний, t = 2,3–6,2), меншою мірою ВР < 5 (верхньоповічних < 5, t = 2,3–2,4) і ЗНв-А (відсутність шва між верхнім і нижнім задньоносовими щитками). за фенами забарвлення географічні закономірності проявляються у розподілі фена ПЗ (дрібні плями), частота якого підвищується в напрямку арени.

За реалізацією субпопуляціями фенофонду популяції найбільш різко виділяється суб­популяція пристіна, у якій кількість фенів забарвлення (52,4 %) та фолідозу (88,6 %) найниж­ча, і субпопуляції арени з найвищою кількістю фенів забарвлення (99,1 %) та фолідозу (94,1 %).

У цілому субпопуляції прудкої ящірки різних біогеоценозів контрастно відрізняються за ступенем реалізації, структурою реалізованого фенофонду та, особливо, за частотами окремих фенів забарвлення та фолідозу. Загальна тенденція до підвищення різноманіття фенотипів пов’язана зі «строкатістю» місцеперебувань виду та конкретними характеристиками цих місцеперебувань.

За показниками реалізації пластичних ознак і фундаментальної просторової ніші субпопуляції розподіляються в такий спосіб: притеррасний субір > сухуватий бор на арені > байрачні діброви > пристінні штучні насадження. Реалізація фенофону внутрішньовидовими угрупованнями демонструє їх відповідність сукцесійним змінам біогеоценозів.

На ділянках лісової рекультивації шахтних відвалів Західного Донбасу у 1975–1980 рр. здійснена інтродукція 411 екз. прудкої ящірки з пристінних штучних насаджень. Нині на ділянках І (3,2 га) та ІІ (10,0 га), завдяки підібраним варіантам деревних порід склався лісовий тип кругообігу. Прудка ящірка сформувала стійкі угруповання, поширившись також на площі понад 150 га. Її чисельність у 2005–2012 рр. варіювала в межах 0,8–17,4 екз./га на ділянці I (оптимальній за термоекологічними характеристиками, мікростаціями проживання) і 0,2–1,4 екз./га на ділянці II.

Незважаючи на різні біогеоценотичні умови ділянок ритміка добової активності в липні схожа. О 6–8-й годинах на поверхні ґрунту ділянки I реєструється 0,8–4,0 екз./га, на поверхні ділянки II – 0,2–0,4 екз./га; о 11–13-й – відповідно 9,2–16,4 та 0,7–3,0 екз./га; о 15–
17-й годинах – 2,8–8,4 та 0,4–1,1 екз./га. У період нагрівання на відкритій поверхні ділянки I знаходиться 20,5 % особин, на поверхні ділянки II – 11,4 %, у період остигання – відповідно 43,1 та 34,3 %. Оптимальні термічні умови для прудкої ящірки склалися на ділянці I. Ділянка I має такі зони активності прудкої ящірки по мірі убування освоєння:

– варіант V (чорнозем + пісок + лес), II (лес + пісок + шахтна порода), IV (чорнозем + пісок + шахтна порода) з посадкою тополі, акації білої, берези бородавчастої, ялівцю віргінського;

– варіант V і II с посадкою лоха вузьколистого и сосни кримської;

– варіант III (чорнозем + лес + пісок) і IV у центрі ділянки з посадкою акації білої, берези бородавчастої, ялівцю віргінського.

На ділянці ІІ чітко виділяються такі зони активності:

– варіант IV (0,3 чорнозем + 0,8 супісок) із посадкою акації; тут ящірки здійснюють нагрівання, охолодження, використовуючи амфітонный ефект;

– варіант II (0,9 чорнозем + 1,2 суглинок) із посадкою тополі; тут також спостерігають­ся всі варіанти теплорегуляційної поведінки, але з різким режимом, кількість особин тут у 2,1–5,5 раза менше;

– варіант I (0,3 чорнозем + 0,4 суглинок + 0,5 супісок) із посадкою тополі; тут спостерігається виразний крайовий ефект, остигання.

Вкрай низька активність відзначена в центрі ділянки з відсутністю особин у варіанті II з посадкою акації та тополі. Встановлено зв’язок щільності угруповань прудкої ящірки з відмінністю між температурами поверхні ґрунту на відкритих ділянках і під пологом чагарникових і деревних порід. Рядова посадка різних деревно-чагарникових порід не забезпечує максимально сприятливих умов розвитку популяції, тому насадження доповнено посадкою чагарнику виступами поза ряду.

Максимальна щільність проживання популяції зареєстрована в насадженнях ділянки I у варіанті V, на ділянці II у варіантах IV і II. Найсприятливіші деревні породи для ящірки на ділянці I – акація (крайове насадження, зімкнутість крон – 0,3–0,4, висота травостою – 20–30 см, з покриттям 30–50 %), лох гостролистий (крайове насадження, висота травостою – 10–20 см), сосна кримська (зімкнутість крон – 0,2–0,3), смородина золотиста. На ділянці II оптимальні породи – акація та тополя, крайова посадка виступами. Масова неорганізована рекреація мальовничих лісових насаджень останніми роками супроводжується вирубуванням і випалюванням трави та деревостану. Протягом 2009–2013 рр. чисельність прудкої ящірки на ділянках лісової рекультивації різко знизилась (до 0,2–2,2 екз./га на ділянці I та 0,1–0,7 екз./га на ділянці II). Для збереження унікального штучного насадження з угрупованнями прудкої ящірки, адаптованими до техногенного ландшафту, необхідно надання охоронного статусу ділянкам лісової рекультивації.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 192-194.

УДК 598.115.31:575.21

Ю. П. Бобылев
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

Y. P. Bobylyov
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Диференціація території Придніпров’я за ступенем трансформації природних комплексів повинна в обов’язковому порядку оцінюватися не тільки з розподілу рівня різнотипного господарського навантаження, але і за станом генофонду тваринного світу, видового різноманіття, міжпопуляційних відмінностей фонових видів, які найбільш реально та інтегровано індукують екологічну ємність і якість навколишнього середовища. Облік, визначення щільності та відлов вужів проводили у 2009–2012 рр. за стандартними герпето­логічними методами з урахуванням рекомендацій В. Л. Булахова (2007). Для відловлених особин прижиттєво проводили стандартний загальнобіологічний і фенетичний аналіз за І. С. Даревським.

Пряма залежність між ступенем антропогенного навантаження та станом наземних хребетних тварин в окремих регіонах не завжди простежується. Для популяційних угруповань фонових видів Natrix natrix (Linnaeus, 1758) і N. tessellata (Laurenti, 1768), які мешкають практично в усіх типах природних і трансформованих екосистем, властивий поліморфізм. Останній можна використовувати як маркер при вивченні взаємозв’язків екологічної та генетичної структури популяції.

Для виявлення ландшафтної мінливості популяційних угруповань порівнювали вибірки з Верхньоорільської розчленованої лісової рівнини та Самарської терасовою рівнини Лівобережжя і з Інгуло-Інгулецької акумулятивної розчленованої лісової рівнини Правобережжя середньої ділянки Дніпра. Обстежено свіжі субори та судіброви середньої ділянки р. Псел, біогеоценози середньої ділянки р. Самара, сухі байрачні чернокленові та бересто-пакленові діброви середньої ділянки р. Мокра Сура.

Популяційні угруповання N. natrix лівобережжя Дніпра характеризуються однаковими розмірно-ваговими ознаками. Екземпляри із Присамар’я чітко відрізняються великою кількістю підхвостового, верхньо та нижньогубних лусок. Правобережні угруповання N. natrix різко відрізняються за розмірно-ваговими показниками та кількістю верхньо- та нежньогубних щитків. Найбільш консервативні ознаки для всіх угрупувань – кількість спинних і черевних лусок. За пластичними ознаками популяція N. natrix із Правобережжя р. Псел має більші показники, ніж популяція Присамар’я. U-критерій Манна-Уітні перевищує U_st (при p ≤ 0,05) для всіх показників пластичних ознак.

Популяційні угруповання N. tessellata Лівобережжя Дніпра (трансформовані ділянки) характеризуються більшими розмірно-ваговими ознаками порівняно з популяцією вужових Правобережжя Дніпра з р. Мокра Сура. При порівняльному аналізі фенотипу N. tessellata з о. Сукачеве та Солонянського району достовірної різниці між популяціями не визначено (U_ф для L = 134,5, Lcd = 87; Ust = 85 при p ≤ 0,05).

Меристичні ознаки вужових досліджували за 11 параметрами. Мінливість спостерігається за 5. За такими ознаками, як кількість міжносових, передлобових, лобових, тім’яних, скроневих і анальних щитків жодних відмінностей не спостерігається. Відхилення від норми та внутрішньовидові відмінності спостерігаються за кількістю лусок навколо середини тулуба, кількістю підхвостових, черевних, верхньогубних і нижньогубних щитків.

У популяції N. natrix із Правобережжя р. Псел більшість особин мали 19 спинних лусок (норма), а 2 особини – 20. Кількість підхвостових (50–89 пар) і черевних щитків знаходиться у межах норми. Кількість нижньогубних щитків становить 7,8, а для особин із Присамар’я – 8,6. У популяції N. natrix Присамар’я більшість особин мали 19 спинних лусок (норма), а 2 – 16, 5 – 17, 3 – 18, 3 особини – 20. Кількість підхвостових (47–73 пар) і черевних щитків знаходиться у межах норми.

Пігментація спини вужів така: 66,7 % – чорна спина, 33,3 % – із сірими плямами у шаховому порядку. Останній тип забарвлення спини мали молодші особини. Забарвлення спини N. natrix із пробних ділянок Присамар’я: 19 особин мали чорну пігментацію без сірих плям у шаховому порядку (79,2 %), 5 особин мали сірі плями (20,8 %). Особини із сірими плямами не локалізувалися в одному угрупованні, тобто вони були розподілені у популяції рівномірно.

Порівнюючи популяції N. natrix можна сказати, що найбільший середній показник за трьома ознаками (кількість лусок навколо середини тулуба, кількість черевних щитків і кількість нижньогубних) із 5 мають особини з Присамар’я. Аналогічні показники дисперсії. Середній показник верхньогубних щитків (7) однаковий для двох популяцій вужів. Порівняння вибірок на достовірність відмінностей U_ф перевищує U_st для чотирьох ознак (Sq = 112, Ventr = 154, Scd = 118, Lab = 153 при p ≤ 0,05), що вказує на недостовірність відмінностей. Достовірна відмінність між популяціями спостерігається за показником Sub.lab. При порівняльному аналізі фенотипу N. tessellata з о. Сукачеве та Солонянського району достовірної різниці між популяціями не визначено (U_ф для Sq = 135, Ventr = 108,5, Scd = 97, Lab = 105; U_st = 85 при p ≤ 0,05 ).

Проведено також аналіз угруповань N. natrix із різних водно-болотяних біотопів Присамар’я (озера Княгиня, Гайдамацьке, Караванище). Озеро Княгиня відноситься до цен­тральнозаплавних озер. Розташовується серед липо-ясеневої діброви, яка характеризується високим деревостоем і зімкнутими кронами. По берегу північної експозиції по урізу води сформований ряд вільхи (заввишки 30 м), що розширюється в середній частині озера в невеликий за площею вільшаник. Місцерозташування озера Караванище – притерасся. Ближ­че до притерасся формуються берестово-чорнокленові діброви. Гігротоп – мезогігрофільний, вологий. Живлення озера – атмосферно-ґрунтове. Озеро з усіх боків оточене густим деревостаном. Панують вільшаники. Озеро Гайдамацьке відноситься до прируслово-центральнозаплавних озер. У прируслов’ї переважають в’язово-липові діброви. Як і оз. Княгиня воно харатеризується орієнтацією осі зі сходу на захід. Серед досліджуваних озер навколо нього реєструється найбільша висота деревостану та найгустіший травостій.

У особин, вилучених із біогеоценозів Присамар’я, відмінності фолідозу незначні. У вужів у межах оз. Княгиня спостерігається широка мінливість кількості спинних лусок: 1 особина мала лише 16 спинних лусок, 3 – 17, 1 – 18, 2 особини – 20. Норму складає 19 спинних лусок (може змінюватися в межах 18–20). Це відхилення від норми цікаві у плані ембріогенезу. Також у 5 особин відзначається наявність відхилень за кількістю верхньогубних щитків: 6 та 8 (норма – 7 лусок). Для змій з озер Гайдамацьке та Караванище відхилення від норми проявляються меншою мірою. З оз. Караванище вилучена одна особина з кількістю черевних щитків 207. За даними Шляхтіна (1986), для вужа звичайного кількість черевних щитків варіює в межах 153–193.

Внутрішньовидова мінливість N. natrix фолідозу для порівнюваних біотопів за 6 ознаками з 11 відсутня. Незначні відмінності у межах внутрішньовидової мінливості спостерігаються за 5 параметрами. Найбільший середній показник за 4 ознаками (кількість лусок навколо середини тулуба, підхвостових, черевних і верхньогубних щітків) із 5 мають особини з оз. Караванище. Показник дисперсії найбільший за 3 параметрами (кількість лусок навколо середини тулуба, кількість підхвостових і черевних щитків) для N. natrix оз. Княгиня. Найбільша різниця між max і min кількістю черевних щитків складає 103 одиниці для особини з оз. Княгиня, між max і min кількістю спинних лусок – 4 одиниць (оз. Княгиня), підхвостових щитків – 22 одиниці (оз. Княгиня), верхньогубних – 2 одиниці (оз. Княгиня), нижньогубних – 3 одиниці (оз. Гайдамацьке).

Розраховано U-критерій для присамарської популяції при U_st для Княгиня – Гайдамацьке – 16, Княгиня – Караванище – 19, Гайдамацьке – Караванище – 8, при p ≤ 0,05. U_ф Княгиня – Гайдамацьке – Sq = 26, Ventr = 26, Scd = 30, Lab = 28, Sub.lab = 29; Княгиня – Караванище – Sq = 32, Ventr = 20, Scd = 24, Lab = 28, Sub.lab = 24; Гайдамацьке – Караванище – Sq = 11, Ventr = 9, Scd = 15, Lab = 12, Sub.lab = 15. U_ф перевищує U_st для всіх пробних ділянок. Звідси можна зробити висновок про недостовірність відмінностей, що спостерігаються між даними вибірками. Результати аналізу пластичних ознак аналогічні результатам меристичних ознак. U_ф Княгиня –Гайдамацьке – L = 30, Lcd = 32, P = 23; Княгиня-Караванище – L = 22, Lcd = 30, P = 38; Гайдамацьке – Караванище – L = 13, Lcd = 14, P = 16, при p ≤ 0,05. Можна зробити висновок про однорідність угруповань N. natrix за показниками фолідозу та пластичних ознак.

Досліджували три популяції N. natrix: із Присамар’я, р. Псел і басейну р. Синюха (із різним антропогенним навантаженням у вигляді розорювання земель, випасу худоби та рекреації) та дві популяції N. tessellata з оз. Сукачеве та пробної ділянки у басейні р. Мокра Сура Солонянського району Дніпропетровської області.

При порівняльному аналізі фенотипу вужових із досліджуваних територій встановлена достовірна відмінність популяцій N. natrix. Особини із Присамар’я достовірно відрізняються від особин із трансформованих екосистем Новомиргороду за одним фенотипічним параметром – кількістю нижньогубних щитків (U_ф для L = 268, Lcd = 220, Sq = 273, Ventr = 258, Scd = 282, Sub.lab = 33,5 Lab = 287; Ust = 217 при p ≤ 0,05), а популяція із р. Псел від популяції з Новомиргороду – за трьома ознаками: кількістю щитків навколо середини тулуба, хвостових і нижньогубних щитків (U_ф для L = 168, Lcd = 162, Sq = 149, Ventr = 210, Scd = 149, Sub.lab = 1,5 Lab = 200; Ust = 157 при p ≤ 0,05).

При порівняльному аналізі фенотипу N. tessellata з оз. Сукачеве та Солонянського району достовірної різниці між популяціями не визначено (U_ф для L = 134,5, Lcd = 87, Sq = 135, Ventr = 108,5, Scd = 97, Lab = 105; U_st = 85 при p ≤ 0,05).

Параметри пластичних і меристичних ознак, за якими відрізняються вужі досліджу­ваних популяцій, можуть бути використані для оперативного зооекологічного моніторингу навколишнього середовища, встановлення відмінностей, як на територіях з антропогенним впливом, так і для різних зоогеографічних зон.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 189-191.