Людський фактор у функціонуванні природного заповідника «Дніпровсько-Орільський»: проблеми та шляхи їх вирішення

УДК 64.011.34:574.4(477.63)

В. М. Кочет
Природний заповідник «Дніпровсько-Орільський», Дніпропетровськ, Україна, kochet-63@i.ua

V. M. Коchеt
Nature Reserve “Dniprovsko-Orilsky”, Dnipropetrovsk, Ukraine

Природний заповідник «Дніпровсько-Орільський» розташований у межах заплавної та частково аренної ділянок середнього Дніпра (Дніпровське водосховище). Ця природоохорон­на територія – найпотужніший резерват унікальних природних ландшафтів Придніпровського регіону. Заповідник створено Постановою Ради міністрів УРСР 15 вересня 1990 року на базі двох заказників і прилеглих ділянок Орільського та Миколаївського лісництв. Належність до підрозділів лісового господарства в минулому та структурна підпорядкованість до Державного агентства лісових ресурсів України нині відіграє складну (як позитивну так і негативну) роль у функціонуванні заповідних ландшафтних компонентів і всієї його природної системи загалом.

Унікальність заповідника полягає у наявності в межах порівняно невеликої території (понад 3 300 га) абсолютної більшості рідкісних та типових ландшафтів, розповсюджених у регіоні. Це і система заплавних озер, і гирлова ділянка р. Оріль (частина його штучного русла), і заплавні ліси та луки, і аренні степові цілинні степи, і штучні насадження акації та сосни, і навіть антропогенно трансформовані ділянки (напівзруйновані фундаменти будівель). Останні також у даний час є функціонально значимими компонентами ландшафту як місця перебування охоронюваних представників герпетофауни – полоза каспійського (Dolichophis caspius Gmelin, 1779), гадюки звичайної (Vipera berus Linnaeus, 1758), гадюки степової (V. renardi Christoph, 1861), ящірки степової (Eremias arguta Pallas, 1773).

Детальне висвітлення стану унікальних природних об’єктів та елементів ландшафту заповідника – тема окремого обговорення. У контексті запропонованої до обговорення тематики доцільно зупинитися на основних проблемах, пов’язаних безпосередньо з наближеністю заповідника до населених пунктів.

Перша з проблем – інтенсивне рекреаційне навантаження на прилеглі до заповідника території. Заповідник розташований у центрі потужної промислової агломерації: між містами Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ, межує із населеними пунктами Кіровське та Миколаївка. За роки, що минули з моменту створення заповідника, відношення місцевих мешканців до співіснування з цією природоохоронною територією практично не змінилося. Абсолютно переважає суто споживчий вектор до природних ресурсів (риба, ссавці, птахи, дрова, гриби, сінокоси тощо). Порівняно з початком 1990-х років рекреаційне навантаження з боку місцевих мешканців прилеглих селищ зменшилося на 10–20 %. Це пов’язано з демографічними аспектами (зменшення чисельності місцевих жителів). Але, на 50 % збільшилося навантаження відносно тих верств населення, які перебувають тимчасово на прилеглих територіях (дачники, мешканці міст, які відпочивають у вихідні дні). Цей факт обумовлений економічним становищем країни: нині населення віддає перевагу економічно доступному відпочинку, порівняно з мандрівками у інші країни Світу.

Інший аспект співіснування людей та заповідника – просвітницька діяльність, яка ведеться співробітниками заповідника серед різних верств населення. Висвітлення та пропагування заповідного режиму та унікальності природної системи заповідника безумовно викликає бажання відвідати його територію, але не у складі екскурсій, а самовільно та обов’язково щось здобути на згадку. Залякування підвищеними штрафами не має відчутного ефекту. Цей аспект серед переліку наслідків «людського фактору» – найбільш некерований. Наприклад, якщо за 25 років існування заповідника вдалося суттєво (на 30 %) знешкодити браконьєрство, повністю блокувати видобуток риби за допомогою електроловних пристроїв, то відношення відвідувачів суттєво не змінилося. Іншою складовою людського фактору є формування відношення до заповідника, як до лісництва. Належність природного заповідника «Дніпровсько-Орільський» до Державного агентства лісових ресурсів України формує відно­шення до нього, як до лісництва й у мешканців, і у деяких пересічних працівників безпосередньо заповідника. Змінити таке відношення можливо лише при перепідпорядку­ванні заповідника.

Зрозуміло, що одним з основних засобів вирішення проблеми є формування позитив­ного іміджу заповідника, здійснення інформаційного спротиву у засобах масової інформації. У контексті просвітницької діяльності слід визнати, що, так би мовити, перевага у «інформаційній війні», між професіоналами-науковціми у природоохоронній сфері та псевдодіячами від природи, поки що на боці останніх. Причини у становищі, що склалося, на наш погляд, різні. Це і небажання науковців вплутуватися у, з їх погляду, «брудну» дуель із діячами, далекими від справжнього природоохоронного процесу, і інші причини. Проведений моніторинг інформаційних повідомлень у засобах масової інформації стосовно діяльності заповідника та інших природоохоронних територій у регіоні за останні три роки (нотатки, статті, виступи у періодичних виданнях, телебаченні, на сайтах Інтернету) та негативних оцінок складає 1/3 на користь негативних повідомлень. Природно, що дане становище співпадає із загальним напрямком подачі інформації про суспільство взагалі. Пересічна більшість громадян (і не тільки у нашій країні) віддає перевагу негативній інформації з будь-яких питань життя суспільства. Але дане становище не звільняє відповідальних діячів у галузі охорони природи (науковців, журналістів, політиків) від необхідності здійснювати супротив діячам від охорони природи, що із задоволенням пророкують повну загибель унікальних природних систем регіону, що абсолютно не відповідає дійсності. Зокрема, Дніпровсько-Орільському заповіднику вдалося зберегти абсолютну більшість як окремих біологічних об’єктів, так і природних комплексів взагалі. Але працівників журналістської ниви цікавлять, нажаль більшою мірою, поодинокі факти порушення заповідного режиму, які видаються за систему. Зареєстровані також випадки провокацій, коли діяч масс-медіа прикидається порушником, різноманітно порушує заповідний режим, а потім викладає це як подвиг та викриття недолугості системи охорони. У даному випадку, на наш погляд, надмірна доброта працівників заповідника при затриманні цих і будь-яких інших порушників є дещо зайвою (обмеження усним попередженням і вимогою покинути заповідник). Також відомі випадки підтасовки даних, коли монтується буклет, у якому у природний ландшафт врізається смітник і це видається у інформаційний друкований простір. Як наслідок – прокурорські перевірки буквально «прописалися» на території заповідника. Журналісти не вбачають у такій діяльності нічого осудного: «це така у нас робота». У даному контексті частковим вирішенням цієї проблеми є, на наш погляд, також відновлення розгляду закону «про наклеп» тобто Закону «про відповідальність за неправдиву інформацію», який був відхилений Верховною Радою. У багатьох країнах Світу цей закон давно і ефективно діє.

Інформаційна діяльність деяких громадських установ призвела до повної паралізованості більшості напрямків діяльності в межах заповідника протягом 2012–2014 рр., оскільки абсолютно необґрунтовані претензії розповсюджуються не тільки в мережі інтернету, а і направляються у контролюючі органи (прокуратуру тощо). Представники цих органів повинні відреагувати (і не аби як реагують) у вигляді перевірок, приписів, але здійснити заходи у випадку з’ясування, що наведена інформація є неправдивою, не мають можливості, оскільки «Закон про наклеп» не прийнятий. Єдиним засобом виправлення становища є ініціювання розробки іншого проекту, або повторний, більш прискіпливий розгляд даного Закону у Верховній Раді з боку різних, небайдужих до даного питання установ (університетів, інших заповідників тощо). Крім цього доцільне розгортання інформаційної протидії цим наклепам у різноманітних інформаційних мережах.

Таким чином за роки існування Дінпровсько-Орільського заповідника виявилося, що організація досліджень та якісної всебічної охорони – не основні проблеми, їх при бажанні можна вирішувати, і вирішуються вони ефективно. Основна проблема – різне сприйняття заповідної території у її працівників та суспільства, окремих його прошарків. Як вказувалося вище, намагання висвітлити діяльність заповідника у позитивному руслі часто не сприймається суспільством, або сприймається з недовірою. І навпаки, будь-яка негативна інформація (навіть відверта неправда) сприймається із якимось збоченим задоволенням, причому як у пересічними громадянами, так і у представниками контролюючих органів, що викликає навалу комісій та перевірок.

Виходячи з вищенаведеного, з метою вирішення спірних питань взаємовідносин між установами природно-заповідного фонду та мешканцями прилеглих міст, інших населених пунктів, пропонуємо перепідпорядкувати установи природно-заповідного фонду окремій державній установі, наприклад Департаменту заповідної справи, надання пропозицій у Верховну Раду через депутатський корпус стосовно ініціювання повернення до розгляду Закону про «відповідальність за неправдиву інформацію».


Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 34-36.

Розповісти колегам:

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники