УДК 504.53:631.4(477.64)

О. В. Рубанська
Таврійський державний агротехнологічний університет, Мелітополь, Україна, oksana-rubanskaja@rambler.ru

О. V. Rubanska
Tavria State Agrotechnological University, Melitopol, Ukraine

Місто Мелітополь – значний промисловий центр на півдні Запорізької області, де зосереджені підприємства машинобудівної, легкої та харчової промисловості. 52,0 % його території зайнято житловими забудовами, а 12,5 % – парковими насадженнями. Територія Міста знаходиться у степовій агрозоні. Ґрунтовий покрив на території вододільної частини міста представлений супіщаними та піщано-середньосуглинковими ґрунтами чорноземного типу, каштановими та темно-каштановими ґрунтами. Незважаючи на скорочення потужностей промислових підприємств, вплив їх діяльності існує і зараз. Міські ґрунти – середовище, яке накопичує практично всі види забруднювачів.

Один із найпоширеніших методів дослідження забруднення ґрунтів – біоіндикація. Проби ґрунту відбирали в 10 різних пунктах м. Мелітополь на жвавих перехрестях із різною інтенсивністю автотранспорту, в умовах промислового впливу. Як контроль використали універсальний ґрунт із відомим мінеральним складом, виготовлений згідно зі стандартами. Як тест-систему застосовано рослини пшениці, редиса та крес-салата, які характеризуються різними біолого-екологічними властивостями і часто використовуються як тест-організми. Досліджено енергію проростання, схожість, довжину коренів, висоту пагонів та біомасу рослин. Енергія проростання редису в контролі на п’яту добу досягла максимального значення 90–94 %.

На всіх ділянках спостерігали зниження енергії проростання насіння досліджуваних рослин. Низька енергія проростання зареєстрована на ділянці з інтенсивним рухом автотранспорту (зниження енергії проростання становило 25–50 %). Фітотоксичний ефект проявився у зменшені схожості насіння тест-рослин: крес-салат – 65 %, редис – 50–75 %, пшениця – 70–83 %. У тест-рослин, вирощених на дослідних ґрунтах, коренева система зменшувалась (30–63 % довжини кореня контрольних рослин), рідше збільшувалася (на 16–30 % порівняно із контролем), тобто відмічався «ефект стимуляції». Ріст наземної частини тест-рослин на міських ґрунтах також супроводжується у переважній більшості випадків зниженням (45–80 % висоти контрольних рослин) довжини пагонів, і рідше – видовженням пагонів (на 14–26 % більше контрольних рослин). За результатами вимірювання фітомаси тест-рослин, спостерігали значне її зниження (40–80 % від контролю) та рідше перевищення значень контрольних вимірювань (на 50 % більше контролю). Таким чином, найбільше забруднені ґрунти поблизу доріг з інтенсивним рухом автотранспорту, зокрема у західній частині міста. Відносно чиста територія парку та приватний сектор на околиці міста.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 51-52.

УДК 504.74

В. Ю. Приходько
Одесский государственный экологический университет, Одесса, Украина, vks26@ua.fm

V. Y. Prykhodko
Odessa State Environmental University, Odessa, Ukraine

Рассмотрение города как сложной системы предполагает проведение декомпозиции с выделением различных компонентов, что определяется задачей исследования. Рассмотрение экологических аспектов функционирования городских систем, вопросов формирования оптимального качества окружающей среды в городе и решения возникающих экологических проблем предусматривает выделение биотических компонентов (фитогенный и зоогенный компоненты). Под зоогенным компонентом городской системы мы понимаем животный мир городской территории – совокупность животных, населяющих различные места обитания в урбанизированной среде, а значит, характеризующихся определенной адаптацией к новым, антропогенно преобразованным условиям обитания. Фауна городских территорий формиру­ется в основном за счет адвентивных видов. Синантропизация городской фауны заключается в совместном проживании некоторых видов животных с человеком в новых условиях обитания, связанных с человеческой жизнедеятельностью.

Согласно различным исследованиям, можно выделить следующие характерные изменения в животном мире под воздействием антропогенного преобразования окружающей природной среды, которое происходит в городе: 1) практически полное исчезновение природных популяций и резкая трансформация видового разнообразия, которая происходит за счет ликвидации реликтовых видов и появления новых, адвентивных. В городских условиях реликтовые виды сохранились преимущественно в водостоках, почве и деревьях-долгожителях; 2) нарушение природных трофических связей; 3) изменение численности как отдельных видов, так и видового разнообразия. Городские экосистемы характеризуются снижением видового разнообразия и, как следствие, низкой устойчивостью и невозмож­ностью саморегуляции. Гомеостаз таких экосистем поддерживается благодаря вмешательству человека. Воздействие человека на животный мир городских территорий может быть прямым (уничтожение определенных видов животных и привнесение новых) и косвенным (изменение условий обитания, особенно кормовой базы).

Характерной особенностью городской фауны является наличие синантропных видов животных, а сама синантропизация видов обусловлена факторами окружающей среды, прежде всего, наличием источников питания и изменением исходных биотопов, в т. ч. и высоким уровнем загрязнения окружающей среды. Синантропизация различается по форме проявления, распространенности и времени проявления. Однако в общем случае можно среди видов выделить строгих синантропов (например, рыжий таракан (Blattella germanica), комнатная моль (Tineola bisselliella), паразиты человека и т. д.) и частичных сиантропов (например, серая ворона (Corvus cornix), домовая мышь (Mus musculus) и т.д.). Как строгих синантропов, особо следует выделить домашних животных.

Животные в городе выполняют экологические и социально-психологические функции. Экологическая роль животных заключается в том, что они являются важнейшей составляющей урбоэкосистем различного уровня, без которой невозможно их существование и функционирование, а, значит, обеспечение «природности» окружающей человека среды. Социально-психологические функции животного мира обеспечиваются, прежде всего, домашними видами животных – собаками (Canis lupus familiaris), кошками (Félis silvеstris cаtus), различными видами птиц (канарейки (Passeriformes), волнистые попугайчики (Melopsittacus undulatus)), аквариумных рыб. С одной стороны, содержание домашних животных играет важную эстетическую роль. Известны также программы медицинской реабилитации на основе использования животных. С другой стороны, животные – это паразитолого-гигиенические проблемы и проблемы безопасности. Бездомные животные являются переносчиками различных заболеваний, а собачьи стаи представляют опасность для человека. Поэтому на законодательном уровне необходима регламентация условий содержания домашних животных и использования диких видов в качестве домашних животных. Немаловажную роль играет воспитание толерантного отношения к «братьям нашим меньшим».

В рамках проведенного нами анкетного опроса на тему «Экологические проблемы городов Украины», для оценивания была предложена такая позиция, как «проблема бродячих животных и опасных для человека синантропов». В опросе принимали участие обычные жители, специалисты в области охраны окружающей среды и студенты, изучающие дисциплину «Урбоэкология», которая предусматривает рассмотрение ряда вопросов, связанных с животным миром города. Экологическая проблема животных в городе получила наиболее низкую оценку среди 15 экологических проблем, которые предлагалось оценить по 5-балльной шкале. Средняя оценка для данной проблемы – 2,9 при средней для всех экологических проблем оценке 3,7. Это говорит о том, что проблеме животных в городе отводится крайне незначительная роль в общей системе охраны окружающей среды и обеспечении рационального природопользования на городских территориях. В усилении значимости данной проблемы немаловажную роль играет экологическое воспитание и образование, а также привлечение внимания к проблеме животных в СМИ.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 50-51.

УДК 632.93:632.51

О. С. Папка
Полтавська державна аграрна академія, Полтава, Україна

O. S. Papka
Poltava State Agrarian Academy, Poltava, Ukraine

Ваточник сирійський (Asclepias syriaca L.) володіє декількома властивостями, які роблять його ідеальним бур’яном (sensu Newsome, Noble, 1986): він є багаторічником (Тарасов, 2005, 2012), здатний до репродукції вегетативними органами (Bhowmik, Bandeen, 1976; Bhowmik, 1978), успішний конкурент (Yenish et al., 1997), демонструє алелопатичний потенціал (Kazinczi et al., 2004). За екологічними властивостями ваточник сірійський – багаторічник, коренепаростковий вегетативнорухливий геофіт (зимуючі точки відновлення знаходяться під землею), мезотроф, мезофіт, мегатерм, сціогеліофіт, ентомофіл (запилення відбувається за допомогою комах), анемохор, рудерант. Адвентвний вид, який походить із Північної Америки (Тарасов, 2012).

Механічна обробка ґрунту – один із головних агротехнічних заходів знищення бур’янів (Баздырев, 1999). У сучасних умовах, коли головний тренд розвитку сільського господарства – технології, які найменше впливають на навколишнє середовище, значення агротехнічних прийомів дедалі зростає (Горобець та ін., 1998; Кобець та ін., 2015). Складний характер екологічних взаємодій, які виникають унаслідок впливу на екосистему різних способів обробки ґрунту приводить до необхідності організації складних планів польових експериментів, для обробки результатів яких необхідно застосування ієрархічних статистичних процедур.

Дослідження різних способів обробки на профільний розподіл насіння ваточника сирійського свідчить про те, що близько 40 % насіння за чизельної обробки ґрунту або дискування знаходяться у верхньому 5 см шарі зі стабільним зниженням вмісту насіння у глибших 20 см ґрунту. Відвальна оранка зумовлює те, що 50–60 % насіння перебуває у верхньому шарі ґрунту до глибини 11–16 см (Yenish et al., 1996).

Механічне видалення стебла ваточника сирійського може призвести до зворотного ефекту, оскільки це стимулює розростання з підземних бруньок. Під час культивації малі фрагменти коріння рослини можуть вирости у нову рослину, оскільки оранка обробляє ґрунт значно вище, ніж знаходиться основна кількість коріння рослини. Результативність культивації як засобу боротьби з ваточником сирійським залежить від стадії розвитку рослини на глибини культивації (Jeffery, Robison, 1971).

Знищення бур’янів шляхом механічної обробки не може бути однозначним. Вплив способу обробки залежить від стану ґрунту у період виконання роботи, вибору типу знаряддя, кратності застосування способу, кількості та частоти опадів у весняно-літній період, характеру та типу засміченості поля, біологічних властивостей бур’янів, які домінують (Куценко, Писаренко, 1991).

На необроблюваних землях ваточник сирійський та інші бур’яни утворюють значний банк насіння у ґрунті, яке знаходиться у стані спокою та являє собою велику потенційну небезпеку. Визначена нами засміченість насінням орного шару ґрунту дослідних ділянок була дуже високою – 1,5–2,0 млрд. екз./га, основна кількість насіння зосереджена у верхніх шарах ґрунту. Кількість репродуктивних стебел становить 89–98 % загальної їх кількості. На одне стебло приходиться 3,1–5,1 суцвіть та 1,8–2,9 стручків (0,6–0,9 стручків на одне суцвіття). В одному стручку у середньому міститься понад 200 насінин (Csontos, 2009).

Життєздатність насіння бур’янів втрачається значно скоріше в обробленому ґрунті, ніж у необробленому (Котт, 1947). У ґрунті, який періодично обробляється, біологічні та фізико-хімічні процеси протікають не так, як в ґрунті, який тривалий час не обробляли (Медведев, 2008). Вірогідно, що комплексом агротехнічних прийомів можна прискорити вихід насіння ваточника сирійського та інших бур’янів зі стану спокою, спровокувати його проростання та знищити. Тому необхідно дослідити питання боротьби з ваточником сирійським та іншими бур’янами – терофілами на необроблюваних землях методом провокування їх насіння до проростання, який складається у створенні для нього найсприятливіших умов у теплий період року шляхом розпушування, вирівнювання та ущільнення поверхні ґрунту або поливу, та послідуючого знищення проростків та сходів боронуванням, культивацією, міжрядною обробкою тощо (Обробіток …, 1986).

Мета даного дослідження – на основі експериментальних даних за допомогою ієрархічних процедур статистичного аналізу встановити оптимальні режими механічної обробки ґрунту як агротехнічного прийому контролю чисельності угруповання бур’янів загалом і ваточника сирійського зокрема.

У досліді вивчали вплив оранки, дискування та культивацій на засміченість земель прифермської території в навчальному господарстві «Ювілейне». Дослідні ділянки характеризувались однорічним (насіннєвим) типом засміченості. Тому система заходів боротьби повинна сприяти знищенню надземних органів бур’янів до утворення насіння, а також провокувати насіння, яке знаходиться у верхньому шарі ґрунту, до проростання. Основну обробку ґрунту проводили на глибину 20 см плугом ПЛН–4–35, а дискування – на глибину 10–12 см важкими дисками БДТ–3 в агрегаті з трактором ДТ–75М у другій половині травня. Сходи бур’янів культивували (КПС–4) із боронами на 8–10 см на початку червня. По мірі утворення нових сходів бур’янів культивацію повторювали наприкінці червня. Період між першою культивацією та другою повинен бути таким, щоб зійшла основна маса бур’янів.

Одноразова обробка суттєво не впливає на частку, яку займає ваточник сирійський в угрупованні (F = 0,16, p = 0,85). За механічної обробки на другому етапі експерименту спостерігається суттєве зменшення частки ваточника в угрупованні (F = 2,54, p = 0,05). Одноразова оранка призводить до зменшення частки цього бур’яна в угрупованні на 11,2 %, а при дискуванні зниження становить 12,8 %. Культивація після оранки знижує частку ваточника сирійського на 19,2 %, а після дискування – на 13,0 %.

Третій етап експерименту статистично вірогідно визначає частку ваточнику в угрупованні. Подвійна культивація після оранки знижує частку ваточнику на 11,2 %, а оранка після дискування та культивації – на 8,9 %. У той час як без третьої обробки після першої культивації при оранці зменшення складає 27,2 %, а при дискуванні – 17,1 %. Таким чином, третя обробка ґрунту не сприяє селективному знищенню ваточника сирійського. Вірогідно, причина цього – більша чутливість до механічної обробки ґрунту інших складових угруповання бур’янів. Конкурентна здатність ваточнику сирійського сприяє тому, що цей вид демонструє здатність захоплювати більшу площу за більшого навантаження, яке виникає внаслідок застосування агротехнічних прийомів.

Одноразове механічне знищення бур’янів шляхом оранки або дискування призводить до збільшення загальної засміченості необроблюваних земель на 22,3 % (оранка) та 26,7 % (дискування). Культивація після оранки приводила до зниження на 37,4 % загальної чисельно­сті бур’янів, а культивація після дискування – до зниження чисельності бур’янів на 44,6 %. Проведення другої культивації після оранки забезпечувало загибель 70,1 % бур’янів порівня­но з контролем та 52,2 % порівняно з першою культивацією. Проведення оранки після дискування та культивації приводить до зниження загальної кількості бур’янів на 73,7 % порівняно з контролем та на 52,5 % порівняно з послідовним дискуванням і культивацією. Одноразова обробка суттєво не впливає на частку, яку займає ваточник сирійський в угрупованні. Культивація після оранки знижує частку ваточника сирійського на 19,2 %, а після дискування – на 13,0 %. Третя обробка ґрунту не сприяє селективному знищенню ваточника сирійського.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 48-50.

УДК 504.03:553.982

И. О. Падалко
Таврический государственный агротехнологический университет, Мелитополь, Украина, padalko.ivan.93@mail.ru

I. О. Padalko
Tavria State Agrotechnological University, Melitopol, Ukraine

Современный этап развития агропромышленного производства требует осуществления неотложных мероприятий по охране окружающей среды. Решение экологических проблем требует не столько преодоления отрицательных последствий производственной деятельности, сколько устранения причин экологических неурядиц. Прежде всего это касается состава и организации использования технических средств.

Экономическая ситуация, которая сложилась в Украине за последние годы, привела к деградации технической базы аграрного производства, снижению как количественных, так и качественных параметров машинно-тракторного парка, сельскохозяйственного производства в целом. Диспропорция цен практически заблокировала приобретение необходимых селу сельхозмашин. В результате основу технического парка аграрных предприятий составляет техника, которая была приобретена еще в дореформенный период. Нагрузка на нее значитель­но превышает нормативный уровень. Конечно же, машины, которые уже отработали свой ресурс, не в состоянии своевременно и качественно выполнять необходимые объемы работ, обеспечить надлежащее экологическое состояние окружающей среды.

Значительны уровни загрязнения почвы и атмосферы выбросами транспортных средств, в которых содержится большое количество тяжелых металлов. Эта проблема в особенности обострилась в последние годы. Происходит эксплуатация машинно-тракторного парка, который преимущественно отработал свой амортизационный срок, или технически не исправен. Это приводит к значительному перерасходу нефтепродуктов (в частности дизельного топлива и моторных смазочных масел), а также значительному увеличению вредных выбросов в атмосферу.

Для нашей страны чрезвычайно важна проблема экономного и высокоэффективного применения нефтепродуктов, которая обостряется кризисом обеспечения энергоносителями. Сельскохозяйственное производство Украины тратит такой объем нефтепродуктов (от их общего производства): дизельное топливо – свыше 7 млн. т (из 14 млн. т); бензин – 4,5 млн. т (из 10 млн. т), масла – 2,8 млн. т (из 5,6 млн. т).

Светлые нефтепродукты (дизельное топливо, бензин) – легко подвижные жидкости, которые просачиваются через разнообразные щели. Если через неплотно герметизированные трубопроводы или топливные баки теряется за секунду одна капля дизельного топлива (масса которой около 0,05 г) то за сутки теряется приблизительно 5 кг, за год – около 1,5 т. Значительные потери нефтепродуктов происходят при так называемых «малых» и «больших» дыханиях резервуаров, в которых они хранятся. Этот процесс зависит от многих факторов. В частности количество нефтепродуктов, которые испаряются в атмосферу, зависит от исправности дыхательных клапанов (потери – до 9 %), температуры окружающей среды (ее повышение с 10 до 20 ºС ведет к росту потерь в 5 раз), степени заполнения резервуаров (если заполнение составляет 50 % объема потери возрастают в 5–6 раз, около 20 % – в 25–30 раз). Немало теряется нефтепродуктов во время их заправки (до 12% количества потерь), неудовлетворительного технического состояния оснащения (7 %). Во время технического обслуживания топливо-раздаточных колонок и резервуаров по хранению нефтепродуктов сливается отстой нефтепродуктов в грунт через три дня после каждого их наполнения. По материалам отчетности, простой сельскохозяйственной техники по этим причинам составляет до 60 %.

Анализ отказов техники показывает, что использование некачественных нефте­продуктов – причина выхода из строя систем питания более чем в 50 % случаев, смазочной системы – в 20 % случаев и преждевременного прекращения эксплуатации сельскохозяй­ственной техники в 30 % случаев. Это обстоятельство отрицательно сказывается на эконо­мическом состоянии хозяйств, так как, например, восстановление силового агрегата комбайна или трактора обходится хозяйствам в 11–29 тыс. грн. В странах ЕЭС эффективно функциони­руют службы технического контроля качества светлых нефтепродуктов и рабочих жидкостей. Затраты от простоев при этом сельскохозяйственной техники уменьшается на 70 %.

Для значительного уменьшения количества выбросов нефтепродуктов в атмосферу и слива их отстоя в почву предлагается внедрить комплекс мероприятий, который заключается в применении фильтров-водоотделителей в топливо-раздаточных колонках во время заправки и в системах топливоподачи дизельных двигателей, а также воздушных фильтров в горловине топливного бака в процессе эксплуатации сельскохозяйственной техники в условиях аграрного производства. Применение этих мероприятий разрешает практически избежать выбросов в атмосферу испарения нефтепродуктов, их слива при проведении технического обслуживания системы топливоподачи дизельных двигателей и топливо-раздаточных коло­нок. Значительный экологический и экономический эффект достигаются за счет разработки и применения принципиально новой конструкции фильтра-водоотделителя, состоящего из разъем­ных пористых элементов: фильтрующего, коагулирующего и водоотталкивающего (эффек­тивность обезвоживания – 98–99 %, тонкость отсева механи­ческих примесей – 10–15 мкм). При этом ресурс работы фильтрующих элементов составил свыше 960 часов, а коагулирую­щего и водоотталкивающего элементов неограничен; ресурс работы фильтров тонкой очистки – больше 1 500 мото-часов, а из отстоя сливалась исключительно вода и механические примеси.

Таким образом разработанные фильтры-водоотделители разрешают значительно повысить эффективность обезвоживание нефтепродуктов (99 %), полноту отсева из них механических примесей (70 %), избежать выбросов в атмосферу испарений светлых нефтепродуктов (до 30 %), их сливов в почву (свыше 20 %), за счет чего достигается необходимый экологический эффект при использовании нефтепродуктов в аграрном производстве.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 46-48.

УДК 582.734+581.522.4(477.63)

Я. А. Лучка, Ю. В. Лихолат, Т. Ю. Лихолат, Р. Ю. Красуля
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна, lykholat2006@ukr.net

Y. A. Luchka, Y. V. Lykholat, T. Y. Lykholat, R. Y. Krasulia
Oles Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Представники родини Rosaceae в умовах України – основа плодівництва та декоратив­ного садівництва, добре відомі як цінні медоноси, застосовуються у полезахисному лісорозве­денні та фітотерапії. Нами досліджено інтродуковані плодові кісточкові, серед яких найпоши­реніші Prunus domestica L. – слива домашня, P. cerasifera Ehrh. – слива вишнеплідна, або алича, P. cerasus L. – вишня звичайна, P. armeniaca L. – абрикос звичайний, P. padus L. – черемха звичайна, P. serotina L. – черемха пізня, P. persica (L.) Batsch. – персик звичайний, P. avium (L.) L. – черешня звичайна, P. tomentosa Thunb. – вишня повстиста, P. serrulata Lindl. – вишня пильчаста, або сакура тощо.

Протягом останніх трьох років вивчали сезонний ритм розвитку, біологію цвітіння, плодоношення, насіннєву продуктивність, насіннєве та вегетативне розмноження; визначали зимостійкість, посухостійкість; проводили фенологічні спостереження та оцінювали перспективність деревних і чагарникових рослин у нових умовах зростання. Уперше для умов степового Придніпров’я вивчали активність окисно-відновних ферментів. Отримані дані були показниками стійкості кісточкових плодових культур до різноманітних чинників довкілля, хвороб і шкідників в умовах степового Придніпров’я, правильності дотримування технології вирощування.

В умовах степового Придніпров’я ранній початок вегетації у кісточкових порід інколи є причиною того, що їх цвітіння припадає на холодні дні, а комахи, які виконують функцію запилювачів, у цей період не літають. Як результат – квітки залишаються не запиленими, а зав’язь опадає. Безпосередньо на кількість врожаю впливають шкідники, зокрема чорний сливовий пильщик, самки якого відкладають яйця в чашечки бутонів і квіток, а личинки, що вилупилися, осідають в зав’язі, де пошкоджують м’якоть і насіння. За період свого розвитку личинка пошкоджує 4–6 плодів. За високої чисельності шкідника можливе знищення до 90 % урожаю. Для знищення шкідника рекомендується застосовувати струшування пошкоджених плодів та знищення їх разом із личинками. Пошкоджені плоди рекомендується закопувати на глибину не менше 50 см.

Хімічний засіб боротьби полягає в обприскуванні дерев через 5–6 діб після цвітіння препаратами Актара або Конфідор, що дає можливість знищити дорослих комах і відроджену гусінь сливового пильщика, попелиць, а також імаго сливової плодожерки. Ці речовини захистять плоди від враження плодовою гниллю, а листя – від іржі. В Україні повсюдно поширена сливова плодожерка, яка пошкоджує абрикос, персик, сливу, аличу, терен. Для боротьби із чорним сливовим пильщиком та сливовою плодожеркою рекомендовано застосовувати інсектицидні препарати на основі тіаклоприду, імідаклоприду, клотіанідину та люфенурону. Важливо, щоб інсектицидом було оброблено поверхню плодів: личинка, яка відроджується з яйця, рухається по обробленій поверхні та згодом гине.

Кісточкові можуть пошкоджуватися грибковими хворобами: клястероспоріоз, борошниста роса та кучерявість листя. У садах, де хвороба становить велику загрозу у літній період, потрібно розпушувати ґрунт під деревами. Восени необхідно проводити заорювання рослинних решток у міжряддях і перекопування навколостовбурних ділянок. Після обпадання листя, якщо температура не нижче +5…+6 ºС, дерева обробляють фунгіцидами, які містять мідь для попередження інфекцій гілок. В осінньо-зимовий період (після листопаду) проводять організаційно-технічні заходи, спрямовані проти комплексу шкідників: прибирання тари із саду; обрізання дерев із видаленням поламаних гілок, спалювання їх, зачищення ран, дезінфекція 1 % розчином купоросу. Рани на рослинах обов’язково необхідно замазувати садовим варом або масляною фарбою. До розпускання бруньок проводять обробку рослин 3 % розчином бордоської суміші.

Таким чином, показниками стійкості рослин до умов зростання та шкідників і хвороб служать швидкість їх біологічного росту та розвитку, рівень їх метаболізму. Для підвищення врожайності рекомендовано проводити заходи, які передбачають вирощування відносно стійких сортів, заорювання або видалення опалого листя, належний догляд за рослинами, своєчасне застосування фунгіцидів.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 45-46.

УДК 581.5(477.63)

О. І. Лісовець
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна, bggdnu@mail.ru

O. I. Lisovets
Oles Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Під впливом нераціональної господарської діяльності людини рештки природної рослинності у степовому Придніпров’ї втрачають структурні елементи та стійкість, що з часом призводить до їх деструкції. У зв’язку з розробкою екомережі степової зони, де ділянки природної рослинності оцінюються в перспективі як екологічні коридори різного рівня, стає актуальним питання всебічного вивчення будови, структури та динаміки цих біоценозів. Трав’янистий компонент лісових фітоценозів чутливий до коливань екологічних факторів, зокрема до водного режиму, тому при регулярному спостереженні може слугувати їх індикатором.

Представлена робота – складова екологічного моніторингу Присамар’я. Дослідження проводили на базі Біосферного стаціонару Комплексної експедиції Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара поблизу с. Андріївка Новомосковського району Дніпропетровської області у складі геоботанічного загону за участю студентів кафедри геоботаніки, ґрунтознавства та екології Д. Дородньої та В. Браїлко. У вегетаційні сезони 2009–2011 років закладено по 40 пробних ділянок розміром 1 × 1 м в районі 208 проб­ної площі генерального геоморфологічного профілю Комплексної експедиції (прируслів’я р. Самара, в’язова діброва) та у байраку Глибокий (на схилах південної та північної експозиції та у тальвегу). Об’єкт дослідження – трав’яний покрив, оскільки його представники чутливіші порівняно з деревними та чагарниковими породами до змін умов довкілля. Із метою визначення структурних особливостей травостою вивчали його флористичний склад, ярус­ність і проективне покриття. У камеральний період розраховано показники зустрічальності видів та виконано біоекоморфічний аналіз за О. Л. Бельгардом та В. В. Тарасовим.

У межах закладених ділянок у трав’яному покриві байраку Глибокий зафіксовано 18 видів вищих судинних рослин, які належать до 12 родин. Найчисленнішими з них є губоцвіті (Lamiaceae) – 17,0 % виявлених видів, а також зонтичні (Apiaceae), гвоздичні (Caryophyllaceae), хвилівникові (Aristolochiaceae), айстрові (Asteraceae) – по 11,0 %. Фіалкові (Violaceae), кропивні (Urticaceae), макові (Papaveraceae), конвалієві (Convallariaceae), геранієві (Geraniaceae), розові (Rosaceae) та злакові (Poaceae) представлені одним видом.

Флористичний склад дослідженої території прируслів’я нараховує 16 видів з 11 родин. Домінантами трав’янистого покриву тут є представники родин губоцвіті, злакові, зонтичні, розові, які нараховують по 12,5 %. Маренові (Rubiaceae), гвоздичні, первоцвіті (Primulaceaе), хвилівникові, фіалкові, кропивні, конвалієві та Макові представлені одним видом.

Загальне проективне покриття зеленої частини трав’янистих рослин на досліджених метрівках у байраку Глибокий коливається від 5 до 85 %, у середньому дорівнює 39,4 ± 3,3 %. У заплавному лісі діапазон коливання цього показника становить 7–80 %, у середньому складає 35,7 ± 2,6 %. Ці значення пов’язані з режимом освітленості. Вони свідчать про зімкненість крон і задовільний стан досліджених лісових біогеоценозів, під наметом яких зростає небагато трав’янистих видів із невисоким проективним покриттям.

Для досліджених травостоїв характерна двоярусна вертикальна структура. У першому ярусі рослини досягають висоти 30–90 см, у другому – до 30 см. У байраку Глибокий у першому ярусі домінують кропива дводомна (Urtica dioica L.) та гравілат міський (Geum urbanum L.), зафіксовані також куколиця біла (Melandrium album (Mill.) Garke), м’яточник бур’яновий (Ballota nigra L.), яглиця звичайна (Aegopodium podagraria L.), чистець болотний (Stachys palustris L.), жовтозілля дніпровське (Senecio borysthenicus (DC.) Andrz ex Czern.), злинка канадська (Erigeron сanadensis L.), чистотіл великий (Сhelidonium majus L.), розхідник звичайний (Glechoma hederacea L.), лепешняк звичайний (Glyceria fluitans (L.) R. Borbas). У другому ярусі переважає зірочник костяницевий (Stellaria holostea (L.)), зустрічаються фіалка дивна (Viola mirabilis L.), бугила лісова (Anthriscus sylvestris (L.) Hoffm.), копитняк європейський (Asarum europaeum L.), хвилівник звичайний (Aristolochia clematitis L.), конвалія звичайна (Convallaria majalis L.), герань Робертова (Geranium robertianum L.).

У трав’яному покриві прируслів’я р. Самара у першому ярусі домінує кропива дводомна, рідше трапляються м’яточник бур’яновий, гравілат міський, костриця велетенська (Festuca gigantea (L.) Vill.), грястиця збірна (Dactylis glomerata L.) та чистотіл великий. У другому ярусі переважає розхідник звичайний, також виявлені купина багатоквіткова (Polygonatum multiflorum (L.) All.), фіалка дивна, бугила лісова, яглиця звичайна, хвилівник звичайний, ожина сиза (Rubus caesius L.), вербозілля лучне (Lysimachia nummularia L.), зірочник костянцевий, підмаренник болотний (Galium palustre L.).

На досліджених ділянках байраку Глибокий високу (понад 50 %) зустрічальність мають розхідник звичайний та зірочник костяницевий. Для більшості рослин характерна середня (10–50 %) зустрічальність: наприклад це фіалка дивна, чистотіл великий, герань Робертова, м’яточник бур’яновий, кропива дводомна, яглиця звичайна, гравілат міський тощо. У прируслів’ї високі показники зустрічальності виявлені у розхідника звичайного, фіалки дивної та бугили лісової. Середні значення цього показника мають хвилівник звичайний, гравілат міський, кропива дводомна, зірочник костяницевий. Більшість видів мають низьку зустрічальність (до 10 %).

У байраку Глибокий зростає вид, занесений до Європейського Червоного списку (Senecio borysthenicus (DC.) B.Nord. & Greuter), та два види, які охороняються у Дніпро­петровській області (Asarum europaeum L. та Convallaria majalis L.).

Екоморфічний аналіз за О. Л. Бельгардом показав, що серед геліоморф як у байраку Глибокий, так і у прируслів’ї за фітоценотичною активністю переважають сциогеліофіти (66,6 та 49,7 % відповідно), менш активні геліосциофіти (27,7 та 41,6 %) та сциофіти (6,0 і 7,6 %). У фітоценотичній активності трофоморф байраку та прируслів’я лідують мезотрофи (61,0 і 69,6 % відповідно) та олігомезотрофи (22,1 і 20,3 %). Далі у байраку за активністю більше оліготрофів (16,6 %), а у прируслів’ї – мегатрофів (9,1 %). Серед гігроморф в обох дослід­жених місцезростаннях переважають мезофіти: їх активність складає 44,4 і 67,8 % відповідно. Менше цей показник у мезоксерофітів (22,1 і 21,2 %) та ксеромезофітів (22,1 % у байраку і 5,7 % у прируслів’ї). Гігромезофіти складають 6,0 і 3,2 % відповідно. Біоморфи характеризу­ються переважанням гемікриптофітів в обох фітоценозах (66,6 і 83,3 %) і меншою активністю геофітів (27,7 і 12,4 %). Серед ценоморф найбільша фітоценотична активність у байраку зафіксована у рудерантів (27,7 %), далі йдуть сільванти (26,6 %), палюданти (11,0 %), є також пратанти та псамофіти. Інша ситуація склалася у заплавному лісі. Тут за фітоценотичною активністю домінують сільванти (70,6 %), набагато менше цей показник у рудерантів (22,7 %), незначна частка у пратантів і палюдантів.

Фітоіндикаційне визначення екологічних умов за Л. Г. Раменським вказує й у байраку, й у прируслів’ї на волого-лучний тип зволоження, досить багаті ґрунти та слабкий антропогенний вплив. Ці дані, а також результати екоморфічного аналізу за О. Л. Бельгардом, свідчать про те, що в обох досліджених угрупованнях збереглися сприятливі умови для зростання лісової рослинності.

Серед трав’янистих рослин байрачного та заплавного лісових угруповань виявлено багато лікарських, медоносних, декоративних та інших цінних у практичному відношенні рослин. Більшість із них мають невисоке проективне покриття і тому не придатні для масового використання. Проте їх можна рекомендувати для вирощування в культурі у відповідних екологічних умовах на досить багатих ґрунтах із волого-лучним зволоженням у затінених місцезростаннях, наприклад, при озелененні в міських парках.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 43-45.

УДК 581.1

Ю. В. Лихолат, Г. С. Россихіна-Галича, Р. Ю. Красуля, П. А. Лоб
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна, lykholat2006@ukr.net

Y. V. Lykholat, G. S. Rossykhina-Galycha, R. Y. Krasulia, P. A. Lob
Oles Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Культурний газон – своєрідний фітоценоз, створений шляхом вирощування різних рослин, переважно багаторічних злакових трав, які утворюють у результаті багаторічного розвитку щільний надґрунтовий покрив – дернину. Газон – невід’ємний елемент об’єкта ландшафтної архітектури. Його травостій поглинає з атмосфери частину пилу та газів, приглушує шум; захищає ґрунти від водної та вітрової ерозії, має іонізуючу та фітонцидну дію, очищує повітря від шкідливих мікроорганізмів. Трави випаровують у середньому від 5 до 7 тис. м³/га за вегетаційний період. Це істотно підвищує відносну вологість приземного шару повітря та створює прохолоду на території об’єкта.

Тенденцією останніх десятиліть стало катастрофічне зростання рівня антропогенного навантаження на зелені об’єкти, внаслідок неконтрольованості викидів промислових підприємств і автотранспорту. Це викликає потребу дослідження механізмів адаптації рослинних організмів, особливо трав’янистих дернотвірних видів, до хронічної дії полютантів. Крім хронічного забруднення у період вегетації газонні трави можуть пошкоджуватися такими хворобами, як септоріоз, іржа, борошниста роса, чорна плямистість. Для підвищення стійкості рослин, слід не тільки уважно дотримуватися всіх правил догляду за газоном, а і обов’язково вносити азотні, калійні, фосфорні добрива, а також періодично проводити обробку трави залізним купоросом. Якщо вчасно не удобрювати газон мінеральними добривами зростає імовірність їх враження корковою хворобою (червоною ниткоподібністю) або рожевою мозаїчністю. У будь-якому випадку при появі перших ознак захворювань, необхідно обробити уражені місця карбендазимом або іншим системним фунгіцидом.

Для визначення пристосованості газонних трав до міського середовища найкращим показником є рівень пероксидного окиснення ліпідів. Процеси ПОЛ інтенсивніше протікали у особин мишію зеленого, ніж у пирію повзучого, що ймовірно свідчить про активнішу систему захисту та стійкість останнього до умов існування.

У процесі роботи СОД відбувається накопичення пероксиду водню, який є сильним окислювачем і негативно впливає на метаболізм рослини. Знешкодження токсиканту забезпе­чується завдяки функціонуванню каталази, яка розкладає Н₂О₂ на воду та молекулярний кисень. У листках пирію повзучого та мишію зеленого віргінільного періоду в забрудненому промисловими викидами та вихлопами автотранспорту фітоценозі активність каталази збільшена відносно рослин контрольного фітоценозу на 16 та 23 %. Надалі (генеративний стан) активність ферменту зростала на 25 і 40 % відповідно. У субсенільний період онтогене­зу тенденція до перебільшення контрольного рівня зберігалась на фоні зниження каталазної активності в надземній масі Elytrigia repens (на 35 %) та Setaria viridis (50 %) у всіх фіто­ценозах. Пристосування досліджуваних видів до антропогенних компонентів міського фітоце­нозу відбувались за рахунок зростання активності ферментів-антиоксидантів. Представлені трав’янисті рослини відрізняються між собою амплітудою змін активності СОД і каталази.

Серед двох досліджених газонних рослин найстійкішим за показниками вмісту ТБК-активних продуктів і активністю СОД і каталази є пирій повзучий. Це проявляється в меншому накопиченні продуктів пероксидації та вищій активності захисних ферментів. Вмісту ТБК-продуктів, активність СОД та каталази можна використовувати для біоіндикації стану міського фітоценозу.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 42-43.

УДК 598.2(477.7)

В. І. Лисенко*, О. І. Кошелєв**, В. О. Кошелєв**, О. М. Писанець**
*Мелітопольський інстітут соціальних та екологічних технологій Міжнародного університету «Україна», Мелітополь, Україна, vilysenk@rambler.ru **Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, Мелітополь, Україна, akoshelev4966@gmail.com

V. I. Lysenko*, O. I. Koshelev**, V. O. Koshelev**, O. M. Pysanets**
*Melitopol Institute of Social and Environmental Technologies of International University “Ukraine”, Melitopol, Ukraine **Bohdan Khmelnytsky Melitopol State Pedagogical University, Melitopol, Ukraine

Національний природний парк «Джарилгацький» (далі Парк), створений 11.12.2009 р. у Скадовському районі Херсонської області, розташований у межах Рамсарського угіддя «Каркінітська та Джарилгацька затоки» (87 000 га), знаходиться на важливому шляху масової міграції птахів і є територією потужного трансконтинентального Азіатсько-Європейського екокоридору, де перебувають у різні сезони року рідкісні види птахів, що потребують особливої охорони. Парк має за мету збереження, відтворення та раціональне використання типових і унікальних природно-ландшафтних та історико-культурних комплексів північного Причорномор’я. Його створення пропонувалось із давніх часів (Браунер, 1929) і в останні роки (Ардамацкая, 1998; Ардамацкая, Полуда, 2000; Marushevsky, 2003; та інші). Одне з най­важливіших завдань, покладених на Парк, – збереження водно-болотного угіддя між народ­ного значення «Каркінітська та Джарилгацька затоки» та його природних компонентів.

Однак наразі Парк має невелику площу – лише 10 000 га, у тому числі 805 га земель державного підприємства «Скадовське дослідне лісомисливське господарство», що вилуча­ються в установленому порядку та надаються Парку у постійне користування, і 6 726 га земель державного підприємства «Скадовське дослідне лісомисливське господарство» та 2 469 га акваторії Джарилгацької затоки Чорного моря, що включаються до його складу без вилучення у землекористувачів (Положення про НПП «Джарилгацький»). Існуюча площа Парку складає лише 8,1 % акваторії Джарилгацької затоки. Остання площа акваторії цієї затоки, а також прилеглих до неї Каржинської та Каланчацької заток, які входять до складу Каркінітської затоки в межах Херсонської області, де розташований Парк, не мають природоохоронного статусу.

Цього явно недостатньо для ефективної охорони водно-болотного комплексу Рамсарського угіддя «Каркінітська та Джарилгацька затока» в межах Херсонської області, та забезпечення стійкості цієї екосистеми. Поза зоною парку залишається комплекс унікальних островів та півостровів з оточуючим їх аквальним комплексом, де зосереджуються десятки тисяч водних і навколоводних птахів у період гніздування, міграцій та зимівлі, і які є невід’ємним компонентом єдиної аквально-острівної системи зони Джарилгацької, Каржинської, Каланчацької та Широкої заток Чорного моря.

Цей незаповіданий природний комплекс поступово освоюється, тут здійснюється руйнівна експлуатація рибних запасів та інших об’єктів морської фауни, проводиться потужне браконьєрське полювання на водоплавних птахів. Все вище означене спонукає до необхідності невідкладного істотного розширення материкових територій і акваторій Парку та для забезпечення необхідних потужностей збереження аквально-острівного комплексу Рамсарського угіддя «Каркінітська та Джарилгацька затоки» в межах Херсонської області.

Важливо приєднати до Парку такі території: частину акваторії Джарилгацької затоки, що не увійшла до території Парку (близько 27 291 га): від 46.00.58 N 33.03.29 E на кінцевій східній частині о. Джарилгач, по прямій лінії по затоці з точкою у 46.06.32 N 33.04.00 E на межі Каржинської затоки. Пропонується як господарська зона. Косу та острови Каржинські (500 га), як заповідну зону, у постійне користування) та Каржинську затоку (1 800 га як господарську зону) від 46.06.42 N 33.01.13 E (західна точка) із північною точкою 46.09 N 33.01 E та координатами 46.07 N 33.08 Е на сході, загальною площею 2 900 га. Каланчацьку затоку, разом із Карабойською затокою, що розташована на північний захід від півострова Хорли (Карабойську, як господарська зона, 4 050 га), острови Каланчацькі з кілометровою смугою затоки навколо них (1 100 га) та південну частину півострова Карадай (800 га) – як заповідна зона, у постійне користування. Затоку Широку (850 га, як господарську зону) з острівками Устрічними та косою (300 га, як заповідну зону, у постійне користування) від 46.04.37 N 33.18.36 Е до точки 46.04.32 N 33.21.57 Е із координатами на півночі 46.06.43 N 33.19.59 Е (загальною площею 1 150 га).

Включення акваторій заток Каржинська, Каланчацька, Карадайська, Широка та островів Каржинськи, Каланчацькі, Устрічні з косами та південну частину півострова Карадай в територію Парку буде сприяти перш за все збереженню, відновленню та збагаченню орнітофауни островів та заток.

Орнітофауна акваторій та островів, що пропонується до включення у склад Парку, дуже багата. Тут розмножується у різні роки близько 20,5 тис. водно-болотних птахів. Більшість водоплавних гніздиться на островах, у лагунах та на черепашково-піщаних півостровах з очеретом чи іншою галофітною рослинністю. Основні колонії представлені на Каланчацьких островах (18 тис. пар), Устричних (1,1–5,0 тис. пар), Каржинських (1,7–5,2 тис. пар). У межах запропонованої для включення в Парк території гніздяться такі водно-болотяні птахи: баклан великий Phalaerocorax carbo Linnaeus, 1758 (близько 2,8 тис. пар), чепури велика Egretta alba Linnaeus, 1758 (300–700 пар) і мала E. garzetta Linnaeus, 1758 (500–970 пар), чапля сіра Ardea cinerea Linnaeus, 1758 (600–1 200 пар), мартини середземно­морський Larus melanocephalus Temminck, 1820 (6,8–17,5 тис. пар), жовтоногий L. cachinnans Pallas, 1811 (1 тис. пар) і каспійський L. ichthyaethus Pallas, 1773 (65 пар), крячки чорнодзьобий Gelochelidon nilotica Gmelin, 1789 (40 пар), рябодзьобий Thalasseus sandvicensis Latham, 1787 (5 тис. пар), річковий Sterna hirundo Linnaeus, 1758 (2000 пар), коловодник звичайний Tringa totanus Linnaeus, 1758 (155 пар), може гніздитися каспійський крячок Hydroprogne caspia Pallas, 1770 тощо.

Угіддя мають велике значення в національному та міжнародному масштабі для мігруючих птахів: тут спостерігалося 100–150 тис. особин навколоводних птахів восени та 100 тис. навесні. Це місце линяння лебедя-шипуна Cygnus olor Gmelin, 1789. У період міграцій тут збирається до 75 тис. особин інших гусеподібних. Під час міграції переважна кількість птахів концентрується на відкритій воді, прибережних мілинах, островах і солончаках. У міграційних скупченнях найчастіше та у найбільшій кількості представлені свищ Anas penelope Linnaeus, 1758 (1,5 тис. ос.), крижень A. platyrhynchos Linnaeus, 1758 (17–43 тис. ос.), гуска білолоба Anser albifrons Linnaeus, 1758 (4 834–5 840 ос.), зустрічається червоновола казарка Rufibrenta ruficollis Pallas, 1769, попелюх Aythya ferina Linnaeus, 1758 (2,6–5,5 тис, ос.), лебідь-кликун Cygnus cygnus Linnaeus, 1758 (700–1 000) ос.), лебідь-шипун (8 200–11 000 ос.), лиска Fulica atra Linnaeus, 1758 (32,5–37,5 тис. ос.), мартини жовтоногий (6 тис. ос.) і звичайний Larus ridibundus Linnaeus, 1766 (25 тис. ос.), пелікан рожевий Pelecanus onocrotalus Linnaeus, 1758 (600–1 000 ос.), баклан великий (до 8,5 тис. ос.) та інші.

Узимку тут може зупинятися понад 20 тис. качок, а під час міграцій по берегах заток можна побачити сотні тисяч брижачів Philomachus pugnax Linnaeus, 1758. 115 видів птахів занесено до різних охоронних списків, понад 30 із них – до Червоної книги України.

Також пропонуемо включити до складу НПП Роздольненський лісопарк Марії Фальц-Фейн (9,5 га), що має культурно-історичну цінність (як зона регульованої рекреації, без вилучення), що розташований поблизу узбережжя Каланчацької затоки, є однією із перлин архітектурних маєтків родини барона Едуарда Олександровича Фальц-Фейна середини ХІХ – початку ХХ ст.

Треба включити також однокілометрову смугу моря (глибоководну частину Каркінітської затоки) уздовж о. Джарилгач (як зону регульованої рекреації, 4 100 га). Дана акваторія, що примикає до південного узбережжя о. Джарилгач – найцінніша для відновлення рідкісних видів риб і дельфінів, що тут мешкають. Включення її до меж Парку дасть можливість контролювати стихійний відпочинок громадян, організувати зону регульованого відпочинку, сприяти охороні та відновленню рідкісних видів глибоководної акваторії Каркинітської затоки, а також бути буферною територію, що обмежує антропогенний вплив на о. Джарилгач та його природні комплекси.

Пропонується також вилучити 550 га Джарилгацької затоки уздовж урочищ Кос Свинячої та Овечій (250 га), коси напроти с. Лиманське (200 га) та 100 га уздовж східного мису о. Джарилгач. Акваторія, що пропонується для вилучення має багатофункціональне значення. Всі перераховані частки акваторії найцінніші для охорони птахів під час міграцій та зимівлі. Тут відмічено найбільші скупчення водоплавних птахів. Розширення території, наданої у постійне користування Парку, дасть можливість забезпечити повноцінну комплексну охорону найціннішим об’єктам (у тому числі ендемічним видам флори та фауни) і означеної екосистеми в цілому, попередить можливість посиленого антропогенного навантаження та за посередництвом контролю сприятиме раціональному природокористу­ванню. Буде удосконалена наукова, рекреаційна, еколого-освітня робота та проведена оптимізація територіальної структури Парку. Розширення території, що пропонується додати до площі Парку без вилучення, дасть можливість контролювати природний розвиток геоморфологічних, гідрологічних процесів у межах заток, сприяти поліпшенню їх екологічного стану, збереження та відтворення біорізноманіття, біологічної продуктивності та забезпечити раціональне, помірне використання водних живих ресурсів, сприятиме розвитку рекреаційної діяльності.

Загальна площа, що пропонується для приєднання – 40 250,5 га. У рамках удосконалення територіальної структури НПП «Джарилгацький» пропонується: територію о. Джарилгач, загальною площею 5 605 га вилучити у користувачів. Змінити статус урочища «Пиндики» (1 800 га) та акваторію уздовж урочища Пиндики (600 га) з господарської зони на заповідну. Ця смуга затоки буде водним бар’єром, який сприятиме додатковому збереженню заповідної зони на острові Джарилгач. Заповідною зоною необхідно також залишити 304 га ботанічного державного заказника.

Природний комплекс о. Джарилгач протягом тривалого періоду зазнав значних антропогенних перетворень. Зазнало значного впливу аборигенне біологічне та ландшафтне різноманіття. Спостерігається нераціональне, а іноді і шкідливе природокористування, зміни рослинного покриву, надмірне навантаження на природні угрупування, низький потенціал відтворення флори та фауни острова. Вилучення даної території, дасть можливість оптимізації ландшафту острова шляхом зниження активності лісомисливської діяльності, відновлення та поширення рідкісних та типових рослинних угрупувань, збереження ендемічних, рідкісних видів флори та фауни, сприятиме ренатуралізації екосистеми острова, відновлення корінних зоокомплексів, збільшення чисельності рідкісних видів тварин. Буде також проведено реорганізацію рекреаційного господарства, оптимізовано туристичне навантаження, що не виснажувало б природний комплекс острова.

В остаточному варіанті розподіл і загальна територія Парку, які зможуть забезпечувати виконання поставлених завдань, мають бути такі. Загальна площа Парку – 50 800,5 га у тому числі територія з вилученням у постійне користування – 9 455 га (1 150 га акваторії Джарилгацької затоки) із них заповідна площа 5 404 га, територія без вилучення – 41 345,5 га. Розвиток екологічної освіти та виховання в НПП необхідно проводити професійно підготованими штатними спеціалістами, без нанесення шкоди біотичному та ландшафтному різноманіттю НПП у строгій відповідності до режиму його охорони.

Важлива соціальна спрямованість природоохоронної та еколого-освітньої діяльності НПП з охоплюванім широких верств населення, громадських організацій, природоохоронних органів, освітніх закладів, органів місцевого самоуправління. Вона не повинна дублювати зміст, форми та методи шкільної та вузівської освіти, а орієнтувати на формування у населення екологічної культури, престижу НПП, ознайомлення с місцевим біорізноманіттям, поглиблення екологічних та природоохоронних знань людей.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 39-42.

УДК 556.1:502(477.63)

О. В. Кухар, О. В. Котович
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна, kuharoxanka1@mail.ru

О. V. Kukhar, О. V. Kotovych
Oles Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Дніпропетровська область займає одне з перших місць в країні за екологічним різноманіттям різних природних умов. Разом із тим степове Придніпров’я – один із самих техногенно-трансформованих регіонів України. Тому весь комплекс біогеоценозів, прилеглих до р. Самара, потребує уваги як один із найкраще збережених природних комплексів степової зони України.

Одним із головних показників сталості природних біогеоценозів у зоні недостатнього зволоження є еколого-гідрологічні умови, які у свою чергу визначаються гідротермічним градієнтом, глибиною залягання ґрунтових вод, їх гідрохімічними показниками, водно-фізичними властивостями водовмісних порід і ґрунтів зони аерації, а також геоморфо­логічними особливостями місцевості. Предметом досліджень обрано гідродинамічний режим ґрунтових вод та основні балансові показники, а також режим і баланс вологи ґрунтів зони аерації. При цьому використовували методи гідродинамічного аналізу рівневого режиму ґрунтових вод, водно-балансовий – ґрунтово-гідрологічний.

Досліджено два типи соснових біогеоценозів, що характеризують екологічний ряд від сухого бору – тип лісу АВ₀, через різнотравно-сухуваті – АВ_0–1 і свіжуваті бори – АВ_1–2. Сезонна рівнева динаміка ґрунтових вод тут найчіткіше проявляється у зимово-весняних підйомах, весняно-осінніх спадах і осінніх підйомах при мінімальних змінах під час зимового періоду. Споживання ґрунтових вод деревною рослинністю тут починається у середньому на дві декади раніше, ніж у заплавних дібровах, і припадає на квітень, що зумовлено швидкими темпами споживання ґрунтової вологи.

У сухому бору при середньому рівні залягання ґрунтових вод 5 м підйом їх рівня забезпечується атмосферними опадами, у середньому 52,0 мм/рік, або 10 % від опадів, що випали. Падіння рівня відбувається у результаті фізичного та фізіологічного випаровування, у середньому 74,2 мм/рік. Бічний відтік компенсується бічним підтоком. У середньому за рік витрати в результаті бічного відтоку становлять 0,18 мм/добу, або 65,7 мм/рік. Цей показник характеризує середньорічні значення, властиві для соснових біогеоценозів Присамар’я Дніпровського. Споживання ґрунтових вод сосновими біогеоценозами тут найнижче серед досліджуваних біогеоценозів – 40,3 мм. Показники стовбурової продуктивності також найнижчі – 117,5 м³/га.

Ґрунтові води у суховатому бору залягають у середньому на глибині 3,8 м. Умови живлення за рахунок атмосферних опадів тут деякою мірою кращі, ніж у сухих борах. Так атмосферне живлення тут становить 94,0 мм, або 13,5 % загальної кількості опадів. Зниження рівня ґрунтових вод відбувається за рахунок фізичного (106,5 мм) та фізіологічного (84,4 мм) випаровування. Бічний відтік і підтік урівноважені. Стовбурова продуктивність становить 187,5 м³/га.

Свіжі умови формуються за рівня залягання ґрунтових вод 2,6 м – свіжуватий бір. Інфільтраційне живлення тут становить 116,0 мм, або 22,0 % опадів. Загальні витрати – 108,2 мм. Унаслідок десукції втрачається 74,0 мм ґрунтових вод. Стовбурова продуктивність становить 244 м³/га.

Дослідження закономірностей загального вологообігу у соснових біогеоценозах проводили на прикладі сухуватого бору. Зволоження цієї ділянки – атмосферно-ґрунтове (із капілярної кайми ґрунтових вод). Із гідрологічної точки зору головна типологічна ознака даного біогеоценозу – низька вологоємність піщаних ґрунтів.

Вологість півтораметрової товщі ґрунтів на початок вегетаційного періоду, під час проведення досліджень, змінювалась у межах 130–190 мм, у середньому – до 166 мм вологи. Під час вегетаційного періоду з того ж шару ґрунту витрачається у середньому 71 мм вологи. За умов позитивного водного балансу тут формується періодично промивний тип водного режиму ґрунтів. До цього визначення можна додати термін «десуктивно», як це пропонує М. Ф. Кулик (1979), що, на нашу думку, цілком справедливо, оскільки паралельно з низхідним рухом гравітаційної вологи тут формуються висхідні потоки внаслідок десукції деревинної рослинності. Узагалі вологообіг перебуває тут на рівні 571 мм вологи. При цьому локальний коефіцієнт зволоження становить 0,69.

Отримане значення наближується до показників, властивих зволоженню степової зони, та відповідає умовам недостатнього зволоження. Оцінюючи фактори вологозабезпеченості даного типу біогеоценозів на фоні степових біогеоценозів, можна зазначити, що загальні умови зволоження, які тут переважають, хоч і наближуються до умов степового плакору, але деякою мірою поліпшуються за рахунок ґрунтових вод, частка яких у загальному водному балансі становить 16 %. У цілому умови зволоження, що тут панують, вузько місцеві, їх формування відбувається під впливом, у першу чергу літолого-геологічних і геоморфолог­гічних особливостей місцевості, при цьому зволоження відповідає інтразональному типу. На підставі виконаної роботи можна визначити:

– рівень ґрунтових вод у суховатому бору становить 180, в суборі – 420 см;

– зміни рівня відбуваються за рахунок транспіративної активності рослин і акумуляції атмосферних опадів;

– зволоження ґрунтів залежить від атмосферного зволоження та підйому води за рахунок капілярних сил;

– волога у ґрунтовому профілі розташовується нерівномірно;

– максимальна концентрація вологи у ґрунтовому профілі у свіжому суборі спостерігається в горизонті 130–160 см, у суховатому бору найбільша концентрація вологи на глибині 10–20 см, із 120 до 150 см спостерігається поступове збільшення, максимальний вміст вологи у степових едафотопах спостерігається у горизонті 10–40 см;

– водний баланс степових біогеоценозів формується з атмосферних опадів, тоді як досліджувані лісові екосистеми використовують ґрунтові води;

– за глибини залягання ґрунтових вод до 1,7 м їх відсоток у загальному водному балансі становить майже 25 %, інша частина балансу – волога атмосферних опадів; за більш глибокого залягання ґрунтових вод у суховатому борі їх відсоток участі у водному балансі знижується до 3,3 %; для степового плакору характерна стовідсоткова залежність від атмосферних опадів.

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 37-38.

УДК 64.011.34:574.4(477.63)

В. М. Кочет
Природний заповідник «Дніпровсько-Орільський», Дніпропетровськ, Україна, kochet-63@i.ua

V. M. Коchеt
Nature Reserve “Dniprovsko-Orilsky”, Dnipropetrovsk, Ukraine

Природний заповідник «Дніпровсько-Орільський» розташований у межах заплавної та частково аренної ділянок середнього Дніпра (Дніпровське водосховище). Ця природоохорон­на територія – найпотужніший резерват унікальних природних ландшафтів Придніпровського регіону. Заповідник створено Постановою Ради міністрів УРСР 15 вересня 1990 року на базі двох заказників і прилеглих ділянок Орільського та Миколаївського лісництв. Належність до підрозділів лісового господарства в минулому та структурна підпорядкованість до Державного агентства лісових ресурсів України нині відіграє складну (як позитивну так і негативну) роль у функціонуванні заповідних ландшафтних компонентів і всієї його природної системи загалом.

Унікальність заповідника полягає у наявності в межах порівняно невеликої території (понад 3 300 га) абсолютної більшості рідкісних та типових ландшафтів, розповсюджених у регіоні. Це і система заплавних озер, і гирлова ділянка р. Оріль (частина його штучного русла), і заплавні ліси та луки, і аренні степові цілинні степи, і штучні насадження акації та сосни, і навіть антропогенно трансформовані ділянки (напівзруйновані фундаменти будівель). Останні також у даний час є функціонально значимими компонентами ландшафту як місця перебування охоронюваних представників герпетофауни – полоза каспійського (Dolichophis caspius Gmelin, 1779), гадюки звичайної (Vipera berus Linnaeus, 1758), гадюки степової (V. renardi Christoph, 1861), ящірки степової (Eremias arguta Pallas, 1773).

Детальне висвітлення стану унікальних природних об’єктів та елементів ландшафту заповідника – тема окремого обговорення. У контексті запропонованої до обговорення тематики доцільно зупинитися на основних проблемах, пов’язаних безпосередньо з наближеністю заповідника до населених пунктів.

Перша з проблем – інтенсивне рекреаційне навантаження на прилеглі до заповідника території. Заповідник розташований у центрі потужної промислової агломерації: між містами Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ, межує із населеними пунктами Кіровське та Миколаївка. За роки, що минули з моменту створення заповідника, відношення місцевих мешканців до співіснування з цією природоохоронною територією практично не змінилося. Абсолютно переважає суто споживчий вектор до природних ресурсів (риба, ссавці, птахи, дрова, гриби, сінокоси тощо). Порівняно з початком 1990-х років рекреаційне навантаження з боку місцевих мешканців прилеглих селищ зменшилося на 10–20 %. Це пов’язано з демографічними аспектами (зменшення чисельності місцевих жителів). Але, на 50 % збільшилося навантаження відносно тих верств населення, які перебувають тимчасово на прилеглих територіях (дачники, мешканці міст, які відпочивають у вихідні дні). Цей факт обумовлений економічним становищем країни: нині населення віддає перевагу економічно доступному відпочинку, порівняно з мандрівками у інші країни Світу.

Інший аспект співіснування людей та заповідника – просвітницька діяльність, яка ведеться співробітниками заповідника серед різних верств населення. Висвітлення та пропагування заповідного режиму та унікальності природної системи заповідника безумовно викликає бажання відвідати його територію, але не у складі екскурсій, а самовільно та обов’язково щось здобути на згадку. Залякування підвищеними штрафами не має відчутного ефекту. Цей аспект серед переліку наслідків «людського фактору» – найбільш некерований. Наприклад, якщо за 25 років існування заповідника вдалося суттєво (на 30 %) знешкодити браконьєрство, повністю блокувати видобуток риби за допомогою електроловних пристроїв, то відношення відвідувачів суттєво не змінилося. Іншою складовою людського фактору є формування відношення до заповідника, як до лісництва. Належність природного заповідника «Дніпровсько-Орільський» до Державного агентства лісових ресурсів України формує відно­шення до нього, як до лісництва й у мешканців, і у деяких пересічних працівників безпосередньо заповідника. Змінити таке відношення можливо лише при перепідпорядку­ванні заповідника.

Зрозуміло, що одним з основних засобів вирішення проблеми є формування позитив­ного іміджу заповідника, здійснення інформаційного спротиву у засобах масової інформації. У контексті просвітницької діяльності слід визнати, що, так би мовити, перевага у «інформаційній війні», між професіоналами-науковціми у природоохоронній сфері та псевдодіячами від природи, поки що на боці останніх. Причини у становищі, що склалося, на наш погляд, різні. Це і небажання науковців вплутуватися у, з їх погляду, «брудну» дуель із діячами, далекими від справжнього природоохоронного процесу, і інші причини. Проведений моніторинг інформаційних повідомлень у засобах масової інформації стосовно діяльності заповідника та інших природоохоронних територій у регіоні за останні три роки (нотатки, статті, виступи у періодичних виданнях, телебаченні, на сайтах Інтернету) та негативних оцінок складає 1/3 на користь негативних повідомлень. Природно, що дане становище співпадає із загальним напрямком подачі інформації про суспільство взагалі. Пересічна більшість громадян (і не тільки у нашій країні) віддає перевагу негативній інформації з будь-яких питань життя суспільства. Але дане становище не звільняє відповідальних діячів у галузі охорони природи (науковців, журналістів, політиків) від необхідності здійснювати супротив діячам від охорони природи, що із задоволенням пророкують повну загибель унікальних природних систем регіону, що абсолютно не відповідає дійсності. Зокрема, Дніпровсько-Орільському заповіднику вдалося зберегти абсолютну більшість як окремих біологічних об’єктів, так і природних комплексів взагалі. Але працівників журналістської ниви цікавлять, нажаль більшою мірою, поодинокі факти порушення заповідного режиму, які видаються за систему. Зареєстровані також випадки провокацій, коли діяч масс-медіа прикидається порушником, різноманітно порушує заповідний режим, а потім викладає це як подвиг та викриття недолугості системи охорони. У даному випадку, на наш погляд, надмірна доброта працівників заповідника при затриманні цих і будь-яких інших порушників є дещо зайвою (обмеження усним попередженням і вимогою покинути заповідник). Також відомі випадки підтасовки даних, коли монтується буклет, у якому у природний ландшафт врізається смітник і це видається у інформаційний друкований простір. Як наслідок – прокурорські перевірки буквально «прописалися» на території заповідника. Журналісти не вбачають у такій діяльності нічого осудного: «це така у нас робота». У даному контексті частковим вирішенням цієї проблеми є, на наш погляд, також відновлення розгляду закону «про наклеп» тобто Закону «про відповідальність за неправдиву інформацію», який був відхилений Верховною Радою. У багатьох країнах Світу цей закон давно і ефективно діє.

Інформаційна діяльність деяких громадських установ призвела до повної паралізованості більшості напрямків діяльності в межах заповідника протягом 2012–2014 рр., оскільки абсолютно необґрунтовані претензії розповсюджуються не тільки в мережі інтернету, а і направляються у контролюючі органи (прокуратуру тощо). Представники цих органів повинні відреагувати (і не аби як реагують) у вигляді перевірок, приписів, але здійснити заходи у випадку з’ясування, що наведена інформація є неправдивою, не мають можливості, оскільки «Закон про наклеп» не прийнятий. Єдиним засобом виправлення становища є ініціювання розробки іншого проекту, або повторний, більш прискіпливий розгляд даного Закону у Верховній Раді з боку різних, небайдужих до даного питання установ (університетів, інших заповідників тощо). Крім цього доцільне розгортання інформаційної протидії цим наклепам у різноманітних інформаційних мережах.

Таким чином за роки існування Дінпровсько-Орільського заповідника виявилося, що організація досліджень та якісної всебічної охорони – не основні проблеми, їх при бажанні можна вирішувати, і вирішуються вони ефективно. Основна проблема – різне сприйняття заповідної території у її працівників та суспільства, окремих його прошарків. Як вказувалося вище, намагання висвітлити діяльність заповідника у позитивному руслі часто не сприймається суспільством, або сприймається з недовірою. І навпаки, будь-яка негативна інформація (навіть відверта неправда) сприймається із якимось збоченим задоволенням, причому як у пересічними громадянами, так і у представниками контролюючих органів, що викликає навалу комісій та перевірок.

Виходячи з вищенаведеного, з метою вирішення спірних питань взаємовідносин між установами природно-заповідного фонду та мешканцями прилеглих міст, інших населених пунктів, пропонуємо перепідпорядкувати установи природно-заповідного фонду окремій державній установі, наприклад Департаменту заповідної справи, надання пропозицій у Верховну Раду через депутатський корпус стосовно ініціювання повернення до розгляду Закону про «відповідальність за неправдиву інформацію».

Zoocenosis — 2015
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІІ Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Ліра, 2015. – С. 34-36.