УДК 595.773.1:574.22

БІОТОПІЧНИЙ РОЗПОДІЛ СИРФІД (DIPTERA, SYRPHIDAE)
ПІВНІЧНО-СХІДНОГО МАКРОСХИЛУ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ

В. Ю. Шпарик, А. Г. Сіренко

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника,
Івано-Франківськ, Україна, shparyk@yandex.ru

BIOTOPIC DISTRIBUTION OF HOWERFLIES (DIPTERA, SYRPHIDAE)
IN NORTH-EAST SLOPE OF THE UKRAINIAN CARPATHIANS

V. J. Shparyk, A. G. Sirenko

V. Stefanyk Precarpathion National University, Ivano-Frankivsk, Ukraine, shparyk@yandex.ru

Сирфіди – одна з найчисленніших родин круглошовних двокрилих (Diptera, Cyclorrhapha). У фауні колишнього СРСР відомо приблизно 1100, із них у європейській частині – близько 430 видів, але вже на даний час тільки на території Росії знайдено більше 1000 видів. У Палеарктиці виявлено близько 1800 видів, а у світовій фауні – приблизно 6000. Перші специфічні дані щодо фауни сирфід України з’являються у XIX столітті. З кінця XIX ст. по 70-і рр. XX століття вивчались сирфіди Укрїнських Карпат (Nowicki, 1870 – цит. по Анікіна, 1973; Thalhammer, 1900; von Oldenberg, 1916; Ремм, 1959; Анікіна, 1964, 1965, 1966, 1970, 1971, 1972, 1973, 1980; Кривошеина, Мамаев, 1967; Зимина, 1968; Штакельберг, 1970). Для цього регіону виявлено 250 видів (Аникина, 1980), враховуючи те, що для Прикарпаття зазначаються близько 100 видів дзюрчалок (точну кількість видів не вказано).

Мета даної роботи – вияснити видовий склад північно-східного макросхилу Українських Карпат і розподілити види за біотопічними групами. Матеріал зібраний упродовж сезонів 2001–2006 рр. (основні колектори В. Ю. Шпарик, С. Я. Мельник, А. Г. Сіренко) на 23 віддалених стаціонарах, які розташовані на території Верховинського, Рожнятівського, Калуського, Косівського, Надвірнянського, Тисменицького районів Івано-Франківської області. Усього опрацьовано близько 1800 екземплярів сирфід, серед яких виявлено 115 видів, які у свою чергу автори поділили на 5 біотопічних груп: група субальпійських лук; група галявин річкових долин; група узлісь рівнинних мішаних лісів; група агроценозів; група урбоценозів.

До групи субальпійських лук ввійшли 30 видів: Didea intermedia (Loew, 1854), Еpistrophe grossulariae (Meigen, 1822), Episyrphus balteatus (De Geer, 1776), Ischyrosyrphus glaucius (Linnaeus, 1758), Eupeodes corollae (Fabricius, 1794), Meliscaeva cinctella (Zetterstedt, 1843), Scaeva pyrastri (Linnaeus, 1758), Sphaerophoria scripta (Linnaeus, 1758), Syrphus ribesii (Linnaeus, 1758), S. vitripennis (Meigen, 1822), Chrysotoxum arcuatum (Linnaeus, 1758), Сh. cautum (Harris, [1776]), Ch. festivum (Linnaeus, 1758), Melanostoma mellinum (Linnaeus, 1758), Platycheirus albimanus (Fabricius, 1781), Xanthandrus comptus (Harris, [1780]), Cheilosia canicularis (Panzer, [1801]), Volucella pellucens (Linnaeus, 1758), Chrysogaster solstitialis (Fallen, 1817), Arctophila bombiliformis (Fallen, 1810), Arctophila fulva (Fabricius, 1776), Sericomya lappona (Linnaeus, 1758), S. silentis (Harris, [1776]), Eristalis alpina (Panzer, [1798]), E. arbustorum (Linnaeus, 1758), E. pertinax (Scopoli, 1763), E. rupium Fabricius, 1805, E. tenax (Linnaeus, 1758), Myathropa florea (Linnaeus, 1758), Helophilus hybridus Loew., 1846.

Група долин гірських річок включила 77 видів: Dasysyrphus tricinctus (Fallen, 1817), Didea intermedia (Lw., 1854), Еpistrophe grossulariae (Meigen, 1822), E. melanostoma (Zetterstedt, 1843), E. balteatus (De Gr., 1776), Eriozona sirphoides (Fallen, 1817), I. glaucius (Linnaeus, 1758), Ischyrosyrphus laternarius (Mǔller, 1776), Pyrophaena granditarsis (Fors., 1771), Leucozona lucorum (Linnaeus, 1758), E. corollae (Fabricius, 1794), Eupeodes luniger (Meigen., 1822), Melangyna compositarum (Verrall., 1873), M. umbellatarum (Fabricius, 1794), Meliscaeva cinctella (Zetterstedt, 1843), S. pyrastri (Linnaeus, 1758), Scaeva selenitica (Meigen, 1822), S. scripta (Linnaeus, 1758), Sphaerophoria menthastri (Linnaeus, 1758), S. ribesii (Linnaeus, 1758), Syrphus torvus, S. vitripennis (Meigen., 1822), Ch. arcuatum (Linnaeus, 1758), Сhrysotoxum bicinctum (Linnaeus, 1758), Сh. cautum (Harris, [1776]), Chrysotoxum fasciolatum (De Geer, 1776), Ch. festivum (Linnaeus, 1758), Spazigaster ambulans (Fabricius, 1775), X. comptus (Harris, [1780]), Pipizella varipes (Meigen, 1822), Platycheirus scutatus (Meigen,1822), M. mellinum (Linnaeus, 1758), Paragus albifrons (Fallen, 1817), Pipiza bimaculata, P. noctiluca, P. quadrimaculata (Panzer, [1804]), Platycheirus albimanus (Fabricius, 1781), C. canicularis (Pz., [1801]), Cheilosia chloris, Ch. gigantea (Zetterstedt, 1838), Ch. illustrate (Harris, [1780]), Ch. impressa (Loew., 1840), Ch. vernalis (Fallen, 1817), Ch. vicina, Ferdinandea cuprea (Scopoli, 1763), Rhingia campestris Meigen, 1822, Rhingia rostrata (Linnaeus, 1758), Chrysogaster solstitialis (Fallen, 1817), Volucella inanis (Linnaeus, 1758), V. pellucens (Linnaeus, 1758), V. bombylans (Linnaeus, 1758), Brachyopa conica Zetterstedt, 1843, Neoascia podagrica (Fabricius, 1775), Sphegina clunipes (Fallen, 1816), Arctophila bombiliformis (Fallen., 1810), Sericomya lappona (Linnaeus, 1758), Merodon avidus (Rossi, 1790), Eristalis intricaria (Linnaeus, 1758), E. arbustorum (Linnaeus, 1758), E. jugorum Egger, 1858, E. pertinax (Scopoli, 1763), E. rupium Fabricius, 1805, E. tenax (Linnaeus, 1758), Helophilus hybridus Loew, 1846, H. lapponicus Wahlberg. 1884, H. pendulus (Linnaeus, 1758), H. trivittatus (Fabricius, 1805), Myathropa florea (Linnaeus, 1758), Blera fallax (Linnaeus, 1758), Brachymyia berberina (Fabricius, 1805), Syritta pipiens (Linnaeus, 1758), Temnostoma vespiforme (Linnaeus, 1758), Brachypalpoides lentus (Meigen, 1822), Microdon mutabilis (Linnaeus, 1758), Xylota segnis (Linnaeus, 1758), X. sylvarum (Linnaeus, 1758), X. jacutorum Bagatshanova, 1980.

До біотопічної групи узліссь рівнинних мішаних лісів відносяться 66 видів: Dasysyrphus venustus (Meigen. 1822), Epistrophe eligans (Harris, [1780]), E. melanostomoides (Strobl, 1880), E. balteatus (De Gr., 1776), I. glaucius (Linnaeus, 1758), Megasyrphus annulipes (Zetterstedt, 1838), E. corollae (Fab., 1794), E. luniger (Meigen, 1822), S. pyrastri (Linnaeus, 1758), Scaeva selenitica (Meigen., 1822), S. scripta (Linnaeus, 1758), S. menthastri (Linnaeus, 1758), S. ribesii (Linnaeus, 1758), S. vitripennis (Meigen, 1822), X. pedissequum (Harris, [1776]), Baccha elongata (Fabricius, 1775), Chrysotoxum festivum (Linnaeus, 1758), Melanostoma mellinum (Linnaeus, 1758), Platycheirus albimanus (Fabricius, 1781), Paragus tibialis (Fallen, 1817), Spazigaster ambulans (Fabricius, 1775), Platycheirus scutatus (Meigen, 1822), Pipiza quadrimaculata (Panzer, [1804]), Pipizella varipes (Mg., 1822), Cheilosia aerea Dufour, 1848, Ch. albipila Meigen, 1838, Ch. albitarsis Mg., 1822, Ch. fasciata (Schiner et Egger, 1852), Ch. gigantea (Zetterstedt, 1838), Ch. illustrate (Harris, [1780]), Ch. longula (Zetterstedt, 1838), Ch. nasutula (Becker, 1894), Ch. pagana (Meigen, 1822), Ch. scutellata (Fallen, 1817), Ch. vernalis (Fallen, 1817), Ch. vulpina (Meigen, 1822), Rhingia campestris Mg., 1822, Rhingia rostrata (Linnaeus, 1758), Volucella bombylans (Linnaeus, 1758), V. pellucens (Linnaeus, 1758), V. zonaria (Poda, 1761), Chrysogaster vuduata (Linnaeus, 1758), Orthonevra splendens (Meigen, 1822), Sphegina clunipes (Fallen, 1816), Neoascia podagrica (Fabricius, 1775), Eumerus tuberculatus (Rondani, 1857), Merodon equestris (Fabricius, 1794), Merodon recurvus (Strobl, 1898), Eristalinus aeneus (Scopoli, 1763), Eristalis intricaria (Linnaeus, 1758), E. arbustorum (Linnaeus, 1758), E. lineata (Harris, [1776]), E. similis (Fallen, 1817), E. tenax (Linnaeus, 1758), Helophilus affinis Wahlberg, 1884, Helophilus pendulus (Linnaeus, 1758), H. trivittatus (Fabricius, 1805), Parhelophilus frutetorum (Fabricius, 1775), Myathropa florea (Linnaeus, 1758), Syritta pipiens (Linnaeus, 1758), Temnostoma bombilans (Fabricius, 1805), T. vespiforme (Linnaeus, 1758), Xylota sylvarum (Linnaeus, 1758), X. triangularis (Zetterstedt, 1838), Microdon devius (Linnaeus, 1761), M. mutabilis (Linnaeus, 1758).

Агроценози – 14 видів: E. balteatus (De Gr., 1776), S. scripta (Linnaeus, 1758), X. pedissequum (Har., [1776]), M. mellinum (Linnaeus, 1758), P. albimanus (Fabricius, 1781), Ch. albitarsis Mg., 1822, C. vernalis (Fall., 1817), M. equestris (Fabricius, 1794), E. intricaria (Linnaeus, 1758), E. abusiva Coll., 1931, E. arbustorum (Linnaeus, 1758), E. tenax (Linnaeus, 1758), M. florea (Linnaeus, 1758), S. pipiens (Linnaeus, 1758).

Урбоценози – 12 видів: E. balteatus (De Gr., 1776), S. scripta (Linnaeus, 1758), M. mellinum (Linnaeus, 1758), P. varipes (Mg., 1822), Ch. albitarsis Mg., 1822, C. vernalis (Fall., 1817), E. aeneus (Scop., 1763), E. intricaria (Linnaeus, 1758), E. tenax (Linnaeus, 1758), H. trivittatus (Fabricius, 1805), S. pipiens (Linnaeus, 1758), M. florea (Linnaeus, 1758).

Результати дослідження показали, що для кожного з обраних біотопів характерний власний набір сирфід. Чисельність видів природних біотопів значно відрізняється від агро- чи урбоценозів. Найбіднішим у фауністичному відношенні виявились урбоценози, а найбагатшими галявини долин гірських річок.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 316-318.

УДК 595.767.29:591.134

Л. В. Шашкіна

Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, Україна

FEATURES OF KEEPING
AND BREEDING OF ZOOPHOBAS MORIO (TENEBRIONIDAE)

L. V. Shashkina

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

В основу дослідження покладено низку лабораторних експериментів із зоофобас (Zoophobas morio) із родини Tenebrionidae. Жуків утримували у штучних умовах. Личинки жуків знаходилися у пластикових ємностях (h = 35–40 cм) із субстратом (тирса та висівки помірної вологості). Відстань від субстрату до кришки повинна бути не меншою 15 см, крім того бажано змазати вазеліном стрічку навколо самої кришки. Кришку роблять з вентиляційною сіткою або накривають сітчастою тканиною. Освітлення не обов’язкове. Температуру утримують у межах +27…+29°С. Вологість помірна.

До інсектарію з дорослими жуками субстрат кладуть шаром 2–3 см, розміщують корчаги, старі невеличкі гілки дерев з отворами. Субстрат чистять щонеділі, помірно зволожують. При надмірній вологості чи сухості, жуки гинуть.

Кормляться жуки грибами, що розвиваються у висівках і тирсі. Додатково їх годують морквою, капустою, буряком, картоплею, бананами та яблуками. Личинок також можна годувати м’ясом. У період перетворення на лялечку до субстрату в якому є личинки їжу не додають. Самка відкладає 150–200 яєць. Їх розвиток триває 8–12 діб. Тільки-но починають з’являться личинки (розміром до 1,0–2,5 мм) їх пересаджують до іншого контейнеру з субстратом (до 5–10 см). Личинки припиняють рости через 6–8 тижнів, на лялечку пере­творюються через 2,5–3,5 тижня. Повний цикл розвитку до стадії імаго займає 3,5–4,0 місяця.

Особлива увага приділялась процесу перетворення жуків. Якщо личинку не відокремити, то перетворення може пройти тільки за умови наявності малої кількості личинок останнього віку в інсектарії (до 10 особин). Тому у пластикові стакани із субстратом (h = 9 см, d = 6,5 см, середня вага субстрату – 12 г), прикриті темною тканиною, розміщували личинок останнього віку, де проходило перетворення. Стакани ставили у тепле місце (температура близько +30°С). Раз на тиждень перевіряли стан личинок, зважували їх до повного перетворення на імаго. Середня вага личинки на початку експерименту склала 1,07 (n = 50), лялечки – 0,87 г, імаго – 0,49 г. Таким чином, вага особин зменшувалася у 2,2 раза за період перетворення.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 315-316.

УДК 595.763.33:502.4

А. В. Шаврин

Сибирский институт физиологии и биохимии растений, Иркутск, Российская Федерация, ashavrin@mail.ru

ROAD BEETLES (COLEOPTERA, STAPHYLINIDAE)
OF THE BAIKALSKY NATURE RESERVE

A. V. Shavrin

Siberian Institute of Plant Physiology and Biochemistry, Irkutsk, Russia, ashavrin@mail.ru

Одной из основных научно-исследовательских задач природоохраняемых территорий является инвентаризация биоты. Цель данной работы – объединить все имеющиеся данные по жукам-стафилинидам для территории Байкальского природного заповедника (республика Бурятия), который занимает центральный участок горного хребта Хамар-Дабан, протянувшегося в широтном направлении вдоль южного побережья озера Байкал (общая площадь заповедной территории составляет 165724 га, протяженность границ – 200 км).

Сборы материала проводились автором в заповедниках в июле–августе 1995, августе 1999, августе 2006, июне 2007 г. Всего по опубликованным (Шаврин, Шиленков, Вейнберг, 1999; Шаврин, 2007) и неопубликованным данным зарегистрировано 105 видов из 45 родов, относящихся к 12 подсемействам, что составляет 15 % от общего числа видов (708 видов, 160 родов, 15 подсемейств) из списка стафилинид Байкальского региона (Шаврин, 2006).

Приведенный список стафилинид составлен в соответствии с последними номенклатурными корректировками (Herman, 2001; Löbl, Smetana, 2004). Рода и виды внутри подсемейств следуют друг за другом в алфавитном порядке.

Подсемейство Omaliinae MacLeay, 1825. Acidotacrenatacrenata (Fabricius, 1793), A. quadrata (Zetterstedt, 1838), Cylletronnivale Thomson, 1859, Deliphrumtectum (Paykull, 1789), Eucnecosumbrachypterum (Gravenhorst, 1802), Geodromicusbeibienkoi Tikhomirova, 1973, G. plagiatus (Fabricius, 1798), Lestevacordicollis Motschulsky, 1860, L. dabanensis Shavrin, Shilenkov, Anistschenko, 2007, Mannerheimiaarctica (Erichson, 1840), M. brevipennis (Motschulsky, 1860), Olophrumconsimile Gyllenhal, 1810, O. fuscum (Gravenhorst, 1806), O. rotundicolle (C. Sahlberg, 1830), Eusphalerumsubsolanum Herman, 2001, Eu. tenenbaumi (Bernhauer, 1932), Phloeostibalapponica (Zetterstedt, 1838), Pycnoglyptabaicalica (Motschulsky, 1860).

Подсемейство Proteininae Erichson, 1839. Megarthrus prosseni Schatzmayr, 1904.

Подсемейство Olisthaerinae Thomson, 1859. Olisthaerus megacephalus (Zetterstedt, 1828).

Подсемейство Tachyporinae MacLeay, 1825. Lordithon arcuatus (Solsky, 1871), L. thoracicus thoracicus (Fabricius, 1777), Mycetoporus nigrans Mäklin, 1853, M. pachyraphis (Pandelle, 1869), Sepedophilus pedicularius (Gravenhorst, 1802), Tachinus basalis Erichson, 1839, T. elongatus Gyllenhal, 1810, T. jacuticus jacuticus Poppius, 1904, T. laticollis Gravenhorst, 1802, T. marginatus (Fabricius, 1793), T. pallipes pallipes (Gravenhorst, 1806), Tachyporus nitidulus (Fabricius, 1781), T. abdominalis (Fabricius, 1781), T. chrysomelinus (Linnaeus, 1758), T. obscurellus Zetterstedt, 1838, T. pusillus Gravenhorst, 1806.

Подсемейство Trichophyinae Thomson, 1859. Trichophya pilicornis (Gravenhorst, 1810).

Подсемейство Aleocharinae Fleming, 1821. Acrotona aterrima (Gravenhorst, 1802), A. fungi fungi (Gravenhorst, 1806), Atheta corvina (Thomson, 1856), A. aquatica (Thomson, 1852), A. graminicola (Gravenhorst, 1806), A. pilicornis (Thomson, 1852), A. elongatula (Gravenhorst, 1802), A. palustris (Kiesenwetter, 1844), A. polaris Bernhauer, 1901, Geostiba circellaris (Gravenhorst, 1802), Bolitochara pulchra (Gravenhorst, 1806), Gyrophaena boleti (Linnaeus, 1758), G. congrua Erichson, 1837, G. fasciata Marsham, 1802, Drusilla canaliculata canaliculata (Fabricius, 1787), Pella humeralis (Gravenhorst, 1802), Oxypoda praecox Erichson, 1839, O. abdominalis (Mannerheim, 1830).

Подсемейство Scaphidiinae Latreille, 1807. Scaphisoma inopinatum Löbl, 1967.

Подсемейство Oxytelinae Fleming, 1821. Anotylus nitidulus (Gravenhorst, 1802), A. rugosus (Fabricius, 1775), Platystethus cornutus cornutus (Gravenhorst, 1802), Bledius fergussoni fergussoni Joy, 1812, B. denticollis Fauvel, 1872, Ochthephilus forticornis (Hochhuth, 1860).

Подсемейство Oxyporinae Fleming, 1821. Oxyporus maxillosus Fabricius, 1798.

Подсемейство Steninae MacLeay, 1825. Stenus aureolus Fauvel, 1875, S. bimaculatus Gyllenhal, 1810, S. clavicornis (Scopoli, 1763), S. comma (LeConte, 1863), S. fasciculatus (J. Sahlberg, 1870), S. immarginatus (Mäklin, 1852), S. juno (Paykull, 1789), S. kamtschaticus Motschulsky, 1845, S. shavrini Puthz, 2002, S. sibiricus J. Sahlberg, 1880, S. similis (Herbst, 1784).

Подсемейство Paederinae Fleming, 1821. Ochthephilum fracticorne (Paykull, 1800), Lathrobium sibiricum Fauvel, 1875, L. brunnipes (Fabricius, 1793), L. elongatum Linnaeus, 1767, L. longulum Gravenhorst, 1802.

Подсемейство Staphylininae Latreille, 1802. Atrecus pilicornis (Paykull, 1790), Bisnius cephalotes (Gravenhorst, 1802), Gabrius incubens Schillhammer, 1991, G. osseticus (Kolenati, 1846), Philonthus addendus Sharp, 1867, Ph. atratus (Gravenhorst, 1802), Ph. carbonarius (Gravenhorst, 1802), Ph. lepidus (Gravenhorst, 1802), Ph. politus (Linnaeus, 1758), Ph. rectangulus Sharp, 1874, Ph. rotundicollis (Menetries, 1832), Ph. sinuatocollis Motschulsky, 1860, Quedius tenellus (Gravenhorst, 1806), Qu. plagiatus Mannerheim, 1843, Qu. fuliginosus (Gravenhorst, 1802), Qu. fellmani (Zetterstedt, 1838), Qu. fulvicollis (Stephens, 1833), Qu. humeralis Stephens, 1832, Qu. jenissensis J. Sahlberg, 1880, Qu. paraboops Coiffait, 1975, Creophilus maxillosus (Linnaeus, 1758), Staphylinus erythropterus erythropterus Linnaeus, 1758, Nudobius lentus (Gravenhorst, 1806), Xantholinus tricolor (Fabricius, 1787), X. linearis linearis (Olivier, 1795).

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 314-315.

УДК 595.762.12:591.53

О. С. Черниш

Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, Україна

FEEDING SPECTRUM PECULIARITIES OF CARABUS CANCELLATUS (COLEOPTERA, CARABIDAE) IN LABORATORY CONDITIONS

O. S. Chernysh

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Carabus (Autocarabus) cancellatus Illiger, 1798 – важливий елемент ґрунтово-підстилкової фауни, що регулює чисельність багатьох видів безхребетних тварин. Ареал виду охоплює територію від Західної Франції та Північно-Західної Іспанії через Центральну та Південну Європу до Східного Сибіру (ріка Лена, озеро Байкал, Якутія) (Turin, 2000). Із понад 600 видів роду (Крижановский, 1965) у степовому Придніпров’ї зустрічається 14 видів. Із них наймасовіший у лісових біогеоценозах вид – С. cancellatus (Бригадиренко, 1997).

Більшість авторів (Jung, 1940; Lengerken, 1921; Scherney, 1959) вважають, що земляні черви – істотний компонент раціону турунів цього роду. Юнг спостерігав живлення великими слимаками (види роду Arion) лише якщо вони були попередньо вбиті. Згідно F. Scherney Agriolimax agrestis майже завжди поїдався С. auratus, C. cancellatus та С. granulatus навіть у цілому вигляді. Майже кожний вид безхребетних у межах досяжності (імаго чи личинка) може споживатися видами роду Carabus. Хоча Lengerken виявив, що волосаті гусениці не були зїдені навіть у тому випадку, коли жуки були голодні. Карабуси також можуть їсти м’ясо хребетних тварин (Thiele, 1977).

Дані щодо харчування C. cancellatus підсумував Larochelle (1990): вид звичайно вважають природним ворогом шкідників у посівах і лісах на Уралі. У Росії спостерігалося поїдання гусениць Noctuidae (Agrostis) та личинок жуків (Amphimallon, Harpalus, Leptinotarsa, Staphylinus) також як і личинок Diptera. Було повідомлено про величезну різноманітність об’єктів живлення: лялечки мурах, равлики, личинки та земляні черви; у лабораторних умовах турун їв гусениць, фрукти, личинок різних жуків, рублених мучних хробаків, живих і мертвих слимаків. Є думка (Бурмейстер, 1939), що C. cancellatus скоріше живиться трупами тварин і вже меншою мірою є активним хижаком.

За результатами досліджень F. Scherney турун у середньому за добу споживає їжі в 1,38 раза більше ніж важить сам (1,175 та 0,860 г відповідно). Це не дуже високий показник – для Pterostichus melanarius, наприклад, він складає 3,38. Однак більшість видів родини споживає за добу кількість корму, що дорівнює 80–230 % ваги власного тіла.

Як видно з наведеного, вивчення живлення C. cancellatus проведене досить повно, але ще потребує значних доповнень.

C. cancellatus cancellatus Illiger разом з іншими безхребетними тваринами збирали з використанням ґрунтових пасток (пробні ділянки 207 та 224 Присамарського міжнародного біосферного стаціонару ім. О. Л. Бельгарда). Лабораторні експерименти проведено на у липні 2006 року. Для спостережень одночасно використано понад 100 особин C. cancellatus, проведено більше 1000 дослідів із примусового живлення тривалістю в одну добу. Жуків тримали у садках (субстрат – зволожений пісок, садок – пластиковий стаканчик). Дані наведені лише стосовно тих видів, з якими проведено понад 10 дослідів.

У лабораторних умовах C. cancellatus при виборі об’єкту живлення надає перевагу тим безхребетним, що мають м’якіші покриви (як виняток – мокриці). Майже у 100 % дослідів зареєстроване споживання Lumbricidae, імаго Diptera та Lepidoptera, личинок Carabidae та Staphilinidae, Opiliones. Дещо менший відсоток спостерігався у дослідах із лялечками Formicidae (90 %), павуками з родини Lycosidae (88 %), Pyrrhocoris arterus (84 %), личинками Diptera (76 %). Значно меншим був відсоток споживання личинок роду Silpha (27 %), Nіcrophorus vespillo (22 %). В окремих випадках C. cancellatus поїдав імаго Silpha carinata (1,25 %) та Harpalus rufipes (2,79 %).

Можна стверджувати, що даний вид не живиться Rossiulus kessleri, Geotrupes stercorarius, Dorcus parallelopipedus, Blaps lethifera. Не зафіксоване споживання Pterostichus melanarius, Calathus halensis, Pterostichus oblongopunctatus, Carabus stscheglowi, C. excellens, С. granulatus, Zabrus tenebrioides, а також стафілінів роду Philontus. Канібалізм не виявлений.

Із ворогів імаго серед безхребетних достовірно зареєстровано лише Lycosa singoriensis. Також спостерігався досить цікавий факт, коли по завершенні експерименту в садку залишалися живі особини Nіcrophorus vespillo, Silpha carinata та рештки C. cancellatus.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 313-314.

УДК 595.7:591.531

В. И. Хвир

Белорусский государственный университет, Минск, Беларусь, khvir@tut.by

THE TROPHIC STRUCTURE
OF ANTHOPHILOUS INSECTS’ COMMUNITIES

V. I. Khvir

Belarus State University, Minsk, Belarus, khvir@tut.by

Изучение структуры сообществ антофильных насекомых является актуальным аспектом анализа взаимоотношений растений и животных. Это обусловлено значением антофилов как опылителей, обеспечивающих семенное воспроизводство растений. Одной из многочисленных групп растений в условиях Беларуси являются представители семейства зонтичных и сложноцветных, из числа которых для проведения наших исследований использовались 9 видов – сорняки (морковь дикая, сныть обыкновенная, бодяк полевой, осот полевой), рудеральные формы (купырь лесной, борщевик Сосновского, ромашка непахучая, пупавка полевая), а также охраняемый вид (дудник лекарственный). Исследование структуры сообществ опылителей проводились нами на территории Центрального региона Белорусской гряды с 2003 по 2005 гг. во время пика цветения указанных видов.

Трофоэкологическая структура сообществ посетителей соцветий позволяет выявить суммарные трофические предпочтения большинства групп антофильных насекомых, а значит, и оценить модельные виды растений как источники того или иного ресурса (пыльцы или нектара).

Для анализа трофоэкологической структуры сообществ антофильных насекомых последние были распределены в три группы согласно трофическому спектру имаго.
Во-первых, это антофаги, для которых показана возможность питаться как нектаром и пыльцой, так и частями цветков, которые иногда подвергаются сильному повреждению.
Это представители семейств Cerambicidae, Cantharididae и Scarabaeidae. Во-вторых, это поллинофаги, которые способны питаться как нектаром, так и пыльцой, причем пыльца выступает однозначно необходимым им ресурсом. Эта группа включает представителей семейств Syrphidae, Tentridinidae, надсемейства Apoidea, а также отряда Neuroptera. Наконец группа меллифагов объединяет формы, питающиеся на цветах исключительно нектаром, – сюда отнесены представители всех остальных таксонов антофильных насекомых: Muscidae, Calliphoridae, Formicidae и др.

Доминирующей трофоэкологической группой в структуре сообществ антофильных насекомых растений семейства зонтичных являются меллифаги, – их доля составляет от 42,8 % для сообщества дудника лекарственного до 86,0 % для сообщества купыря лесного. Учитывая высокое таксономическое разнообразие данной трофоэкологической группы антофильных насекомых, следует признать, что зонтичные являются в основном источником нектара для питания широкого круга антофилов. Вместе с тем, значительное представительство меллифагов сочетается с тем, что группа объединяет практически одних неспециализированных антофилов, вплоть до фактически антоксенных Empididae, Scatophagidae, Mecoptera и некоторых других. В силу низкой степени специализации и фактического отсутствия адаптаций к питанию на цветках они питаются именно нектаром, тогда как поллинофаги проявляют бόльшую степень специализации и более адаптированы к питанию на цветках. Наибольшее своеобразие трофоэкологической структуры отличает сообщество дудника лекарственного, в котором доля антофагов (47,4 %) превышает даже долю меллифагов (42,8 %). Такое высокое обилие дистропных антофилов, представленных в основном жуками-мягкотелками (Cantharididae), указывает на низкую итоговую эффективность функционирования в качестве опылителей антофильных насекомых соцветий дудника лекарственного. Антофаги при питании способны повреждать цветки и, следовательно, снижать успех семенного размножения растения.

Сообщества посетителей соцветий сложноцветных характеризуются значительным представительством поллинофагов, – их относительное обилие составляет от 20,2 % до 64,9 %. При этом максимальные значения свойственны сообществам антофильных насекомых бодяка полевого (31,2 %) и осота полевого (64,9 %). Подобная ситуация может объясняться тем, что нектарники у этих растений скрыты в основании соцветий, тогда как у прочих исследованных видов (в том числе и зонтичных, где доминируют меллифаги) они лежат открыто.

Это обстоятельство затрудняет получение нектара меллифагами, но не пыльцы поллинофагами. Последняя и у осота, и у бодяка на длинных пыльниках выносится на поверхность соцветий. Что касается пупавки полевой и ромашки непахучей, то строение их соцветий делает нектар доступным для насекомых – меллифагов с короткими ротовыми органами, и доля питающихся исключительно нектаром насекомых в сравнении с бодяком полевым и осотом полевым соответственно выше. К тому же объем пыльцы, предоставляемой пупавкой полевой и ромашкой непахучей в их мелких цветках не высок, о чем свидетельствуют также и данные о плотности посетителей их соцветий. Поэтому поллинофаги, нуждающиеся в большом количестве пыльцы прежде всего для выкармливания потомства, не демонстрируют высоких показателей относительного обилия (не более 21 %). Следует особо отметить максимальное значение показателя относительного обилия поллинофагов в сообществах антофильных насекомых этих растений в сравнении с остальными рассматриваемыми сообществами прочих видов. Представленные высоко­специализированными антофилами, такими как Syrphidae, Halictoidea и Andrenidae, поллинофаги более эффективно обеспечивают перенос пыльцы, что отражается и на общей эффективности функционирования сообщества в данном аспекте.

Анализ соотношения представителей основных трофоэкологических групп демонстрирует полное доминирование меллифагов – потребителей нектара – в сообществах антофильных насекомых растений семейства зонтичных, и значительно более высокие доли поллинофагов – потребителей пыльцы – сложноцветных. Это указывает на ведущую роль зонтичных в качестве источника нектара для антофилов, а сложноцветных – прежде всего пыльцы, а затем нектара. Данное обстоятельство необходимо учитывать при планировании отдельных мероприятий по сохранению биоразнообразия: растения-нектароносы создают ресурсную базу для поддержания локальных популяций пчелиных и других опылителей, а также дополнительного питания энтомофагов, в том числе кокцинеллид, сирфид, сетчатокрылых и ихнеумоноидных наездников.

Работы выполнена в рамках НИР № 52.1 «Фауна беспозвоночных и структура населения позвоночных животных юга центрального региона Белорусской гряды».

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 311-312.

УДК 595.7:504.064.3

А. В. Фокін

Національний аграрний університет, Київ, Україна, iya_anna@mail.ru

ENTOMOLOGICAL MONITORING OF SOIL SURFACE

A. V. Fokin

National Agrarian University, Kyiv, Ukraine, iya_anna@mail.ru

Відомо, що по поверхні ґрунту переміщуються як шкідливі (капустянка звичайна, звичайний буряковий довгоносик) так і корисні (хижі жужелиці) види комах для яких характерна добова міграційна активність. У зв’язку з цим суттєвого значення набуває розробка простого та технологічного способу моніторингу видів комах, що переміщуються по поверхні ґрунту, як однієї із складових сучасної фітосанітарної діагностики у захисті рослин, прогнозування та аналізу динаміки популяцій шкідників та ентомофагів, а також для вивчення біорізноманіття. Для моніторингу комах, спосіб життя яких пов’язаний із добовими міграціями по поверхні ґрунту часто використовуються ґрунтові пастки Барбера, що є місткістю, яка закопується у ґрунт по вінця, на дно якої наливають фіксатор. Механізм дії пасток полягає у тому, що комахи потрапляють до них, коли їх маршрут переміщення перетинає місце розташування пристрою.

Проте такий моніторинг має недоліки: випадковий характер потрапляння комах до пастки не надає отриманій інформації необхідної об’єктивності, необхідність застосування спеціальних приладів – ентомологічних пасток і фіксуючих речовин підвищує вартість моніторингу, розміщення пасток на облікових майданчиках у агроценозі створює додаткові перешкоди при проведенні технологічних операцій, що передбачені технологією вирощування культури.

Нами розроблений спосіб моніторингу комах, що переміщуються по поверхні ґрунту в якому передбачається використання облікових майданчиків – 10-метрових ділянок технологічних ґрунтових доріг, розташованих по периметру агроценозу з інтервалом 10 метрів, на яких візуально обліковують ланцюжки слідів комах, визначаючи значення їх добової міграції (чисельність, екз.), як відношення кількості комах, що залишили сліди на
10-метровій ділянці помножену на кількість облікових 10-метрових ділянок до коефіцієнту повернення комах (2) з урахуванням коефіцієнту загибелі комах на полі (–10 %). Увечері обрані ділянки механізовано розрівнюють, так щоб знищити будь-які сліди на поверхні ґрунту. Вранці, до початку переміщення транспорту та сільськогосподарських машин, їх оглядають і підраховують на поверхні ґрунту ланцюжки слідів комах. Сліди добре помітні як на сухій поверхні так і на вологій і дозволяють встановити навіть напрям руху комахи. Після чого розраховують добову міграційну активність ентомологічних об’єктів як до агроценозу так і за його межи з кожного боку агроценозу, що дозволяє оцінити міграційну активність комах залежно від оточуючих агро- чи біоценозів, населених пунктів, автошляхів тощо.

Використання способу дозволяє уникнути головних недоліків пасток Барбера – випадкового характеру потрапляння комах до пасток і неможливості визначити їх міграційні шляхи. Отже зростає інформативність та об’єктивність моніторингу. Крім того, спосіб абсолютно не заважає проведенню технологічних операцій в агроценозі, оскільки не передбачає розміщення будь-яких пристроїв безпосередньо в агроценозі, що досліджується.

Позитивний результат у підсумку складається із зростання об’єктивності (у 250 разів) моніторингу за рахунок зростання імовірності потрапляння ентомологічних об’єктів у зону обліку, у 2,5 раза зменшується вартість його проведення за рахунок заощадження коштів на придбання, транспортування та розміщення ентомологічних пасток, на 28,6 % зменшується трудовитрати за рахунок скорочення довжини маршруту обстеження. Крім того, в агроценозі поліпшуються умови для проведення операцій передбачених технологією вирощування тієї чи іншої сільськогосподарської культури.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 310-311.

УДК 595.798:591.563

А. В. Фокін

Національний аграрний університет, Київ, Україна, iya_anna@mail.ru

ARCHITECTURE PECULIARITIES OF POLISTES WASPS’ NEST
(HYMENOPTERA, VESPIDAE)

A. V. Fokin

National Agrarian University, Kyiv, Ukraine, iya_anna@mail.ru

Оси Polistes поширені в усьому світі, а в Європі та Південній Америці колонії видів, що входять до цього роду перевищують за своєю чисельністю всіх інших соціальних ос разом узятих. Зараз розробляються технології розведення та застосування (у тому числі спыльно з іншими ентомофагами, зокрема з трихограмою) цих хижих комах в агроценозах. У цьому плані дослідження функціональних особливостей архітектури гнізд ос-полістів набуває важливого значення. Тим не менше далеко не всі питання ґрунтовно досліджені. До таких належать моделювання зміни маси гнізд протягом сезону, розподіл глибини чашечок по площині стільника та температурний режим гнізд. Дослідження проводилися у зоні Лісостепу (Київська область). Об’єкт – Polistes nimpha Christ, 1791.

Гнізда всіх видів Polistes складаються з відкритого стільника з чашечками та ніжки, яка кріпить його до субстрату. Незважаючи на те, що будівельний матеріал, який використовують оси, не відзначається міцністю, будівлі цих комах демонструють виключну здатність витримувати значні навантаження (велика маса чашечок із розплодом, значна кількість імаго, які безпосередньо пов’язані з гніздом і на якому вони перебувають значну частку свого життя) у процесі свого розвитку. Це певною мірою обумовлюється їх конструкційними особливостями. Моделювання зміни маси гнізда протягом його розбудови та розвитку колонії показує різноманітність навантажень які воно витримує протягом сезону. Описати їх можна наступними рівняннями (у моделях не врахована маса імаго).

1. Маса гнізда (m) з яйцями в момент t

m(t) = m₁(t)+6(n–1)m_n(t)+m_я1,

де n – кількість рядів чашечок, m₁ – маса першої чашечки, m_я1 – маса першої чашечки з яйцем.

2. Маса гнізда з яйцями та личинками на етапі розбудови гнізда:

m_n(t) = (Y₁(t)+6(n–1)Y_n(t))+(m₁(t)+6(n–1)m_n(t))+(6(n–1)m_яn

при Y= (Рt + 0,841) ⁴ і n= 1…i,

де Y – рівняння росту личинки ос-полістів, Р – коефіцієнт, що для періоду «травень–червень» 0,068 при t = 34 доби дорівнює 0,068, а для періоду «липень–серпень» при t= 27–28 діб – 0,116–0,121.

3. Маса побудованого гнізда з личинками та лялечками:

m_n(t) = m_к1(t)+(6(n–1)Y_n(t))+m_гн при n= 2…i

де m_гн – маса порожнього гнізда, m_к – маса лялечки.

4. Маса гнізда з преімагінальними стадіями на етапі повторного використання чашечок для вирощування розплоду (у напрямі поступового зменшення різноманіття та чисельності преімагінальних стадій унаслідок виходу імаго масу гнізда можна послідовно описати шістьма рівняннями):

m_n(t) = (6(n–1)m_к(t))+(6(n–1)Y_n(t))+(6(n–1)Y_x(t))+(6(n–1)m_яγ(t))+m_гн при x= 1…n–2 і γ = n–2

m_n(t) = (Y₁(t)+6(n–1)Y_n(t))+(6(n–1)m_к(t))+(6(n–1)m_я(t))+m_гн при n= 1…i

m_n(t) = (Y₁(t)+6(n–1)Y_n(t))+(6(n–1)m_я(t))+m_гн при n= 1…i

m_n(t) = m_к1(t)+(6(n–1)Y_n(t))+m_гн при n= 2…i

m_n(t) = (6(n–1)m_к(t))+(6(n–1)Y_n(t))+m_гн при n= 3…i

m_n(t) = (6(n–1)m_к(t))+m_гн

5. Маса гнізда в кінці сезону:

m_n(t) = m_гн

Із метою встановлення конструкційних особливостей, які дозволяють гніздам витримувати такі різноманітні навантаження, вивчалися відношення загальної маси порожнього гнізда (М/V), кількості рядів чашечок (РЧ/V) та кількості чашечок у стільнику (Ч/V) до об’єму ніжки. Результати показують – 4 % досліджених за вищенаведеними показниками гнізд утворюють окремий кластер і мають значення для М/V – 0,177, РЧ/V та Ч/V – по 58,824. Другий кластер охоплює 96 % вибірки та гнізда в його межах групуються за ієрархічним принципом. При цьому значення М/V, РЧ/V, Ч/V для гнізд першого рівня ієрархії (8,33 %) становлять 0,013, 1,024 і 3,222; другого (58,33 %) – 0,008, 0,867 і 2,882; третього (33,33 %) – 0,038, 1,654 і 7,267 відповідно. Найменші значення конструкційних показників відповідають другому ієрархічному комплексу, який містить 58,33 % вибірки. Отже, конструкційна стабільність гнізда забезпечується значеннями показників, що прагнуть мінімуму. Згрупувавши показники у відповідні системи – (М/V; РЧ/V) та (М/V; Ч/V) – базуючись на теорії катастроф розрахували для вибірки їх віддаленість від точки катастрофічних змін – 3,487 і 6,590 відповідно. Ці ж показники у межах другого кластеру найбільш наближені до точки катастрофи – 0,867 і 2,882 відповідно – для другого ієрархічного комплексу, що свідчить про наявність стабільності у безпосередній близькості до точки катастроф.

Наступний пункт програми наших досліджень стосувався розподілу глибини чашечок по площині гнізда. Відзначимо, що гнізда Polistes, як просторово-розподільчі системи, де змінні є полями, у розумінні безперервної залежності їх від просторових координат, не досліджувалися. Як таку змінну для гнізд використовували глибину чашечки. Встановлено, що за значеннями коефіцієнту скупченості Ллойда (КЛ) загальний розподіл глибини чашечок по матриці гнізда P. nimpha є контагіозним – КЛ = 2,37–16,48. Однак, в його межах, за допомогою коефіцієнту контагіозності (КК) у розподілі змінної виявлено три рівня рівномірності (3–20 чашечок КК = 0,03–0,74; 26 – 0,67 і 48–49 – 0,38–0,84), чотири – контагіозності (25 чашечок КК = 1,19; 30–46 – 1,19–2,05; 51–66 – 1,22–2,33 і 89 – 1,18) і два – випадковості (29 чашечок КК = 1,07 і 77 – 1,04), прив’язаних до розвитку преімагінальних стадій ос. Таким чином, характер розподілу глибини чашечок по матриці стільника гнізда, відповідно коефіцієнта контагіозності, залежить як від ступеня розбудови гнізда так і від розвитку преімагінальних стадій.

Відомо, що регуляція температури гнізда у суспільних комах – один з основних критеріїв, які гарантують успішну реалізацію репродуктивної функції. Температурний режим гнізда ос-полістів в укритті забезпечується теплопровідними властивостями матеріалу схову, орієнтацією останнього за сторонами світу, життєдіяльністю колонії та спеціальними елементами поведінкового репертуару (вентилювання гнізда, видалення або постачання води). До цього переліку слід додати й порожні периферійні чашечки, у яких не розміщується розплід і які, на думку деяких авторів (Hozumi Satoshi, Yamane Soichi, 2001), виконують функцію стабілізатора температурного режиму, відіграючи роль функціональної оболонки. Для визначення, чи поширюється останнє твердження на P. nimpha, а якщо так, то яку питому вагу мають порожні чашечки периферії гнізда у температурному режимі гнізда, проводилося вимірювання температури в їх гніздах. Результати вимірів залежно від матеріалу сховів, у яких вони розташовані, показали, що в металевих укриттях температура більше на 32,4, а в шиферних – на 45,9 % від температури довкілля. У середньому ж температура у схові перевищувала температуру навколишнього середовища приблизно на 40 % (11,9°С), причому до цієї частки входить коефіцієнт, який залежить від теплопровідних властивостей матеріалу схову (ρ) та гіпотетичний коефіцієнт відношення кількості порожніх периферійних чашечок до їх кількості, використаної для виведення розплоду (z). Зустрічалися також гнізда з нульовими значеннями z (4,65 %). Середня температура довкілля у досліді була 29,94°С, а отже, розрахункове значення температури у схові становить 41,9°С при ρ = 1,375 – середнє для заліза (1,365), дерев’яної дошки (1,363) та шиферу (1,396) (для спрощення всі інші чинники які могли вплинути на підвищення температури в гнізді опущено). Таким чином, 93,7 % (11,2°С) 40 %-го температурного ефекту забезпечується безпосередньо самим сховом і лише 6,3 % (0,75°С) припадає на порожні периферійні чашечки.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 308-310.

УДК 595.74:632.752.2(571.1)

Р. Н. Фисечко

ГНУ Сибирский научно-исследовательский институт земледелия и химизации сельского хозяйства СО Россельхозакадемии, Новосибирск, Российская Федерация, fissetchko@mail.ru

LACEWINGS (NEUROPTERA, CHRYSOPIDAE) OF GRAIN APHIDS
OF SPIKED CEREALS IN THE FOREST-STEPPE OF OB RIVER REGION

R. N. Fisechko

Siberian Scientific Research Institute of Land Tillage and Chemization,
Novosibirsk, Russia, fissetchko@mail.ru

В посевах зерновых культур в условиях лесостепи Приобья зарегистрировано десять видов златоглазок: Chrysopacarnea Stephens, Ch. perplexa McLachlan, Ch. intima McLachlan, Ch. altaica Holz., Ch. perla (Linnaeus), Ch. dasyptera McLachlan, Ch. prasina Burmeister, Ch. septempunctata Wesmael, Ch. phyllochroma Wesmael, Ch. formosa Brauer. Взрослые и личинки златоглазок – хищники, полифаги. В посевах зерновых культур они питаются преимущественно злаковыми тлями. В их пищевой рацион входят также яйца и личинки трипсов и клопов, личинки злаковых цикадок. Имаго Ch. carnea и Ch. prasina питаются пыльцой и нектаром цветов. Они собирают пыльцу на крестоцветных, розоцветных, злаковых и др. Взрослые Сh. septempunctata и Ch. formosa могут питаться и растительной пищей, однако созревание яиц у них происходит только при питании животной пищей. Зимуют златоглазки в подстилке лесополос, дуплах деревьев, трещинах древесной коры на стадии предкуколки. У Ch. carnea зимуют имаго, у Ch. prasina – личинки старшего возраста.

Лет взрослых златоглазок начинается с середины мая. Они встречаются на шлейфах лесополос, на разнотравье, цветах черемухи, заселяют посевы многолетних бобовых (люцерна, клевер) и злаковых (кострец) культур, озимой ржи. Максимальный лет на бобовых и дикорастущем разнотравье наблюдается в конце первой – начале третьей декады июля. На посевы зерновых колосовых культур мигрируют в середине июня – начале июля. В это время на растениях зерновых появляются злаковые тли. Имаго златоглазки за сутки в зависимости от размера тли (детки или взрослые) поедает 15–30 особей.

В посевах зерновых откладка яиц начинается в третьей декаде июня и продолжается 1,5–2,0 месяца. Массовая яйцекладка – в июле. Располагаются яйца на концах стебельков, прикрепленных клейким веществом к субстрату (листья, стебли растений). Длина стебельков 1–10 мм и более, яиц – 0,8–2,75 мм. Отрождение личинок происходит на пятый–седьмой день. Первые личинки в агроценозах яровых зерновых культур появляются в конце июня, наибольшее количество – во второй половине августа. За весь период развития личинки уничтожают около 200 тлей. Они имеют три возраста. Период их роста и развития длится 9–15 дней. Окукливаются в коконах на колосьях и листьях растений зерновых, на листьях сорняков в среднем и верхнем ярусах стеблестоя посева. На посевах озимой ржи личинки, приступившие к плетению коконов, встречаются со второй декады июля. Период развития от яйца до выхода имаго длится около месяца.

Лет златоглазок на бобовых и дикорастущем разнотравье длится до конца августа, единицы имаго Ch. carnea встречаются до конца сентября. Миграция взрослых златоглазок с посевов зерновых в места зимовок наблюдается после уборки.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 307.

УДК 595.798:502.72 (477.75)

А. В. Фатерыга

Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского,
Симферополь, Украина, fater_84@list.ru

VESPIDAE WASPS (HYMENOPTERA, VESPIDAE)
OF THE “MYS MARTIAN” NATURE RESERVE

A. V. Fateryga

V. I. Vernadsky Taurida National University, Simferopol, Ukraine, fater_84@list.ru

Складчатокрылые осы – одно из самых крупных семейств жалящих перепончато­крылых. В мировой фауне насчитывается свыше 10 тысяч видов веспид из более чем двух с половиной сотен родов. Крымский полуостров, благодаря уникальным физико-географическим условиям, характеризуется относительно высоким видовым разнообразием веспид (87 видов). Большинство видов складчатокрылых ос Крыма являются редкими и обитают преимущественно на заповедных территориях (Иванов, Фатерыга, 2003; Иванов и др., 2004; Фатерыга, 2005). В 2002 году нами начата работа по изучению фауны и биоразнообразия складчатокрылых ос заповедников Крыма. К настоящему времени изучен видовой состав ос Ялтинского горно-лесного природного заповедника (Фатерыга, 2002; 2005), Карадагского природного заповедника (Иванов и др., 2004); Казантипского природного заповедника (Фатерыга, 2006); Опукского природного заповедника (Фатерыга, Филатов, 2006), а также фауна складчатокрылых ос Тарханкутского полуострова (Фатерыга, 2005), на территории которого планируется создание природного заповедника.

Природный заповедник Мыс Мартьян является наименьшим в Крыму (120 га суши). Уникальность заповедника заключается в том, что он расположен в зоне настоящих средиземноморских лесов, встречающихся в Крыму только здесь и в заказнике Мыс Айя (Багрова и др., 2003). Основными породами, образующими леса такого типа, являются дуб пушистый, можжевельник высокий, земляничник мелкоплодный и фисташка туполистая с сопутствующими видами кустарников (жасмин кустарниковый, ладанник крымский, вязель эмеровый, пузырник киликийский, держидерево, володушка кустарниковая).

Изучение видового состава ос на территории заповедника проводилось нами в ходе систематических сборов в течение полевых сезонов 2003–2006 годов. Отлов ос производился в высокоможжевеловых и пушистодубовых лесных формациях и на оползневых сообществах склонов вдоль морского побережья. Кроме того, использовались материалы коллекций Таврического национального университета им. В. И. Вернадского и Одесского государственного зоопарка (главным образом сборы М. М. Эйдельберга). Общее количество проанализированного материала – 116 экземпляров одиночных ос и 50 экземпляров общественных ос. Ниже приводится список видов складчатокрылых ос заповедника Мыс Мартьян. В список включено пять видов, отловленных в окрестностях заповедника, в Никитском ботаническом саду, обитание которых в заповеднике более чем вероятно (отмечены звездочкой), и один вид (M. longicollis), который был описан по экземпляру, пойманному в поселке Айданиль, также в окрестностях заповедника (коллекция Зоологического института РАН).

Подсемейство Eumeninae: Odynerus (Spinicoxa) albopictus calcaratus (Morawitz, 1885), Microdynerus (Microdynerus) longicollis Morawitz, 1895, Syneuodynerus egregius (Herrich-Schaeffer, 1839), Euodynerus (Euodynerus) dantici (Rossi, 1790), E. (E.) disconotatus (Lichtenstein, 1884), Stenodynerus chevrieranus (Saussure, 1855), Allodynerus rossii (Lepeletier, 1841), Antepipona deflenda (S. S. Saunders, 1853), Ancistrocerus auctus (Fabricius, 1793), A. gazella (Panzer, 1798), A. nigricornis (Curtis, 1826), A. oviventris (Wesmael, 1836), A. parietinus (Linnaeus, 1761), Eumenes coarctatus lunulatus (Fabricius, 1804), E. coronatus (Panzer, 1799), *E. dubius Saussure, 1852, *E. mediterraneus Kriechbaumer, 1879, E. papillarius (Christ, 1791), E. pomiformis (Fabricius, 1781), Katamenes flavigularis (Blüthgen, 1951).

Подсемейство Polistinae: Polistes (Polistes) dominulus (Christ, 1791), P. (P.) gallicus (Linnaeus, 1758), *P. (P.) nimphus (Christ, 1791).

Подсемейство Vespinae: *Vespa crabro Linnaeus, 1758, Vespula germanica (Fabricius, 1793), V. rufa (Linnaeus, 1758), V. vulgaris (Linnaeus, 1758), *Dolichovespula sylvestris (Scopoli, 1763).

Приведенный список включает 28 видов складчатокрылых ос из 14 родов, принадлежащих 3 подсемействам. Из них 8 видов относятся к общественным осам (80 % фауны Крыма) и 20 – к одиночным (26 % фауны Крыма). Среди одиночных ос в заповеднике преобладают широко распространенные средиземноморские виды (13 видов), меньшей численностью обладают виды с более широким ареалом (7 видов). Среди общественных ос зарегистрирован только один средиземноморско-среднеазиатский вид (P. gallicus). Как самый многочисленный вид одиночных ос следует упомянуть A. auctus, для которого характерна привязанность к лесам средиземноморского типа (Фатерыга, Иванов, 2005). Среди общественных ос самым массовым видом на мысе Мартьян является эвритопный и факультативно синантропный вид P. dominulus, а из подсемейства Vespinae наибольшей численности в заповеднике достигают лесные и факультативно синантропные виды – V. germanica и V. vulgaris. Из редких видов ос обнаружены M. longicollis и A. oviventris. Находка последнего особо интересна в том плане, что этот вид в Крыму приурочен главным образом к каменистым остепненным склонам яйл и кроме как на яйлах и в заповеднике Мыс Мартьян нигде более не обнаружен.

В целом, фауну складчатокрылых ос заповедника Мыс Мартьян можно охарактеризовать как относительно бедную. Для сравнения, на территории заказника Мыс Айя, наиболее близкой по физико-географическим условиям и характеру охранного режима к Природному заповеднику Мыс Мартьян, 23 вида ос, обнаружено всего за один полевой сезон исследований. Подавляющее большинство обнаруженных в заповеднике Мыс Мартьян видов ос обычны по всему Южному берегу Крыма, и достигают относительно высокой численности во вторичных ландшафтах. Таким образом, несмотря на ландшафтно-биотопическое, флористическое и фитоценотическое своеобразие исследуемой территории, фауна складчатокрылых ос не обладает здесь уникальностью. На наш взгляд это объясняется малыми размерами заповедника, занимающего островное положение по отношению к окружающим парковым и селитебным ландшафтам Южного берега Крыма.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 305-306.

УДК 595.763.33:591.342.5

Л. І. Фали

Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, Україна, faly07@mail.ru

AN ASYMMETRY OF CHAETAE LOCATION
IN THE PHILONTHUS DECORUS (COLEOPTERA, STAPHYLINIDAE)
POPULATION AT THE FIRST NEPIONIC STAGE

L. I. Faly

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine, faly07@mail.ru

Отримання кількісних характеристик, визначення тенденцій, порівняння їх із вимогами закономірностей мінливості та виявлення всіх випадків відхилень, які вказують на відміни від середніх значень – необхідні вимоги при досконалому вивченні морфологічної мінливості (Дидух, 1998). Тому про зміни, які відбуваються у популяції під дією певних екологічних факторів, можна судити за характером розподілу кількісних ознак, зокрема за таким показником як асиметрія (Доспехов, 1973).

Роль чутливих придатків відіграють хети – структурні утворення, похідні кутикули та гіподерми, розміщені поодинці на тілі комахи, до яких приєднуються відростки нервових клітин (Кузнецов, 1953). Окремі волоски та щетинки, кількість і розташування яких спадково постійні, виконують сенсорну функцію (Тихомирова, 1973), стають важливою діагностичною ознакою, яка використовується у систематиці комах.

Матеріал для дослідження – вибірка личинок Philonthus decorus Grav. (Coleoptera, Staphylinidae) I віку (належність до статі не враховувалась), виведена у лабораторних умовах (приміщення кафедри зоології та екології ДНУ). Характеристики простежували за допомогою окуляр-мікрометра бінокуляра МБС–10. Визначення відхилень розташування хет проводили із застосуванням графічних зображень личинки Ph. decorus із позначеною хетотаксією за матеріалами досліджень В. А. Потоцької (1961). Для виявлення асиметричності розташування щетинконосних пор використовували 20 ознак (тверджень), які характеризують відстань від окремих дослідних попарно розташованих хет (відповідно розміщених на правій та лівій частинах тіла личинки) до серединної лінії або латерального, медіального, базального, дистального боків тіла (голова, сегменти черевця, анальна підпірка, урогомфи).

Встановлено, що відхилення розміщення щетинконосних пор від нормального положення відносно серединної лінії спостерігаються як для лівого, так і для правого боку тіла. Відсоткова частка показника асиметричності розташування хет для всіх досліджених частин тіла вища на правій частині (коливається від 10 до 35 %). Місцеположення щетинок розміщених на голові характеризуються відносно незначним відсотком відхилення за даною ознакою (ліва частина – 5–10 %, права – 15–25 %). На сегментах черевця відмічається підвищення відсоткової частки асиметричності положення хет (вентральний бік: ліва частина – 10 %, права – 25–30 %; дорсальний бік: ліва – 10 %, права – 10–30 %). Для щетинконосних пор, розташованих на вентральному боці анальної підпірки та урогомфах, характерні найвищі значення показника (ліва частина – 15–20 та 20–25 %; права – 20–35 та 15–30 % відповідно), які вказують на максимальні відхилення розподілу хет на зазначених частинах тіла личинок.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 304-305.