УДК 597.2/.5:502.72(477.63)

Д. Л. Бондарєв

Природний заповідник «Дніпровсько–Орільський», Дніпропетровськ, Україна

MODERNSTATE OF ICHTHYOFAUNA
OF DNIPROVSKO-ORILSKY NATURE RESERVE

D. L. Bondarev

Dniprovsko-Orilsky Nature Reserve, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Природний заповідник «Дніпровсько-Орільський» (1990 р.) розташований у Дніпропетровській області по лівому берегу Дніпровського водосховища. Загальна площа заповідника становить 3759,4 га. Розташування заповідника у заплаві р. Дніпро обумовило наявність у його складі значних акваторій, у тому числі заплавних, загальною площею понад 600 га. Незважаючи на певну відокремленість цих водойм, процес формування іхтіофауни проходив за рахунок безпосереднього впливу р. Дніпро, а створення водосховища лише посилило зазначену тенденцію. Саме тому всі зміни, які відбуваються у складі іхтіофауни заповідника, обумовлені загальними процесами фауногенезу та переформування іхтіокомплексу водосховища. Типологічне різноманіття та своєрідність водойм заповідника обумовлюють його сучасний видовий склад, який нараховує 49 видів риб (представники 13 родин), що складає близько 90 % загального складу іхтіофауни водосховища. Із них до категорії аборигенних належать 35, до адвентивних – 14 видів риб. Саме акваторія заповідника – головний осередок збереження аборигенного іхтіокомплексу водосховища. Серед зареєстрованих видів 18 занесені до ІІ та ІІІ додатків Бернської конвенції, 9 – до регіонального Червоного списку, а 7 (стерлядь, ялець звичайний, карась золотий, минь річковий, берш, бичок пуголовка Браунера та бичок пуголовка зірчаста) – до Червоної книги України. Сучасний стан збереження цих видів характеризується наступним чином.

Стерлядь (Acipenser ruthenus (Linnaeus, 1758)) за період існування заповідника під час проведення науково-дослідних ловів не реєструвалася. За свідченням рибалок та інспекторів держрибоохорони, на прилеглих до заповідника акваторіях щорічно виловлюється 1–3 екземпляри. За літературними джерелами, до створення заповідника стерлядь реєструвалась в оз. Сокілка (Велика Хатка) – один раз на три-п’ять років і майже щорічно – у гирлі р. Оріль. У зв’язку зі змінами гідрологічного режиму водойм заповідника збереження цього виду у заплавних водоймах майже неможливе. Якісні біотопи для існування збереглися лише у русловій частині Дніпра поблизу островів Крячиний і Кам’янистий. Тому в майбутньому буде відбуватися подальше скорочення чисельності і, разом із тим, кількості фактів трапляння в уловах рибалок.

Ялець звичайний (Leuciscus leuciscus leuciscus (Linnaeus, 1758)) на акваторії заповідника слід віднести до категорії зникаючих видів. Вид реєструється одиночними екземплярами. Чисельність вкрай невисока та нестабільна, із подальшою тенденцією до зниження. Придатні для існування біотопи збереглися лише в русловій частині р. Дніпро та гирлі р. Оріль. Реєструється під час проведення контрольних обловів прибережної зони один раз на 5–10 років. При збереженні існуючої тенденції щодо змін гідрологічного режиму на акваторії заповідника можливе повне зникнення.

Карась золотий (Carassius carassius (Linnaeus, 1758)) на акваторії заповідника відноситься до категорії помірно розповсюджених малочисельних видів. Зустрічається в усіх типах заплавних водойм. Слід зазначити, що акваторія заповідника – можливо єдине місце в межах водосховища, де існує досить чисельна (як для цього виду) популяція, реєструються різновікові особини та щорічно відбувається нерест цього виду. За умови подальшого нарощення загальної чисельності популяції головного конкурента (карася срібного) можливе скорочення чисельності та місць існування.

Минь річковий (Lota lota (Linnaeus, 1758)) обмежено розповсюджений зникаючий вид у водоймах заповідника. Трапляється одиничними екземплярами. Останній раз відмічався в наукових обловах у 1995 р. (дворічну особину виловлено у пригирловій частині Обухівської заплави). Інколи трапляється в уловах рибалок в осінньо-зимовий період на прилеглих до заповідника акваторіях та гирлі Орілі (2–5 особин на рік). Найсприятливіші умови для існування збереглися лише в руслі Дніпра поблизу островів Крячиний і Кам’янистий. Для збереження існуючих параметрів чисельності необхідно збільшити загальну площу заповідних акваторій у русловій частині Дніпра.

Берш (Stizostedion volgense (Gmelin, 1789)) обмежено розповсюджений зникаючий вид у водоймах заповідника. Трапляється одиночними екземплярами з текучими статевими продуктами під час проведення весняних контрольних обловів один раз на 5–7 років. Місця розповсюдження локально пов’язані з гирлом р. Оріль і кам’яною грядою між островами Крячиний і Кам’янистий. Для збереження існуючих параметрів чисельності необхідно збільшити загальну площу заповідних акваторій в руслі Дніпра.

Бичок пуголовка Браунера (Benthophiloides brauneri (Beling et Iljin, 1927)). Протягом останніх 10 років у Дніпровському водосховищі спостерігається активний процес фауногенезу, проникнення, акліматизації та натуралізації нових видів. Цей процес безпосередньо стосується акваторій заповідника. Вид почав реєструватися на акваторіях, які безпосередньо межують із заповідником у районі Таромського кар’єру. Вид реєструється, в основному, на любительські знаряддя лову. Із 2007 р. його включено до складу іхтіофауни заповідника. Вид віднесено до категорії обмежено розповсюджених, трапляється одиночними екземплярами. Місця перебування – дуже обмежені та пов’язані лише з кам’яною грядою між островами Крячиний і Кам’янистий.

Бичок пуголовка зірчаста (Benthophilus stellatus (Sauvage, 1874)) до 2009 р. вважався зниклим зі складу іхтіофауни заповідника. Останні свідчення про наявність цього виду у верхів’ях Дніпровського водосховища представлені в роботі Й. Й. Короткого «Іхтіофауна р. Проточь» (1949 р.), де наведено список видів риб рукава Проточь. Із кінця 1960-х років це перший факт вилову цього виду на верхній ділянці водосховища. Один екземпляр виловлено у русловій частині Дніпра поблизу наукового стаціонару «Чайка». На акваторії заповідника його слід віднести до категорії обмежено розповсюджених видив, трапляється одиночними екземплярами.

На сучасному етапі існування заповідника, функціонування його заплавних природних комплексів відбувається безпосередньо під впливом водосховища. Спостеріга­ються процеси замулювання та обміління водойм і проток між ними. У результаті цього значно зменшився водообмін у заплавних водоймах заповідника, посилилися заростання жорсткою повітряно-водною рослинністю та накопичення піщаних наносів. Як наслідок, відмічено зростання ролі функціонально малоцінних видів риб. На окремих ділянках доля гірчака (функціонально небезпечного виду) досягає 65–85 % чисельності риб. Незважаючи на це, акваторія заповідника, де вплив антропогенного навантаження виражений мінімально, залишається провідним осередком збереження аборигенної іхтіофауни всього Дніпровського водосховища, у тому числі рідісних і зникаючих видів риб. Чисельність молоді промислових видів риб тут у 2–3 рази вища, ніж на суміжних акваторіях водосховища. На ефективність природного відтворення значно впливають лише фактори сталого рівня води під час нересту та прогресуючі негативні зміни в гідрологічному режимі заплавних водойм.

Заповідний режим позитивно вплинув на стан іхтіофауни водосховища. Але для оптимізації умов існування та відтворення риб, а також збереження існуючого біорізноманіття водойм та стану популяцій рідкісних видів необхідно проведення робіт із відновлення гідрологічного режиму заплавних водойм заповідника, які були б спрямовані на прочистку пригирлових ділянок і окремих протік між озерами від піщаних наносів і надмірно розвинутої жорсткої повітряно-водної рослинності. Ці заходи слід проводити на основі науково-біологічних обґрунтувань, згідно чинного природоохоронного законодавства із подальшим вивченням стану іхтіокомплексу після проведення цих робіт. На окремих ділянках акваторії такі роботи слід проводити періодично, при виникненні загрози для усталеного функціонування біоти заплавних екосистем. Також необхідно збільшити площу заповідних акваторій шляхом приєднання ділянки акваторії Дніпра (від нижнього гирла Миколаївського уступу з існуючими островами до наукового стаціонару «Чайка», де постійно зустрічаються рідкісні представники іхтіофауни Дніпропетровської області).

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 53-55.

УДК 595.771:575.224.23/.234 (470.333)(045)

С. И. Белянина

Саратовский государственный медицинский университет им. В. И. Разумовского,
Саратов, Россия, microtus43@mail.ru

CHROMOSOMAL STUDIES OF SPECIES CHIRONOMUS
(DIPTERA, CHIRONOMIDAE) FROM NOVOZYBKOVSKII DISTRICT
OF BRYANSK REGION

S. I. Belyanina

Saratov State Medical University, Saratov, Russia

После Чернобыльской аварии актуальна оценка долговременного воздействия ее последствий на хромосомный аппарат организмов, обитающих на загрязненных радио­нуклидами территориях. Подходящим объектом для этой цели являются хирономиды рода Chironomus Meigen, 1803 – широко распространенных гидробионтов, способных существовать в различных стрессовых условиях. Наличие в клетках слюнных желез личинок гигантских интерфазных хромосом сделало многие виды Chironomus модельными для различных цитогенетических исследований. Кариофонды ряда Chironomus в пределах их ареалов хорошо изучены, что делает возможным сравнительный внутривидовой анализ изменений хромосомного аппарата личинок из водоемов с различной антропогенной нагрузкой. Непосредственно из зоны Чернобыля в течение трех лет после аварии были получены данные о состоянии кариотипов двух видов: Ch. plumosus и Ch.balatonicus (Петрова, 1991, 1994; Петрова, Михайлова, 1996). Сведения о состоянии хромосом Chironomus, живущих более 20 лет на загрязненных в результате аварии и далеких от Чернобыля территориях, отсутствуют.

Нами исследованы кариотипы 8 видов Chironomus из реки Ипуть у г. Новозыб­кова Брянской области – района, затронутого чернобыльской аварией. В пробах, собранных в августе 2009 г., доминировал Ch. plumosus (анализ его кариофонда в печати), представители других видов Chironomus были немногочисленны. Личинок фиксировали в спирт-уксусной смеси. Готовили давленые препараты окрашенных ацетоорсеином гигантских хромосом из клеток слюнных желез. У всех исследованных видов 2n = 8. При характеристике кариофондов использовали общепринятые в карио­логии хирономид показатели.

Ch. curabilis Belyanina, Sigareva, Loginova, 1990: у большинства личинок хромосомы с нечеткими дисками, увеличением числа междисков; отмечено развитие пуфов denovo. Все 20 изученных личинок с различными парацентрическими гетерозиготными инверсиями, встреченными как одиночно, так и в комбинациях друг с другом (в других популяциях число гетерозигот по инверсиям от 0 до 58 %). Число инверсий в среднем на особь – 1,57, что превышает более чем втрое самый высокий показатель в изученной нами ранее популяции в Волге у Саратова и в несколько раз в других популяциях этого вида до 1986 г. Найдена одна триплоидная (3n = 12) личинка, в кариотипе которой к тому же наблюдались делеция терминального района одного из гомологов хромосомы III и нарушение цикла политенизации в эндомитозе, приведшее к мозаицизму по уровню политении в пределах слюнной железы. Мозаицизм по уровню политении обнаружен и у одной диплоидной особи. Подобных изменений хромосом у этого вида раньше не отмечалось.

Ch. nuditarsis Strenzke, 1959: у 14 из 17 исследованных особей найдены обычные для европейских популяций этого вида гетерозиготные парацентрические инверсии, среднее число которых на особь – 1,10. У двух личинок в хромосоме IV терминально обнаружен гетерохроматиновый блок, который считают результатом сверх­репликации гетерохроматина в этой хромосоме. У одной личинки отмечен соматический мозаицизм по степени политении в пределах одной и той же слюнной железы.

Ch. annularius Meigen, 1818: изучены кариотипы 11 личинок. Только 2 из них без инверсий, остальные – с различными гетерозиготными инверсиями в хромо­сомах I, III и IV, которые характерны и для других исследованных нами до 1986 г. популяций (саратовской, ярославской, мангышлакской, иссык-кульской, челябинской, новосибирской), в которых среднее число инверсий на особь колебалось от 1,30 до 1,74. В новозыбковской популяции число инверсий на особь – 0,90. Одна личинка оказалась триплоидной (3n = 12), что для этого вида обнаружено впервые.

Ch. muratensis Ryser, School, Wülker, 1983: структура хромосом 10 изу­ченных личинок разрыхленная, диски не всегда четкие. Хромосома IV с частичным асинапсисом гомологов в ряде участков. Наблюдался высокий хромосомный полимор­физм инверсионного типа (что характерно и для других популяций данного вида) – среднее число гетерозиготных инверсий на особь 1,20.

Ch. balatonicus Devai, Wülker, School, 1983: кариотипы четырех исследованных особей с обычной для данного вида из других популяций перицентрической инверсией АВ.

Ch. cingulatus Meigen, 1830: три изученные личинки с гетерозиготными парацентрическими инверсиями в длинных хромосомах.

Ch. sp.: одна встреченная нами личинка оказалась триплоидной (3n = 12).

Несмотря на малочисленный материал по 7 видам Chironomus из новозыб­ковской популяции можно заметить, что нами не обнаружено каких-либо новых последовательностей дисков в хромосомах, не характерных для этих видов в пределах их ареалов. Эндемичных гетерозиготных инверсий также не найдено, все обнаруженные инверсии уже известны, но при этом у двух видов наблюдалось увеличение частоты встречаемости некоторых из них. Возможно, что данные инверсии имеют адаптивное значение и способствуют лучшей приспособленности их обладателей к сложившейся среде. Гомозиготы по инвертированным порядкам не встречены, что может быть связано с их летальностью.

У половины изученных видов из Новозыбкова зарегистрированы случаи геномной мутации – полиплоидии (3n), что свидетельствует о нарушениях деления клеток зародышевого пути. У триплоидов отмечен соматический мозаицизм по уровню политении хромосом, что можно объяснить нарушением нормального хода репликации наследственного материала в жизненном цикле ряда клеток. В других популяциях этих видов до 1986 г. ни полиплоидии, ни соматического мозаицизма по степени политении не отмечалось. Возможно, что полиплоиды более защищены от неблагоприятной среды и эта мутация является одним из механизмов адаптации организмов в сложившейся среде обитания. Отмеченные особенности хромосом ряда видов Chironomus из реки Ипуть у Новозыбкова нами связываются с условиями обитания их популяций в течение многих поколений в затронутой радиацией среде и свидетельствуют как об индуцированных изменениях хромосомного аппарата, так, возможно, и о задействовании новых меха­низмов адаптации популяций на хромосомном уровне.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 51-53.

УДК 581.526.53:581.552+634.0.232(477.5)

Н. Ю. Шевчук

Криворізький ботанічний сад НАН України, Кривий Ріг, Україна, Natkasa@meta.ua

PHYTOCENOTIC ACTIVITY OF GRASSES
IN ARTIFICIAL FOREST PLANTATIOINS
IN THE SUBZONE OF SOUTH STEPPE

N. J. Shevchuk

Kryvyi Rig Botanical Garden NAS of Ukraine, Kryvyi Rig, Ukraine

Лісові культурфітоценози та культурбіогеоценози – невід’ємний компонент сучасного степового ландшафту. Вони створювалися на основі ідей степового лісорозве­дення, започаткованих В. В. Докучаєвим (1948), Г. М. Висоцьким (1962) і розвинутих О. Л. Бельгардом (1971) у вигляді широкої екологічної програми степового лісознавства (Євтушенко, 2005). Степові ліси в умовах екологічної та географічної невідповідності постійно знаходяться під натиском природної степової та рудеральної рослинності. Так, як трав’яниста рослинність – один із структурних компонентів лісових насаджень, вона потребує всебічного біогеоценологічного дослідження. Інформація про роль кожного виду у фітоценозі та знання його екології дає можливість зробити висновки щодо динаміки рослинності (Раменский, 1971). Активність видів в угрупованнях – відображення ценотичної структури останніх. У зв’язку з цим однією з важливих характеристик структурного аналізу рослинності є встановлення закономірностей кількісного розподілу видів за ступенем фітоценотичної активності. Згідно Б. А. Юрцеву (1968), активність виду – міра його процвітання, тому ми поставили за мету з’ясувати рівень фітоценотичної активності видів трав’янистої рослинності у штучних лісових насадженнях.

Для оцінки фітоценотичної активності (ФА) видів трав’янистої рослинності за фітомасою в лісових угрупованнях використані розробки Б. А. Юрцева (1968) з невеликими модифікаціями, тобто як другий множник взято не проективне покриття, а відносну участь виду за фітомасою в угрупованнях. Надземна маса повніше показує фітоценотичне значення виду в угрупованні, ніж проективне покриття, чисельність чи інші показники, і, передусім необхідна для виділення домінантів (Осипов, 1991; Родин, 1968). Таким чином, формула для визначення фітоценотичної активності виду має такий вигляд: ФА = (З·У)^1/2, де ФА – фітоценотична активність виду, З – відносна зустрічність, У – відносна участь виду за фітомасою.

Для аналізу участі видів у складі надземної частини за фітоценотичною активністю видів за фітомасою виділено п’ять груп (Дидух, 1982). До I групи відносяться види, що мають фітоценотичну активність до 1 %, до II – до 5 %, до III – до 10 %, до IV – до 20 % і до V групи – понад 20 %. Фітоценотична активність видів трав’янистої рослинності за фітомасою визначали у 2004–2005 рр. у штучних лісових насадженнях Володимирівського та Широківського лісництв.

За об’єкти досліджень обрано різновікові штучні насадження гледичії колючої (Gleditsia triacanthos L.), дуба звичайного (Quercus robur L.) віком до 30 р., до 40 р. та понад 50 р. і робінії звичайної (Robinia pseudoacacia L.) віком понад 50 р. (Володимирівське лісництво). Широківське лісництво представлене сосною кримською та звичайною (Pinus pallasiana D. Don, P. sylvestris L.) віком понад 50 р. і насадженнями дуба звичайного з підліском карагани деревовидної та бруслини європейської віком до 40 р. У насадженнях гледичії колючої віком до 30 р. у 2004 р. виділяли групи з фітоценотичною активністю до 20 % (Galium aparine) та понад 20 % (Anisantha tectorum (L.) Nevski, Anthriscus sylvestris (L.) Hoffm, Geum urbanum L.). У 2005 р. фітоценотична активність Galium aparine L. суттєво зменшилась (до 5 %), а в V групі залишилась лише одна A. tectorum. Отже, спостерігається значна зміна активності видів за роками.

У деревостанах гледичії колючої віком до 40 р. у 2004 та 2005 рр. виділяється дві групи: із фітоценотичною активністю до 20 % і понад 20 %. Але у перший рік у складі групи за до 20 % був лише G. urbanum, а в 2005 р. – A. sylvestris та G. aparine, які входили до V групи в 2004 р. Найбільшу фітоценотичну активність за обидва роки мала A. tectorum.

У 2004 р. в насадженнях гледичії колючої віком понад 50 р. відмічаються найвищі показники фітоценотичної активності (понад 20 %). До складу цієї групи входять п’ять видів: A. sylvestris, G. urbanum, G. aparine та A. tectorum. 2005 р. відзначається зниженням фітоценотичної активності більшості видів (ІV група): для G. urbanum, A. sylvestris, A. tectorum та Poa angustifolia L. Високим цей параметр зберігся лише для Poa nemoralis L.

У трав’янистому покриві в культурах робінії звичайної віком понад 50 р. у 2004–2005 рр. переважає один і той самий вид – A. tectorum (V група), у той час A. sylvestris має найнижчі показники фітоценотичної активності (до 5 %). Для G. aparine у 2004 р. показник різко зменшився (до 5 %).

У насадження дуба звичайного віком до 30 р. виділяється група видів (G. urbanum, Elytrigia repens (L.) Nevski, Ballota nigra L.), які мають значну фітоценотичну активність, що практично не змінюється за роками. Цей параметр різко змінюється для G. aparine (ІІІ група).

У деревостанах дуба звичайного віком понад 50 р. у 2004–2005 рр. зберігають високу фітоценотичну активність види (G. urbanum, P. nemoralis та cходи Acer tataricum L.), приурочені до світлових вікон під наметом і суттєво змінюють типово лісові параметри.

У Широківському лісництві в насадженнях сосни кримської та сосни звичайної віком понад 50 р. до групи з високою фітоценотичною активністю належить Chelidonium majus L.; величина цього показника постійна за роками. Для Conyza canadensis (L.) Cronq високий рівень активності характерний лише для 2004 р. Відмічається зростання показників для Lactuca tatarica (L.) C. A. Mey. (ІV група) та Cirsium setosum (V група) у 2005 р. і суттєво зменшуються (ІІІ група) для Taraxacum officinale Wigg. Aggr. та L. tatarica у 2004 р.

У насадженнях дуба звичайного з підліском карагани деревовидної та бруслини європейської віком до 40 р. у 2004–2005 рр. виявляється група видів, що має постійно високий рівень фітоценотичної активності (B. nigra, Carex spicata Huds.). У 2004 р. до ІV групи відноситься лише один вид – Ch. majus.

Таким чином, фітоценотична активність за фітомасою в лісових насадженнях змінюється за роками. У насадженнях гледичії колючої віком до 30 та до 40 рр. у трав’янистому покриві за переважає A. tectorum, який не змінюється протягом декількох років. У деревостанах гледичії колючої віком понад 50 р. цей параметр менш стабільний, він зберігається лише для P. nemoralis, що зумовлено поліпшенням освітленості. У насадженнях дуба звичайного з підліском карагани деревовидної та бруслини європейської віком до 40 р. спостерігається більша варіабельність цього параметру. Культурам дуба звичайного віком до 30 та до 40 рр. притаманна група видів із високою та постійною фітоценотичною активністю. Склад видів трав’янистої рослинності в насадженнях сосни кримської та сосни звичайної віком понад 50 р. суттєво змінюється за роками, що пов’язано з кліматичними умовами.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 48-50.

УДК 502:061

Л. О. Чорна, М. Г. Чорний

Канівський природний заповідник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка,
Канів, Україна, lyu-chorna@yandex.ru

ACTIVITY OF THE NATURE PROTECTION COMMISSION
OF THE ACADEMY OF SCIENCES OF UKRAINIAN SSR ON CREATING NATURE RESERVES NETWORK (1950 – beginning 1960s)

L. O. Chorna, M. Н. Chorny

Kaniv Nature Reserve of Taras Shevchenko Kyiv National University, Kaniv, Ukraine

Нинішня мережа природно-заповідних територій України – результат багаторічної діяльності природоохоронців. Її формування відбувалося з перемінним успіхом у складних суспільно-політичних умовах. Важкими були і 1950-ті – початок 1960-х рр. Матеріали фондів Інституту архівознавства Національної бібліотеки України ім. Вернадського розкривають непрості обставини клопіткої діяльності вчених, спрямованої не лише на охорону існуючих заповідників, а й на створення нових. У 1951 р. державний орган з охорони природи (Управління у справах заповідників при Раді Міністрів УРСР) було ліквідовано. Його функції перебрала на себе Комісія з охорони природи Академії наук УРСР, створена постановою Президії АН 13.06.1955 р. До її складу увійшли представники інститутів: Зоологічного, Ботанічного, Гідробіо­логії, Біохімії, Геологічного, Економіки, Захисту рослин, Соціалістичного землеробства; Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, Львівського краєзнавчого музею АН УРСР, Головного управління мисливського господарства; міністерств охорони здоров’я, культури, обласних вузів та інших установ. Усього Комісія налічувала 60 осіб. Керівництво роботою здійснювало її Бюро в кількості 11 членів на чолі із д. б. н. Іваном Григоровичем Підоплічком. Про важливу роль згаданої Комісії свідчить те, що в числі її завдань була підготовка урядових рішень і постанов із питань охорони природи, координація досліджень з охорони природи, розробка раціональної мережі природних заповідників і пам’яток природи, наукових основ охорони та відновлення природних багатств, організація нарад і конференцій, видавнича діяльність, консультації з інтродукції рослин і тварин тощо.

Уже в перші роки своєї діяльності Комісія направила в різні географічні райони України експедиції для підготовки наукових обґрунтувань створення нових природно-заповідних територій. Важлива увага приділялася дельті Дунаю. Теза про необхідність заповідання Дунайських плавнів неодноразово звучала на багатьох наукових нарадах і зібраннях у виступах А. Г. Підоплічка, А. П. Федоренка, М. А. Воїнственського. Зокре­ма, А. П. Федоренко доповідав про свої щорічні зимові обліки водоплавних птахів у дельті Дунаю. Крім того, вчені намагалися відновити Канівський, «Гористе» (Старо­сільський), Карадазький, Кончу-Заспу та інші заповідники. У 1957 р. Комісія звернулася до Голови Верховної Ради УРСР Д. Є. Коротченка про необхідність виділення заповідника Асканія-Нова зі складу Інституту тваринництва.

Уже в 1958 р. подано до Комісії з охорони природи АН СРСР пропозиції з організації нових заповідників (для перспективного плану розвитку народного господарства СРСР на 1959–1965 рр.). Пропонувалося в 1959 р. створити Карпатський заповідник площею 50 тис. га та Дунайський – 20 тис. га, а на початку 1960-х рр. – вихухолевий заповідник на Луганщині – 10 тис. га та Поліський – 60 тис. га.

Не втрачаючи часу у справі збереження дельти Дунаю, Комісія з охорони природи у вересні 1958 р. звернулася до керівництва прикордонних військ із проханням допомогти у боротьбі із браконьєрами. Штаб прикордонних військ КДБ при РМ СРСР Південно-Західного округу дав необхідні розпорядження Ізмаїльському прикордонному загону, при цьому був зроблений запит до науковців із проханням надати необхідний список заборонених до відстрілу птахів і місця їх гніздування в гирлі Дунаю.

Незважаючи на те, що заповідні території постійно зменшувалися (у 1958 р. Крим­ський і Сивашський природні заповідники стали заповідно-мисливськими господар­ствами, скорочувалася площа існуючих), – вчені працювали на перспективу. У 1958 р. Президія АН УРСР прийняла постанову «Про раціональну мережу заповідників в Українській РСР», підготовлену Комісією з охорони природи. Було розроблено план створення п’яти великих зональних заповідників: Карпатського, Поліського, Дунайського та, на базі існуючих заповідних ділянок, – Лісостепового та Степового.

Для визначення площ і встановлення меж проектованих заповідників у 1958–1959 рр. здійснили низку наукових експедицій. Вчені, разом із працівниками Житомирського, Ровенського та Волинського обласних управлінь лісового господарства на місцях встановлювали межі Поліського природного заповідника.

Заступник голови Комісії АН УРСР по охороні природи, к. б. н. Анатолій Павлович Федоренко і к. б. н., старший науковий співробітник Інституту зоології В. І. Таращук намітили розміри Дунайського заповідника. А. П. Федоренко також здійснив експедицію для уточнення території Карпатського заповідника. На початку 1960 р. він же працював у комісії при Раді Міністрів УРСР по використанню очерету в плавнях Дунаю. Це питання розглядалося і на нараді в ЦК КПУ, в якій взяли участь М. А. Воїн­ственський і А. П. Федоренко.

У 1960 р. науковці розробили проект Постанови Президії АН УРСР «Про організа­цію заповідника в дельті Дунаю». Підкреслювалася унікальність цього місця в природничому значенні не лише в межах СРСР, а і в Європі. У документі зазначалося, що по лінії ООН піднімається питання про створення «європейських заповідників» для водоплавних птахів і рідкісних видів тварин. Такі заповідники уже існували в країнах «соціа­лістичного табору» – Польщі та Чехословаччині. До організації заповідника в дельті Дунаю спонукало також пожвавлення господарської діяльності у цій місцевості. Зокрема, планувалося будівництво комбінатів для переробки очерету об’ємом 250 тис. тонн/рік. Це привело б до його суцільної вирубки в районі Вилкове аж до Чорного моря. Дунайський заповідник площею 10 000 га мав бути філіалом Чорноморського. Для наукової роботи планувалося використовувати базу Інституту гідробіології АН УРСР в м. Вилкове. У 1960 р. матеріали для оголошення Карпатського та Дунайського заповідників були повністю підготовлені. Президія АН УРСР подала їх на розгляд Ради Міністрів УРСР, де вони «лягли під сукно» на багато років.

У 1963 р. науковці знову відновили клопотання про заснування заповідника в Дунайських плавнях. У червні цього ж року Комісія з охорони природи АН УРСР відрядила Федора Кузьмовича Пугача для узгодження з місцевими організаціями відведення землі під заповідник, уточнення меж в натурі та на картах, прийняття на о. Лімба та інших місцях заповідника майна для наукової бази АН УРСР. Вдалося узгодити виділення під заповідник всього 3,5 тис. га із охоронною кілометровою зоною водного простору Чорного моря.

Незважаючи на активну природоохоронну діяльність учених, їх задуми не реалізувалися. На початку 1960-х рр. за розмірами природно-заповідних територій Україна посідала одне з останніх місць: із 15 республік – тринадцяте, випередивши лише Литву та Молдову. Україна мала лише три заповідники загальною площею 12036 га. Про це було підготовлено матеріал і, за підписом президента АН УРСР Б. Патона, подано першому секретарю ЦК КПУ П. Ю. Шелесту. Крім питань заповідної справи, зверталася увага і на екологічні проблеми. Зазначалося, що розгорнуте будівництво індустріальних об’єктів із кожним днем змінює природу, їхній вплив поширюється на водні басейни, глибини надр тощо. У республіці проводилася вирубка водоохоронних і ґрунтозахисних лісів. Важливо, що в цьому документі вчені висловили сміливу думку про те, що «не завжди обґрунтоване і продумане затоплення великих площ корисних земель» призводить до великих втрат у народному господарстві. Піднімалося питання і про проблему води.

У кінці документу Академія наук виступила з проханням до ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР прискорити схвалення підготовлених матеріалів про організацію заповідника в дельті Дунаю, відновити Карпатський заповідник; створити Державний Комітет Ради Міністрів УРСР з охорони природи і раціонального використання природних багатств.

За даними В. Борейка, саме це звернення спричинило репресивні заходи з боку владних структур стосовно Комісії з охорони природи та керівництва Академії наук. Член-кор. АН УРСР І. Г. Підоплічко та його заступник Ф. К. Пугач отримали догани «за перекручування фактів». У березні 1964 р. Комісія змушена була припинити свою роботу, однак науковці, які входили до її складу, продовжували, кожен на своїй посаді, працювати в напрямку збереження рідної природи та розширення мережі природних заповідників України. Хоча і через багато років, але задуми природоохоронців знай­шли своє практичне втілення.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 45-48.

/p

УДК 630*114.35:549.28(477.36)

Н. М. Цвєткова, М. С. Якуба

Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара,
Днепропетровск, Украина

ROLE OF FOREST’S GROUND LITTER IN ACCUMULATION
AND DISTRIBUTION OF HEAVY METALS IN ECOSYSTEMS OF
THE MIDDLE PART OF PRYSAMAR’YA DNIPROVS’KE

N. N. Tsvetkova, M. S. Yakuba

Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k National University, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Серед екологічних проблем глобального забруднення навколишнього середовища (повітря, води, ґрунтів, рослинності тощо) забруднення важкими металами виступає одним із пріоритетних напрямів. У даній роботі наведено результати інвентаризації концентрації важких металів (Ti, V і Cr) у лісових підстилках біогеоценозів середньої частини Присамар’я Дніпровського.

Лісові біогеоценози Присамар’я Дніпровського знаходяться в різних мікрокліматичних умовах і представлені природними лісами та штучними лісовими насадженнями. Природні біогеоценози – байрачні, пристінні, заплавні та аренні лісові екосистеми; штучні біогеоценози – дубові, дубово-кленові, білоакацієві, соснові, гледичієві насадження та лісосмуги.

Територія середньої частини Присамар’я Дніпровського знаходиться на відстані 70 км від м. Дніпропетровськ і 3 км від с. Андріївка Новомосковського району Дніпропетровської області. Досліджені степові та лісові екосистеми розташовані на вододілі степових річок Самара та Сороковушка, на пристіні, у байраках і заплавах р. Самара. Вододіл являє собою хвилясту рівнину з абсолютними висотами 140–160 м і схилом в 1,5 ° південно-східної експозиції. Панівні ґрунтотвірні породи – леси, лесовидні суглинки, алювіально-делювіальні та давньо-алювіальні відкладення.

Клімат району досліджень помірно-континентальний. Температура повітря знаходиться між середніми річними ізотермами +7,9 °С на півночі та +8,8 °С на півдні при середніх значеннях найтеплішого місяця (червня) +22 °С і найхолоднішого (січня) в інтервалі від –5 до –7 °С. Середня швидкість вітру – 3,0–3,5 м/с. Норма опадів – близько 450 мм/рік, трапляються атмосферні посухи, що відображаються на структурі та складі рослинності, біогеоценозах у цілому. У заплавних, аренних і байрачних лісах формується своєрідний, відмінний від зонального, мікроклімат.

За геоботанічним районуванням територія середньої частини Присамар’я Дніпровського належить до степової зони, підзони північних степів. Дані ґрунтових досліджень свідчать про те, що на території району дослідження переважають чорноземи звичайні, чорноземи звичайні лісопокращені, чорноземи лісові; у заплаві – лучно-лісові та лісо-лучні ґрунти, на арені – дернові та дерново-борові ґрунти. Зональним типом рослинності району є різнотравно-кострицево-ковиловий степ, інтразональними рослинними угрупованнями є природні та штучні лісові екосистеми. Частину результатів дослідження біогеоценозів середньої частини Присамар’я Дніпровського наведено нижче.

Різнотравно-кострицево-ковиловий степ. Потужність калдану (підстилки) – 1,6 см. Концентрація титану в калдані становить 320, хрому – 130, ванадію – 50 мг/кг. У ґрунті – чорноземі звичайному малогумусному, середньосуглинковому на лесовидних суглинках уміст титану становить 290, хрому – 80, а ванадію – 36 мг/кг.

В’язо-ясенева діброва. Лісова підстилка двошарова, потужність – 1,8 см. Загальний запас підстилки дорівнює 14,6 т/га, кількість опаду – 3,1 т/га. Швидкість роз­кладання відмерлої органічної маси – 52 %. У підстилці вміст титану становить 280·10², хрому – 63, ванадію – 130 мг/кг. В опаді кількість титану дорівнює 120·10² мг/кг, хрому – 48, ванадію – 110. Ґрунти в’язо-ясеневої діброви заплавно-лісові, малогумусні, супіщані на алювіальних відкладеннях. Концентрація титану в шарі ґрунту 0–50 см становить 125, хрому – 50, ванадію – 105 мг/кг.

Липово-ясенева діброва. Лісова підстилка двошарова, потужність – 3 см. Швидкість розкладання – 38 %. Кількість опаду – 3,4 т/га, запаси підстилки – 11,3 т/га. Концентрація важких металів у підстилці липово-ясеневої діброви дорівнює: титан – 156·10², хром – 37, ванадій – 215 мг/кг. У опаді кількість титану становить 120·10², хрому – 28, ванадію – 72 мг/кг. У ґрунті зафіксовано такий вміст: титану – 90·10², хрому – 35, ванадію – 32 мг/кг.

Вільшаник. Місце розташування – підвищена частина притерасся долини р. Самара. Підстилка двошарова, потужністю 2 см, її запас становить 17,3 т/га, швидкість розкладання – 30 %. Ґрунтові води розташовані на глибині 95 см. Концентрація титану у підстилці – 161·10² мг/кг, хрому – 63, ванадію – 244. Ґрунти заплавно-болотні, малогумусні, суглинкові на алювіальних відкладах, містять таку кількість досліджуваних хімічних елементів: титану – 120·10², ванадію – 238, хрому – 63 мг/кг. В опаді ці значення становлять 74·10², 67 та 36 мг/кг, відповідно.

Сосновий бір розташований на арені р. Самара. Підстилка тришарова, запаси становлять 50,5 т/га, потужність – 2,47 см, швидкість розкладання – 13,8 %. Запаси опаду складають 2,9 т/га. Ґрунти – дерново-борові, піщані на давньоалювіальних відкладеннях. Вміст важких металів у ґрунті: титану – 32·10², хрому – 22, ванадію – 95 мг/кг. В опаді вміст титану становить 55·10², хрому – 7, ванадію – 16 мг/кг, у підстилці – 64·10², 42 та 113 мг/кг, відповідно.

Дубово-кленова лісосмуга. Ґрунт – чорнозем звичайний лісопокращений, малогумусний, середньосуглинковий на лесовидних суглинках. Уміст титану у ґрунті становить 38·10², хрому – 122, ванадію – 44 мг/кг, в опаді титану 25·10², хрому – 115, ванадію – 35 мг/кг. У підстилці зафіксовано такі значення вмісту досліджених хімічних елементів: 42·10², 124, 58 мг/кг, відповідно. Визначення вмісту вказаних важких металів у надземних частинах рослин різних видів, опаді та підстилці, профілі ґрунтів природних і антропогенно змінених лісових біогеоценозів, показало, що найбільші концентрації досліджених хімічних елементів відмічено у пістилках лісових екосистем.

Лісова підстилка – особливий компонент біогеоценозу, що впливає на вміст гумусу та поживних речовин у ґрунті. Склад і властивості підстилки залежать від кількісного видового складу рослинного покриву, хімічного складу окремих видів рослин, спрямованості та інтенсивності процесів біохімічної трансформації опаду.

Зміна концентрації елементів у процесі перетворення фотосинтезуючої фітомаси в опад і далі у підстилку свідчить про те, що трансформація елементарного хімічного складу рослин відбувається в процесі утворення підстилок. У результаті, утворена з опаду підстилка збагачена усіма досліджуваними елементами (Ti, V та Cr) у 2–11 разів. Отже підстилка, у якій інтенсивно відбуваються процеси деструкції та біохімічної трансформації рослинних залишків, виступає як біогеохімічний бар’єр, що затримує токсичні метали та відіграє провідну роль у здатності екосистем до саморегуляції. У ре­зультаті протікання постійних процесів біохімічного розкладання підстилки, елементи, що вивільняються можуть поглинатися рослинами, ґрунтовими безхребетними або надходити безпосередньо у ґрунт в іонній формі або у зв’язаному стані у складі гумусових речовин. Джерело техногенних забруднень лісових екосистем – аерозольні та газові викиди речовин в атмосферу. Забруднюючі речовини (у тому числі важкі метали) затримуються у надземній частині деревних рослин, а потім мігрують під полог крон переважно з біогенним опадом.

За даними В. А. Тихомирова (1983), час, за який 95–99 % забруднюючих речовин, що надійшли до лісової екосистеми акумулюється у лісовій підстилці, а їх вміст при цьому у надземній частині деревостану досягає мінімуму, становить у листяних лісах 2 роки, а у хвойних – 5–7 років, що пов’язано з більшою тривалістю життя хвої.

Час, необхідний для повного надходження до складу ґрунту органо-мінеральних речовин, у тому числі забруднюючих, які містяться у горизонті А₀ ґрунтів екосистем степового Придніпров’я складає у листяному лісі 3 роки (середнє значення ОПК_реч = 3), у хвойному – 6–8 років (середнє значення ОПК_реч = 6–8).

З отриманих даних можна зробити висновок, що в середньому в умовах степового Придніпров’я для переміщення титану, ванадію та хрому з опаду в підстилку і далі у ґрунт витрачається від 4 до 8 років. Лісова підстилка – важлива ланка системи зв’язків між рослинністю та ґрунтом. Вона – один із найважливіших складників лісового угруповання та структурно-функціональний компонент, який об’єднує абіотичні та біотичні частини біогеоценозу до цілісної системи. Всебічне вивчення підстилок повинно носити моніторинговий характер і є необхідною умовою оцінки стану лісового біогеоценозу, пізнання процесів кругообігу речовин у системі «ґрунт – рослина».

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 43-45.

УДК 630*114.35:630*22

Н. Н. Цветкова, А. О. Дубина, Е. О. Тагунова

Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара,
Днепропетровск, Украина, zapisky@bk.ru

INFORMATIONAL INDICES OF GROUND LITTER
IN FOREST ECOSYSTEMS OF THE STEPPE ZONE OF UKRAINE

N. N. Tsvetkova, A. O. Dubina, E. O. Tagunova

Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k National University, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Органическое вещество почв в значительной степени определяет их свойства и плодородие. Основным источником органического вещества в почвах лесных экосистем является опад и лесная подстилка. Лесная подстилка в системном ключе может быть представлена как особое сложное природное тело – подсистема, комплексно отражающая связь и взаимодействие всех составляющих лесного биогеоценоза. Известно огромное число публикаций, где раскрываются абсорбционные свойства подстилок, газовый состав их воздуха, аллелопатические свойства, роль подстилок в образовании гумуса и поддержании плодородия почв, заселенности подстилок животными, бактериями и грибами, влиянии подстилок на эрозионные процессы, накоплении ними различных химических элементов, влиянии подстилок на прорастание семян, возобновление древесных пород и многое другое.

В предлагаемой работе исследовались особенности лесной подстилки в естественных долинных и байрачных лесных биогеоценозах Присамарья Днепровского.

Характер формирования подстилки в исследованных лесах строго зависит от типологических особенностей леса. Запас подстилки в байрачных и долинных лесных биогеоценозах лежит в интервале 2,3–50,5 т/га, коэффициент вариации – 21,5 %, мощность подстилки составляет 1,5–4,7 см. Скорость разложения подстилки варьирует в интервале 13,6–58,8 %. Потенциальный запас зольных макро- и микроэлементов на единицу площади составляет 1532,7–4831,6 кг/га, в том числе макроэлементов – 582,8–2516,0 и микроэлементов – 26,2–374,3 кг/га. Коэффициент надежности 0,05.

Выявлена сезонная динамика накопления и разложения лесной подстилки: от весны к осени ее запасы уменьшаются – процент убыли подстилки в различных типах леса неодинаков и колеблется в пределах 10,2–55,5 %, содержание зольных элементов увеличивается, значение pH подстилок повышается.

Изменение концентрации элементов при превращении фотосинтезирующей фитомассы в опад и далее в подстилку показало, что практически полная трансформация элементарного химического состава растений происходит в процессе образования подстилки, обогащенной относительно опада, из которого она формируется, всеми исследованными элементами в 2–13 раз. То есть подстилка, где интенсивно происходят процессы деструкции и биохимической трансформации растительных остатков, служит биогеохимическим барьером, задерживающим токсичные металлы, и играет ведущую роль в самоочищающей способности экосистем.

Запас зольных элементов в подстилке и древостое разных типов леса колеблется в очень широких пределах. Соотношения химических элементов в подстилке разных биогеоценозов различны и не идентичны таковым в фитоценозе и почве, что является результатом влияния особенностей условий разложения опада.

Установлена внутрипарцелярная неоднородность свойств подстилок в лесных экосистемах, которая влечет за собой формирование пестроты почвенного покрова. В липо-ясеневой дубраве центральной части поймы встречаются три основные парцеллы: звездчатковая, купыря лесного и мертвопокровная, которые занимают основную территорию дубравы.

Звездчатковая парцелла занимает 25 % площади и приурочена к ровным и несколько повышенным позициям под ясенем и кленом полевым. Средние запасы подстилки составляют 4,26 ± 0,02 т/га.

Парцелла купыря лесного приурочена к небольшим понижениям под пологом ясеня и клена полевого, где сомкнутость крон составляет 0,7–0,8, и занимает 15 % территории дубравы, запасы подстилки составляют 3,44 ± 0,04 т/га.

Мертвопокровная парцелла располагается под пологом плотнокронных пород (дуба, клена остролистного, клена полевого) с сомкнутостью 0,9 и занимает 36 % территории пробной площади. Запас лесной полстилки достигает 3,46 ± 0,03 т/га.

Сравнение рассмотренных парцелл показало наличие значимого различия: по запасу подстилки значимо различались парцелла звездчатки и купыря лесного, звездчатки и мертвопокровная.

Во влажном ольшанике, расположенном в понижении притеррасной поймы, травостой представлен тремя парцеллами: крупнопапоротниковой с запасом подстилки 5,17 ± 0,02 т/га, недотроги с дубравным широкотравьем – 3,59 ± 0,04 т/га и дубравного широкотравья – 4,35 ± 0,02 т/га.

Статистическая обработка материала показала значимое различие по запасу лесной подстилки между парцеллами: крупнопапоротниковой и дубравного широкотравья, крупнопапоротниковой и недотроги с дубравным широкотравьем, дубравного широкотравья и недотроги с дубравным широкотравьем.

Проведенные исследования показали, что в жизни естественных лесных биогеоценозов подстилка играет положительную роль. При восстановлении и реконструкции естественных лесных экосистем в условиях степной зоны Украины, где господствует географическое и часто экологическое несоответствие леса условиям местообитания, следует учитывать способность отдельных древесных пород создавать мощную, медленно разлагающуюся подстилку с благоприятными водно-воздушными и физическими свойствами. Полученные данные могут быть использованы для математического моделирования процессов минерализации и гумификации подстилки лесной экосистемы, а также при создании новых искусственных лесных биогеоценозов в степной зоне Украины и обеспечении оптимальных условий жизнедеятельности существующих.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 41-42.

УДК 574.4:634.9

Н. М. Цвєткова, С. О. Гунько

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

CYCLE OF MATTER TRANSFORMATION UNDER
INFLUNCE OF TREE PLANTINGS IN STEPPE ZONE

N. M. Tsvetkova, S. O. Gunko

Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k NationalUniversity, Dnipropetrovs’k, Ukraine

Створення стійких лісових насаджень в умовах степової зони України потребує ретельного дослідження структури та функцій існуючих лісових систем. Такі дослід­ження дозволяють підібрати деревні породи, стійкі до жорстких степових умов існування. Лісові екосистеми степової зони позитивно впливають на врожай сільсько­господарських культур, перетворюють мікроклімат степу, показники біокругообігу речовин гальмують ерозійні процеси.

Досліджувався біокругообіг речовин у різнотравно-кострицево-ковилевому степу та протиерозійних білоакацієвих насадженнях різного типу зволоження: сухуватого та свіжуватого. Для оцінки інтенсивності та напряму біокругообігу речовин у досліджених екосистемах використано індекс інтенсивності кругообігу речовин – опадо-підстилковий коефіцієнт (ОПК). Збільшення ОПК свідчить про гальмування кругообігу речовин у лісових екосистемах в умовах степу та про напрям розвитку лісової системи в бік сильватизації, тобто про їх життєвість і ступень стійкості. Типи кругообігів визначали за шкалою числових показників біокругообігу органо-міне­ральних речовин.

Різнотравно-кострицево-ковилова степова цілина розташована на вершині вододільної частини плакора між р. Самара та Сороковушка. Має схил 1,5 ° північно-східної експозиції. Водоносні комплекси залягають на глибині 40 м. Середньорічна температура місцевості знаходиться в інтервалі (+8,2…+9,2 °С), середня кількість опадів – 430–480 мм/рік, у посушливі роки – 240 мм/рік. Зволоження атмосферне. Коефіцієнт зволоження – 0,66. Ґрунт – чорнозем звичайний, карбонатний, малогумусний, середньосуглинистий на лесовидних суглинках. Скипання – з 46 см. У верхніх шарах рН нейтральна, із поглибленням реакція переходить у лужну. У травостої переважають костриця борозниста, калерія струнка, чабрець Маршала (покриття 85–100 %).

Білоакацієві насадження сухуватого типу знаходяться у верхній третині схилу південної експозиції правого берега р. Самара, нахил 6 °. Тип лісорослинних – сухий. Початковий тип насаджень – рядові культури акації білої та ясеня звичайного з почерговим зміщенням в ряді 0,5 м. Через деякий час у насадженнях почала панувати акація біла. Щільність деревостану – 0,6. Ґрунт – чорнозем звичайний лісопокращенний, сильно змитий, карбонатний, суглинистий на червоно-бурій глині. Травяний покрив представлений багаторічними злаками, сорним і степовим різнотрав’ям (покриття 65 %).

Білоакацієві насадження свіжуватого типу знаходяться в нижній третині схилу південної експозиції правого берега р. Самара, нахил 12–15 °. Тип лісорослинних умов – свіжуватий. Грунт – чорнозем звичайний лісопокращенний, супіщаний на делювіальних відкладах. Травостій має плямисто-зарослеву структуру. У травостої – мятлик бульбистий, гикавка сіра, пирій повзучій, латук компасний.

Запаси опаду в межах степової цілини складають 8,5 ± 1,5 ц/га, білоакацієвого насадження сухуватого типу – 10,9 ± 2,9 ц/га, білоакацієвого насадження свіжуватого типу – 12,3 ± 3,0 ц/га. Запаси підстилки у різнотравно-кострицево-ковилевому степу – 11,0 ± 1,7 ц/га, в акацієвих насадженнях сухуватого типу – 37,5 ± 9,9 ц/га, в акацієвих насадженнях свіжуватого типу – 40,4 ± 11,1 ц/га. Запаси підстилки у штучних білоакацієвих насадженнях перевищують в 3,2 раза запаси підстилки різнотравно-кострицево-ковилового степу. Це пов’язано, головним чином, із типом біогеоценозу. Тип кругообігу речовин степової цілини інтенсивний (ОПК = 1,3; бал – 7), білоакацієвого насадження сухуватого та свіжуватого типів – загальмований (ОПК = 3,3–3,4, бал – 6).

Порівнюючи дані кругообігів речовин у досліджених лісових і степових екосистемах можна виділити два типи кругообігу речовин: інтенсивний (степова цілина) та загальмований (протиерозійні білоакацієві насадження степової зони). Білоакацієва лісова екосистема трансформувала інтенсивний кругообіг речовин степу на загальмований у межах штучних лісових насаджень. Чим вище індекс гальмування, тим краще розвивається насадження в умовах степової зони як лісова екосистема та підвищує продуктивність сільськогосподарських культур.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 39-41.

Zoocenosis — 2011

УДК 504.5:574.3

О. В. Федонюк

Национальный лесотехнический университет Украины, Львов, Украина, olga_fedonyuk@mail.ru

ECOLOGICAL CONSEQUENCES OF EXPLOITATION
OF NEW ROAD KYIV–CHOP IN THE LVIV AREA

O. V. Fedonyuk

National Forestry Engineering University, Lviv, Ukraine

В 2008 году вблизи сел Липники и Деревач (Пустомытовский р-н) открыт новый участок автомагистрали М-06 международного значения Киев–Чоп. На отркытии 19 июля 2008 года побывал министр транспорта и связи Й. Винский. Старая дорога была в очень плохом состоянии, но в отличии от новой находилась в удобном для селян месте, где были постоены автобусные остановки. Новая дорога спроектирована и построена с экономией средств и в обход села Деревач. Этот факт в связи с новыми неудобствами для селян вызвал резонанс – об этом много писали местные газеты, снимались сюжеты для телевидения, организовывались митинги. Несмотря на множественные обещания политиков, проблема до сегоднешнего дня остается не решенной. Проблема, о которой вообще никто не говорил – это уничтожение леса под строительство дороги. Под новую дорогу вырубали деревя на участке около 50 000 м². Рубки проведены в зеленой зоне Львова в Липниковском лесничестве (Государственное предприятие Львовлес).

Строительство новой дороги стало причиной ряда нежелательных последствий:

– под новую дорогу пришлось проводить рубки леса и фрагментировать его;

– во время строительства техника и рабочие создавали значительное шумовое загрязнение, что очень неблагоприятно сказалось на местной орнитофауне и териофауне, в том числе охотничьих видах;

– после рубки леса, опушка начала быстро деградировать, наблюдается масовое усыхание деревев (бук, граб, лиственница);

– создался повышенный риск гибели животных на дороге, особенно масовых сезонных мигрантов – амфибий;

– разрушена среда обитания растений и животных Красной книги Украини.

Анализ сложившейся ситуации дает возможность сделать заключене о том, что экологическая экспертиза перед строительством дороги проводилась очень некачественно. Согласно законов Укранны не разрешается проводить никаких работ на территориях, где обитают виды Красной книги Украины. В даном случае дорога построена на месте обитания как минимум трех видов Красной книги (1994, 2009). Это тритон карпатский (Lissotriton montandoni Boulenger, 1880), тритон альпийский (Mesotriton alpestris Laurenti, 1768), широкоушка европейская (Barbastella barbastellus Schreber, 1774). Известно также, что в данном лесничестве гнездятся черные аисты (Ciconia nigra Linnaeus, 1758) и редкие хищные птицы, например малый подорлик (Aquila pomarina Brehm, 1831), змееяд (Circaetus gallicus Gmelin, 1788) и другие. Из перечисленных видов животных карпатский тритон – эндемический вид, который кроме Карпат и некоторых передгорных районов нигде в мире не встречается. Очень неблагоприятна эксплуатирумая скоростная автомагистраль для рептилий, которым переползти 28-метровую по ширине дорогу и остаться живыми практически невозможно. А обитают здесь ящерицы трех видов, гадюки и ужи: прыткая ящерица (Lacerta agilis Linnaeus, 1758), ящерица живородная (Zootoca vivipara Jacquin, 1787), веретенница ломкая (Anguis fragilis Linnaeus, 1758), гадюка обыкновенная (Vipera berus Linnaeus, 1758), уж обыкновенный (Natrix natrix Linnaeus, 1758). Среди амфибий в исследованных биотопах обитают тритон обыкновенный (Lissotriton vulgaris Linnaeus, 1758), тритон гребенчатый (Triturus cristatus Laurenti, 1768), травяная лягушка (Rana temporaria Linnaeus, 1758), квакша (Hyla arborea Linnaeus, 1758), серая жаба (Bufo bufo Linnaeus, 1758), краснобрюхая жерлянка (Bombina bombina Linnaeus, 1761).

С 2005 по 2007 год мы изучали численность тритонов карпатского и альпийского в лесах Львовской области и в Липниковском лесничестве. Для алипийского тритона установлена численность 1,25 ± 0,40 ос./м² нерестилища. Интерестно, что численность была выше в Липниковском лесничестве, чем в Карпатах. Численность карпатского тритона – 4,06 ± 0,47 ос./м² нерестилища. Это почти в три раза выше численности тритонов в горных биотопах. В итоге, можем утверджать, что буково-грабовые леса в Липниковском лесничестве более благоприятны для некоторых животных, нежели горные. До сих пор на данной территории почти нет заповедных объектов, строятся новые дороги, ведутся полноценные рубки леса, не контролируется рекреационная деятельность.

Мы можем сделать вывод о том, что в Украине и в частности во Львовской области грубо нарушается природоохранное законодательство, что приводит к сокращению биотопов местних видов, их численности, гибели и принужденных миграций. Интересы местного населения на государственном уровне вообще не учитываются. Возможно, реконструкция старой дороги и обошлась бы государству дороже, но была бы сохранена уникальная экосистема и интересы местного населения относительно автобусной остановки. Цена, заплаченая за дорогу, сегодня по сути не дала никакой экономии, так как локальная деградация экосистемы обходится значительно дороже, просто эколого-экономической оценки никто не делает и, очевидно, делать не намерен.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 38-39.

УДК 615.47:681.2

І. С. Сідь, О. В. Севериновська

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара,
Дніпропетровськ, Україна, іrinka_16a@i.ua

ROLE OF COFFEE PHYSIOLOGICALLY ACTIVE SUBSTANSES
UNDER CONDITIONS OF STRESS AND ANTHROPOGENIC PRESSURE

І. S. Sid’, О. V. Severynovs’ka

Oles’ Honchar Dnipropetrovs’k National University, Dnipropetrovs’k, Ukraine

В умовах постійного стресу, погіршення екологічного стану довкілля, споживання неякісної їжі, ультрафіолетового опромінювання, зростання соціальних захворювань організм людини знаходиться під впливом вільних радикалів, що може привести до розвитку окислювального стресу. Останній є причиною або важливою складовою багатьох серйозних захворювань, таких як атеросклероз, онкологічні захворювання, діабет і причиною передчасного старіння. Найперспективніші для корекції антиоксидантного статусу організму людини та тварин – природні антиоксиданти рослинного походження. продукти рослинного походження, серед яких є і улюблений ранковий напій багатьох людей – кава.

Основні антиоксиданти цього напою – хлорогенова, кавова, ферулова, n-кумаринова кислоти, сумарний склад яких за даними П. А. Федина та співробітників НВО «Хімавтоматика» (Росія) – 21–32 мг/г (147–224 мг – на чашку кави). Вживання 2–3 чашки кави забезпечує денну норму вживання антиоксидантів. Японські вчені відмітили, що чашка кави кожний день знижає ризик захворювання раком печінки, захворюванням Паркінсона та іншими. Разом із тим, лікарі нагадують, що нерегульоване вживання кави призводить до серцево-судинних захворювань, безсоння, високого тиску. Стосовно впливу кави на працездатність і пам’ять людини в умовах постійної нестачі часу існують різні думки. Останнім часом накопичені дані свідчать про те, що кава активує відділи головного мозку, допомагає зберегти пам’ять у похилому віці.

Результати власних досліджень, отримані за допомогою тестування за методиками В. М. Смирнова, Л. С. Мучникова та Джекобса 60 практично здорових чоловіків (віком 22–34 років) без шкідливих звичок дозволили встановити наступне. Після прийому кави espresso у першій групі чоловіків зрілого віку першого періоду, які епізодично вживають каву, відмічали достовірне покращення показників короткочасної слухової пам’яті, а також її індексу.

У другій групі чоловіків, які регулярно споживають каву, встановлено достовірне підвищення короткочасної образної пам’яті. На основі отриманих даних можна зробити висновок, що у чоловіків зрілого віку першого періоду залежно від частоти вживання кави espresso покращуються параметри короткочасної пам’яті.

До того ж цей напій робить свій незвичайний внесок в охорону навколишнього середовища і світ, в якому ми живемо. В епоху, коли людство набагато краще обізнано про екологічні помилки, викликані безвідповідальним використанням сировини та відходів, кава служить не тільки для задоволення наших смакових пристрастей, але і може допомогти довкіллю, роблячи наш світ кращим і зеленішим. Залишки кави, тобто кавова гуща на дні чашок, фільтрів, espresso, може бути використана як краще, екологічно чисте добриво. Багато рослин, такі, як вічнозелені чагарники, лілії, азалії, рододендрони та багато інших, зростають на кислому ґрунті. Тут кавова гуща незамінна. Залишки кави використовують для приготування органічного добрива, так званого «компоста», що зменшує кількість сміття в будинках.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 36-37.

УДК 574:16:005

А. Н. Пиндрус

Институт зоологии им. Шмальгаузена НАН Украины, Киев, pind@izan.kiev.ua

LIFE-FORMS IN LOGICAL ASPECT

A. N. Pindrus

Schmalhausen Institute of Zoology of the NASU, Kiev, Ukraine

Типизация – одно из важнейших общенаучных средств познания – широко применяется в экологии и других отраслях биологии. Обретая иногда самодовлеющее значение, она обычно выступает не в качестве строгого метода, а скорее стихийных, спонтанных действий без методического обоснования. Вследствие этого решение поставленных задач оказывается в лучшем случае частичным, а то и вовсе создает дополнительные затруднения и путаницу.

Логической основой типизации являются четыре правила деления объема понятия: единство основания деления (ЕОД), соразмерности, взаимоисключения и отсутствия скачка. Первое, как важнейшее из них, поскольку несоблюдение его может вести к нарушению остальных, и является предметом данной работы в применении к экологическим типизациям. Суть его выражена в самом названии и состоит в том, что каждый отдельный акт деления данного понятия как родового множества должен основываться на едином критерии, по которому и дифференцируются, то есть получают взаимоисключающие характеристики все его подразделения, видовые понятия.

Пресловутое разделение на умных и красивых заслуженно стало анекдотом, а почти столь же серьезные нарушения и ошибки типизации в экологии остаются не только без должной оценки, но и вовсе незамеченными. В типизации экологических объектов и явлений обычно отсутствует даже упоминание признака, критерия по которому производится разделение его на частные формы (виды данного рода).

Некоторым исключением в этом отношении являются типизации жизненных форм (ЖФ), авторы которых ввиду большого разнообразия подходов и учитываемых признаков, обычно указывают, какой из них берется за основу деления. Это несколько облегчает положение и хотя указываемый признак далеко не всегда используется последовательно, все же именно типизации ЖФ представляются наиболее удобным материалом для поставленного вопроса.

При рассмотрении типизации ЖФ иногда даже высказываются замечания относительно несоответствия принятому критерию, непоследовательности в применении или полного отсутствия. Так И. Г. Серебряков приведя систему жизненных форм В. В. Алехина (1944) писал «Малоэкологично подразделение травянистых наземных растений, где не чувствуется ведущий принцип классификации» (1962, с. 25). Поскольку какого-либо обоснования, анализа по этому поводу он не приводит, попытка такового предпринята здесь.

Соответствующий фрагмент типизации Алехина так изложен у Серебрякова: «В. Жизненные формы с травянистыми стеблями: 1. Наземные – 1) высокие двудольные травы; 2) травы средней высоты; 3) злаковидные травы; 4) ситниковидные травы; 5) папоротниковидные травы; 6) розеточные травы; 7) перекати поле.» (там же, с. 24). В этом делении использован ряд признаков: таксономическое положение, причем разных рангов (группы 1, 3–5); высота (1, 2), особенности стебля (6); способ распространения семян (7).

Взаимоисключающими являются группы 1, 3–5 (по таксону) и 1’ со 2’ (по высоте), тогда как для представителей из групп 3–7 возможна принадлежность к группе 2, а из групп 6 и 7, по крайней мере абстрактно, также и к группам 3–5, так как приведенные характеристики соответствующих групп совместимы. Кермек (Limonium) – обычный пример перекати-поля – обладает прикорневой розеткой листьев (Биол. энц. слов., 1986, с. 253) и следовательно относим также и к группе 6. Таким образом из 7 установленных групп 6 определены всего по одному из 4 использованных признаков, что и обусловливает несоответствие правилу ЕОД, а также и взаимоисключения.

В системе ЖФ муравьев К. В. Арнольди (1937) декларировал использование двух критериев «а) способ питания и б) характер гнездования» (с. 344), однако характерис­тики групп едва ли подтверждают соответствие этим параметрам. Из 4 высших групп три установлены по ярусам (геобий, герпетобий, дендробий). Но характеристика только первой отражает приуроченность к указанному ярусу, во второй же гнезда земляные, а питание хотя бы частично на растительности, таким образом жизнедеятельность осуществляется по обе стороны номинального яруса. Особенность 3’ группы – расположение гнезд в древесине, живой или мертвой, а так как последняя бывает на поверхности почвы (в герпетобии), ярусная отнесенность этой группы вовсе сомнительна. Таким образом для первых трех групп ЕОД соблюдено лишь номинально, а реально – нет.

Тем более это касается 4’, симбиотической, представители которой «обычно зависят и по условиям гнездования и по характеру питания от муравьев-хозяев или вспомогательных видов» (с. 345). Конечно это важная особенность, но в каждом случае ярусная или субстратная приуроченности гнезда хозяина будет относиться и к зависимому виду, который поэтому признаку может считаться представителем не только 4’ группы, но также и одной из трех прочих.

В первом варианте системы ЖФ прямокрылых в широком смысле (Бей-Биенко, 1948), из 8 групп по крайней мере 4 установлены по ярусу обитания: тамно-, хорто-, гео- и герпетобионты, соответственно кустарниковому, травяному, подземному и, с некото­рой натяжкой, подстилочному. Еще 3 группы основаны на характере поверхности, субстрате биотопа: эремо-, псаммо- и петробионты. Наконец симбионтная группа, как и у Арнольди, явно противостоит по совершенно особому параметру всем прочим. Отсутствие ЕОД здесь очевидно, по крайней мере в свете вышеизложенного.

Позднее Г. Я. Бей-Биенко (1950) три субстратные группы, приуроченные к поверхности почвы объединил в качестве подгрупп в одну – «эпигеобионты, или открытые геофилы» (1950, с. 131), соответствующую ярусному критерию.

Но тут же сугубо ярусная группа геобионтов была разделена на две: землерои, или роющие геофилы с приспособлениями для рытья и ботробионты, или обитатели чужих нор (с. 132), относящиеся обе к одному ярусу, различаясь новым признаком – способностью рыть норы. Группа засадники, объединила хищные формы: всех богомолов, относившихся прежде к тамно-, хорто- и эремобионтам и степную дыбку из кузнечиков. В последнем случае игнорирование логики особенно резкое, так как при обосновании одних групп по питанию, а других по местообитанию без учета второго параметра, положение каждого вида становится неоднозначным: по питанию он засадник, а по ярусу обитания, например хортобионт. Таким образом нарушение ЕОД, здесь ведет и к отсутствию взаимоисключения.

Ф. Н. Правдин (1978), детализируя систему ЖФ ортоптероидного комплекса с охватом 7 отрядов, установил 24 группы, распределенные по 5 классам. При этом принцип ЕОД был нарушен многократно. Так в классе Фитофилы, при исходном и сохраняющемся для ряда групп ярусном критерии, хортобионты (Х) разделены на 3 по характеру предпочитаемых растений: травоядные Х. (потребители преимущественно широколиственных трав), злаковые Х. и осоково-злаковые Х. Нарушение ЕОД обусловило здесь еще и другую ошибку – скачок в делении, так как эти три группы по сути подгруппы Х.

Для палочников им создана отдельная группа – стеблевидки (как отражение ярко выраженного миметизма, подобия частям растений), а для стадных саранчовых и одного вида уховерток – группа перелетные мигранты. В каждой из них использован для подразделения фитофилов новый параметр, усугубляющий нарушение ЕОД. Оба они важны и установление по ним особых ЖФ вполне уместно, однако должно быть логически корректным.

В классе геобионтов едва ли не каждая из 5 групп характеризуется своим параметром, безотносительным к остальным группам. В дополнение к уже упомянутым двум группам Бей-Биенко (1950), Правдин ввел еще три. Группы общественные геобионты и паутинные галерейщики (однозначно связаные, по крайней мере для среднеазиатской фауны, с отрядами соответственно эмбий и термитов) в полной мере удовлетворяют характеристике группы роющие геобионты, а особенности, использованные для их выделения вопреки ЕОД, имеют гораздо более частный характер и лежат совсем в иных плоскостях.

Здесь уже нарушено сразу три правила деления понятия: нет ЕОД, допущен скачок в делении и нет взаимоисключения, поскольку на одном уровне две группы являются видовыми, частными по отношению к третьей и потому должны бы входить в ее состав как единицы низшего ранга, подгруппы. Геобионтам пожалуй соответствуют и мирмекофилы – единственная группа класса Комменсалисты (эквивалент симбионтов Бей-Биенко). Т. Пушкар, идя в направлении обратном общей тенденции и сократив число ЖФ короткоусых прямокрылых до 5, ввел при этом новый термин пикнобионты для «обитателей поверхности плотных почв» (2011, с. 11), а с тем и новый параметр, хотя аналогичной приуроченностью к плотным почвам пустыни характеризуются эремобионты у Бей-Биенко.

Использование для типизации ЖФ различных критериев совершенно необходимо, ибо только так может быть учтено и отображено реальное разнообразие объектов, проявляющееся во множестве параметров их строения, функционирования, жизнедеятельности, поведения. Однако использование их в совокупности, огульно, одновременное применение даже минимального числа может запутывать, усложнять понимание сущности объектов и явлений, даже искажать реальные соотношения между ними и саму их природу. Каждый параметр, критерий следует применять в типизации независимо от других. Это возможно в иерархической системе при использовании каждого критерия только на одном уровне, что требует однако большого внимания к обеспечению согласованности разных уровней и ветвей единой системы. Поскольку же и в одноуровневых типизациях, как показано здесь, редко удается обеспечить следование одному, даже сознательно выбранному и указанному критерию, тем более трудно ожидать соблюдения всех норм в иерархической системе. Кроме того это требует оценки относительной важности параметров, а какое-либо объективное тому обоснования едва ли разработано.

Гораздо более эффективной представляется типизация по каждому параметру независимо от прочих, то есть построение по каждому из них самостоятельных систем (хотя бы рядов). Детализированная типизация такого рода (в целом удачная, подразумевающая применимость едва ли не к любым группам организмов, вернее ко всей их совокупности) была более полувека назад разработана М. П. Акимовым (1954, 1955). К сожалению, без концептуального обоснования. Аналогичную, систему ЖФ (экологических группировок) дождевых червей дал А. И. Зражевский (1957).

Именно такие, сетчатые по Шаровой (1981, с. 16), многомерные системы ЖФ представляются наиболее адекватными, удобными в построении и пользовании.

Zoocenosis — 2011
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІ Міжнародної наукової конфе­ренції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2011. – С. 33-36.