УДК 621.039.573:594.1

О. В. Дзюбенко
Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім. Григорія Сковороди

N. J. Shevchuk, N. G. Smetana
Hryhorij Skovoroda Pereyaslav-Khmel’nickiy State Pedagogical University, Ukraine

Наукове розуміння та осмислення процесів, які відбуваються у природі в результаті впливу антропогенних чинників, є важливою та необхідною складовою сучасного етапу розвитку людства. У першу чергу це пов’язано з негативним впливом різноманітних техногенних чинників на природне середовище, які почали набувати особливої актуальності у другій половини ХХ століття, коли масштаби людської діяльності стали порівняні з дією глобальних природних процесів. У значній мірі цьому сприяли відкриття науки та створення нових технологій, серед яких особливе місце зайняла атомна індустрія. Наймасштабнішою катастрофою в історії ядерної енергетики, як за кількістю радіоактивних речовин, що надійшли до навколишнього середовища так і за площею забруднених територій, є аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 р., наслідком якої стало забруднення тривалоіснуючими радіонуклідами значних територій Європейського континенту. Вивчення популяційної радіочутливості тварин представляє значний інтерес для пізнання процесів їх радіоадаптації в умовах підвищеного радіаційного фону. Але дослідження закономірностей радіоадаптації обмежені головним чином вивченням теплокровних організмів (в основному мишоподібних гризунів), яким притаманна найменша радіостійкість. У зв’язку з цим, встановлені закономірності не можуть вважатися універсальними для тваринного світу без проведення аналогічних досліджень на інших групах тварин із вищою радіостійкістю, зокрема, на прісноводних молюсках. За різних оцінок радіочутливість останніх у 20–30 разів нижча, ніж у ссавців, тому процеси радіоадаптації в їх популяціях можуть характеризуватися іншими закономірностями. Молюски у радіоактивно забруднених водоймах піддаються впливу двох основних джерел опромінення: зовнішнє (від радіонуклідів, що знаходяться в навколишньому середовищі) та внутрішнє опромінення (від радіонуклідів, що накопичуються безпосередньо в органах і тканинах молюсків).

Структурні перебудови хромосом досить легко розпізнавати за типами цитогенетичних ушкоджень, що мають біологічну значимість і відіграють важливу роль у долі природніх популяцій живих організмів при антропогенному впливі. За роки, що минули з моменту аварії на ЧАЕС, у живих організмах зони відчуження зареєстровані чисельні радіаційні ефекти на різних рівнях організації біосистем. Деякі з цих ефектів проявилися уже в перші роки після аврії, однак, передбачається, що згодом все більше значення будуть набувати віддалені наслідки хронічного опромінення – реалізація латентних ушкоджень генетичних структур, що передаються із покоління в покоління.

Прісноводних молюсків розглядають як індикаторів радіонуклідного забруднення водних екосистем завдяки здатності накопичувати практично всі радіонукліди, що реєструються у воді. Молюскам належить домінуюча роль у процесах перерозподілу та біоакумуляції радіонуклідів у прісних водоймах.

Мета даної роботи – оцінити рівні аберацій хромосом у клітинах ембріонів молюсків водойм зони відчуження. Об’єкт дослідження – вплив хронічного йонізувального випромінен¬ня на ембріони ставковика звичайного (Lymnaea stagnalis Linnaeus, 1758). Водними об’єктами дослідження були обрані оз. Азбучин, Янівський (Прип’ятський) затон, озера лівобережної заплави р. Прип’яті – Глибоке та Далеке-1, а також рр. Уж і Прип’ять. Результати досліджень порівнювали з даними, отриманими для молюсків контрольних водойм Києва та його околиць (озера Вирлиця, Опечінь, Підбірна, ставки Голосіївського лісу) та р. Альта м. Переяслав-Хмельницький.

Виконані цитогенетичні дослідження у тканинах ембріонів ставковика звичайного свідчать про підвищений рівень аберацій хромосом у безхребетних замкнутих водойм зони відчуження порівняно з молюсками озер Києва та Київської області з фоновим рівнем радіонуклідного забруднення. За період дослідження найбільші значення зареєстровані для безхребетних оз. Глибоке, у клітинах яких частота аберацій у 2001 р. досягала 27 %, що більше ніж у 10 разів перевищує рівень спотаного мутагенезу для гідробіонтів. Для молюсків контрольних озер цей показник дорівнював у середньому 1,5 % із максимальниними значеннями – до 2,3 %. Загалом у ході досліджень зареєстровано основні цитогенетичні порушення, представлені одинарними та подвійніми мостами, фрагментами.

Упродовж 1998–2010 рр. відмічена тенденція зниження частоти хромосомних аберацій в ембріонах ставковиків, відібраних у замкнутих водоймах зони відчуження. Регресійний аналіз даних дозволив отримати прогнозовану оцінку зниження частоти хромосомних абера¬цій у молюсків досліджуваних водойм до спонтанного рівня (2,0–2,5 %), притаманного вод¬ним організмам в умовах природного радіаційного фону. За нашими даними в озерах, розта¬шованих на території лівобережної заплави р. Прип’ять (оз. Глибоке і оз. Далеке-1), найбільш забрудненої радіонуклідами, спонтанний рівень частоти хромосомних аберацій може бути досягнутий у 2060–2070 роках, а в Янівському затоні і оз. Азбучин – у 2020–2030 роки.

Відповідно прогнозам, даний рівень радіоактивного забруднення у водоймах Чорнобильської зони відчуження залишиться достатньо стабільним в найближчі 15–20 років. У цих умовах місцева популяція ставковика звичайного потенційно здатна вийти на вищий рівень радіостійкості. Але, враховуючи підвищену, порівняно з теплокровними організмами, вихідну радіостійкість молюсків і нижчі для них дози опромінення, неможливо достовірно передбачити часові тенденції реалізації цього процесу.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 48-50.

УДК 504.054+502.5

Б. І. Дембович, С. В. Яворська
Національний технічний університет України «КПІ», Київ, Україна

B. I. Dembovych, S. V. Yavorska
National Technical University of Ukraine «KPI», Kyiv, Ukraine

Одна із глобальних екологічних проблем Світового океану – забруднення. Під «забруд¬ненням океану» розуміють пряме або побічне надходження речовин або енергії в морське середовище, що несе завдає шкоди живим ресурсам, здоров’ю людей, перешкоджає морській діяльності, погіршує якість морської води. Існують різні види забруднень:
– фізичне – нерозчинні домішки: глина, пісок, намул, пил тощо;
– хімічне – важкі метали, кислоти, луги, мінеральні солі, нафта і нафтопродукти, синтетичні поверхнево-активні речовини (СПАР), мийні засоби, канцерогени, мінеральні добрива, пестициди;
– біологічне – мікроорганізми (бактерії, віруси), яйця гельмінтів, спори грибів;
– радіоактивне – радіонукліди (цезій-137, стронцій-90, калій-40 тощо);
– теплове – підігріті води ТЕС і АЕС.
До основних джерел забруднення Світового океану належать:
– безпосередні викиди забруднюючих речовин в океан, наприклад, нафтопродуктів при транспортуванні;
– безпосереднє надходження забруднюючих речовин при видобуванні мінеральних ресурсів;
– річковий стік;
– прямий стік із суходолу (теригенний стік);
– перенесення забруднюючих речовин через атмосферу;
– підводні викиди нафти та газу;
– аварійні викиди із суден або підводних трубопроводів.
Аналіз існуючого експериментального матеріалу показує, що основні забруднюючі речовини це:
– вуглеводні (сира нафта, нафтопродукти, нафтові вуглеводні);
– хлоровані вуглеводні (пестициди,поліхлоровані біфеніли);
– токсичні метали;
– радіоактивні речовини.

Забруднення Світового океану нафтою та нафтопродуктами – одна з глобальних екологічних проблем. Нафта являє собою в’язку маслянисту рідину, що має темно-коричневий колір та володіє слабкою флуоресценцією. Нафта складається переважно з насичених аліфатичних та гідроароматичних вуглеводнів. Основні компоненти нафти – вуглеводні (до 98 %) – поділяються на чотири класи:
1. Парафіни (алкани) (до 90 % загального складу) – стійкі речовини, молекули яких представлені прямим або розгалуженим ланцюгом атомів вуглецю. Легкі парафіни володіють максимальною леткістю та розчинністю у воді.
2. Циклопарафіни (30–60 % загального складу) – насичені циклічні сполуки з 5–6 атомами вуглeцю в кільці. Крім циклопентану чи циклогексану, у нафті зустрічаються біциклічні та поліциклічні сполуки цієї групи. Вони дуже стійкі та погано піддаються біорозкладанню.
3. Ароматичні вуглеводні (20–40 % загального складу) – ненасичені циклічні сполуки ряду бензолу, що містять у кільці на 6 атомів гідрогену менше, ніж циклопарафіни. Наявні леткі сполуки з молекулою у вигляді одинарного кільця (бензол, толуол, ксилол), потім біциклічні (нафталін) і поліциклічні (пірон).
4. Олефіни (алкени) (до 10 % загального складу) – ненасичені нециклічні сполуки з одним або двома атомами водню біля кожного атома вуглецю в молекулі, що має прямий чи розгалужений ланцюг.

У природних умовах до Світового океану надходить 0,2–2,0 млн. т нафтопродуктів. Їх джерела:
– надходження з континентів зі стоками (приблизно 2 млн. т/рік);
– надходження з атмосфери (приблизно 0,3 млн. т/рік);
– природний виток із надр (приблизно 0,3 млн. т/рік);
– буріння на шельфі (приблизно 0,05 млн. т/рік);
– викиди із суден і аварійні викиди.

Велику шкоду морським екосистемам завдають морські перевезення. Танкерами перевозять щорічно близько 2 млрд. т нафти та нафтопродуктів. Найбільші втрати нафти пов’язані з її транспортуванням із районів добування. Аварійні ситуації, скид за борт танкерами промивних і баластних вод обумовлюють наявність постійних полів забруднення на трасах морських шляхів. Втрати відбуваються навіть за безаварійної роботи морського транспорту. Але під час аварій, коли може розливатися до 40–50 тис. т нафти, уражається поверхня площею близько 100 км2.

Аварії та викиди на підводних нафтопроводах відбуваються регулярно. У більшості випадках їх масштаби досить обмежені. Проте навіть якщо викид невеликий, він здатен завдати серйозної шкоди, оскільки викид нафти відбувається впродовж тривалого періоду часу. До недавнього часу найбільшою аварією такого роду вважалася аварія в затоці Гуанабара (Бразилія, 2000 р.), у результаті якої вилилося 1,3 тис. т нафти. Слід також пригадати вибух нафтової платформи «Deepwater Horizon» («Глибоководний горизонт») 20 квітня 2010 року, який стався за 80 км від узбережжя штату Луїзіана в Мексиканській затоці, що переріс у техногенну катастрофу спочатку локального, а потім і регіонального масштабу з негативними наслідками для екосистеми на десятиліття вперед. На сьогодні ця катастрофа визнана найбільшим виливом нафти у відкритий океан в історії США. Всього на момент аварії на буровій платформі зберігалося 2,6 мільйони літрів дизельного пального. Виробнича потужність платформи складала 8 тис. барелів на добу. Платформа затонула 22 квітня після 36-годинної пожежі, якій передував потужний вибух. Після вибуху та затоплення нафтова свердловина була пошкоджена, і нафта з неї почала потрапляти у води Мексиканської затоки. Нафтова пляма окружністю 965 км наблизилася на відстань приблизно 34 км до узбережжя штату Луїзіана. Аварійні служби США почали процес випалювання нафтової плями. За оцінками спеціалістів, у Мексиканську затоку виливалося близько 700 т нафти щодоби. У товщі вод Мексиканської затоки знайдено плями нафти – одна пляма довжиною 16 км і товщиною 90 м на глибині 1300 м.

Значні нафтові забруднення океану відбуваються внаслідок військових дій. У 1980-х роках минулого століття велике забруднення було пов’язане з військовими діями між Великою Британією та Аргентиною в районі Фолклендських островів, а також між Іраком і Іраном у Перській затоці (1990 р.). В останньому випадку протягом воєнних дій було серйозно пошкоджено 156 танкерів, унаслідок чого відбувся значний вилив нафти (до 1,5 млн т нафти – різні джерела наводять різні дані – вилилося в Перську затоку, нафта вкрила приблизно 1000 км² поверхні затоки та забруднила близько 600 км узбережжя).

Головні місця нафтового забруднення Світового океану відмічаються на шляхах руху танкерів між Близьким Сходом та Європою, Америкою та Японією. Значні забруднення наявні також у Середземному, Карибському, Південно-Китайському та Японському морях.
Аналіз джерел і форм нафтових забруднень дозволив установити, що в загальній кількості надходжень:
– 23 % складають скиди із суден у море промивних і баластних вод, тобто забруднення, пов’язані з нормальною експлуатацією суден;
– 17 % припадає на скиди нафти та нафтопродуктів у портах чи припортових аквато¬ріях, включаючи втрати при завантаженні бункерів наливних суден;
– 10 % потрапляє з берега разом із промисловими відходами та стічними водами, що містять емульговану, розчинену та плівкову нафту;
– 5 % приносять зливові стоки у вигляді емульгованої, розчиненої та плівкової нафти;
– 6 % пов’язано з катастрофами суден, бурових у морі, коли утворюються суцільні поля, слики та плівки з емульгованої чи розчиненої нафти;
– 1 % дає буріння на шельфі, ці забруднення складаються з емульгованої, розчиненої та плівкової нафти;
– 10 % припадає на нафту, що надходить з атмосфери в розчиненому та газоподібному стані;
– 28 % приносять річкові води, що містять нафту в усьому різноманітті її форм.

Останні два джерела є «транспортерами»: вони сумують нафтові забруднення від різноманітних об’єктів, розташованих далеко від моря (повітряні маси – із забруднених міст по шляху слідування, річки – зі свого басейну), та виносять їх в океан. Агентство США з охорони навколишнього середовища так чином описує ефект розливу нафти: через 10 хвилин після потрапляння у воду 1 т нафти утворюється нафтова пляма товщиною 10 мм. У подальшому товщина плівки зменшується (до менше ніж 1 мм), однак пляма розширюється – 1 т нафти здатна вкрити площу до 12 км². Подальші зміни відбуваються під впливом вітру, хвиль і погоди. Зазвичай пляма дрейфує під впливом вітру, розпадаючись на дрібніші плями. Нафтова плівка змінює склад спектру та інтенсивність проникнення у воду світла. Пропускання світла тонкими плівками сирої нафти складає від 10–11 % (280 нм) до 60–70 % (400 нм). Плівка товщиною 30–40 нм повністю поглинає інфрачервоне випромінювання. Змішуючись з водою, нафта утворює емульсію двох типів: пряму нафту у воді та зворотну воду у нафті. Прямі емульсії, що складені краплинами нафти діаметром до 0,5 мкм, менш стійкі та характерні для нафти, що містить поверхнево-активні речовини. При утворенні летких фракцій нафта утворює в’язкі зворотні емульсії, які можуть зберігатися на поверхні, переноситися течією, викидатися на берег чи осідати на дно.

Нафта і нафтопродукти справляють негативний вплив на морські біоценози, тому що їх плівки порушують обмін енергією, теплом, вологою та газами між океаном і атмосферою, а також впливають на фізико-хімічні та гідрологічні умови, клімат Землі, баланс кисню в атмосфері, викликають загибель риби, морських птахів та мікроорганізмів. Усі компоненти нафти токсичні для морських організмів. У нафти є ще одна побічна властивість. Її вуглеводи здатні розчиняти ряд інших забруднюючих речовин, таких як пестициди, важкі метали, які разом із нафтою концентруються в приповерхньому шарі і ще більше отруюють його.

Цікаво простежити за трансформацією нафтових забруднень і зміною форм існування нафти при переході з одного середовища в інше. Кожна з форм нафти по-своєму впливає на фізичні, хімічні та біологічні процеси, що протікають у водному середовищі, на межі середовищ та на гідрохімічні бар’єри, має властивий тільки їй механізм трансформації, біологічного та хімічного окислення. Кількісне співвідношення в морі міграційних видів нафти визначається не тільки формою її надходження, а і властивостями самої нафти, гідрологічним режимом моря, рівнем і характером фонового забруднення, концентрацією в нафті та у воді поверхнево-активних речовин. Це співвідношення не залишається постійним у просторі та часі. Проте домінуючою формою нафти в об’ємі вод є емульгована. Не складають винятку і райони аварійних розливів нафти та нафтопродуктів. У свою чергу, емульгована нафта з різним ступенем стійкості в результаті коалесценції може утворювати плівки на поверхні водойми. Цей механізм починає «працювати» під впливом факторів, які знижують стійкість емульсій: зміни властивостей середовища на геохімічних бар’єрах (наприклад, на межі змішування річка – море), зміни висолюючої дії морської води, збільшення об’єму дисперсійного середовища при потраплянні в море.

Утворення нафтової плівки супроводжується зниженням вільної поверхневої енергії на величину, пропорційну зменшенню поверхні. Цей самовільний процес характерний для дисперсійних систем водонафтових емульсій, баластних і промивних вод, якщо до скиду їх в море на судні не застосовували мийні засоби, що містять поверхнево-активні речовини.

Із метою попередження забруднення моря нафтою, перш за все, необхідно вдосконалювати технологічні процеси добування, транспортування, зберігання, переробки, застосування нафти чи нафтопродуктів, виключити скид стічних вод, до складу яких входить нафта. Адже щорічно в результаті технологічної діяльності утворюються десятки мільярдів кубометрів водонафтових емульсій. Способи їх очистки від нафти дорогі та малоефективні, тому стічні води, що містять нафту, є джерелом глобального забруднення нафтою гідросфери, поставляючи у Світовий океан близько 75 % нафтових забруднень.

Охорона морського середовища повинна здійснюватися комплексним шляхом, створюючи при цьому нові технологічні процеси, методи та засоби попередження забруднень, а також створення нормативно правової бази щодо обмеження викиду нафти та нафтопродук¬тів у море. Джерела нафтового забруднення морського середовища і фактори, що впливають на форму забруднення, дуже численні, тому охорона морського середовища повинна здійснюватися комплексним шляхом, створюючи при цьому нові технологічні процеси, методи та засоби попереджання забруднень, а також приймаючи закони щодо обмеження викиду нафти та нафтопродуктів у море. Із метою попередження забруднення моря нафтою, перш за все, необхідно вдосконалювати технологічні процеси добування, транспортування, зберігання, переробки, застосування нафти чи нафтопродуктів, виключити скид стічних вод, до складу яких входить нафта.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 45-48.

УДК 594:504.453

О. В. Дегтяренко
Національний університет біоресурсів і природокористування України, Київ, Україна

О. V. Degtyarenko
National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kiev, Ukraine

Уздовж північного узбережжя Азовського моря є ціла низка прісних водойм різного типу: великі та малі річки, лимани, водосховища, ставки тощо. Характерною особливістю цих водойм є те, що вони протягом року значно змінюють свої розміри та солоність, а інколи навіть пересихають. Це призводить до значної динаміки екологічних умов для водних організмів. Молюски досить сильно сприймають будь-які зміни навколишнього середовища, тому у багатьох випадках можуть слугувати індикаторами екологічого стану, особливо, на екотонах (Романенко, 2004; Протасов, 2011).

За гідроекологічними характеристиками річки Північно-Західного Приазов’я на сучасному етапі можна умовно поділити на дві групи. До першої належать річки Молочна, Берда та Обитічна. Вони на більшості своїх ділянок, навіть у межень, мають течію та зберігають зв’язок із морем. Це спричинює значні відмінності екологічних умов верхів’я, середини та пригирлової частини річок. Верхів’я характеризуються швидкою течією, мінімальною кількістю мулу, високим вмістом розчиненого у воді кисню та мінімальною солоністю. Середня частина має уповільнену течію, більшу замуленість, меншу кількість розчиненого кисню та дещо більшу солоність. Нижня частина цих річок перебуває в цілковитій залежності від активності моря. Під час припливів та відпливів різко змінюються сила та напрямок течії, яка у спокійний період майже відсутня, кількість у характер мулу, відбувається різке зростання та миттєве падіння солоності.

До другої групи належать річки Лозуватка, Великий Утлюк, Малий Утлюк, Корсак. Вони не мають течії у період межені, локально пересихають, заростають макрофітами та втрачають зв’язок із морем навіть у пригирловій ділянці. Особливостями екологічного стану таких річок є однорідність гідрологічного та гідрохімічного режимів у повноводний період і значна їх мінливість у маловодний період. Під час посухи такі річки частково або майже повністю пересихають.

Дослідження проводили на 71 станції на річках Північно-Західного Приазов’я та їх основних притоках протягом 2003–2012 рр. Важливими показниками екологічного стану річок є індекси видового різноманіття. Різноманіття включає дві складові: видове багатство (абсолютна або відносна кількість видів) і вирівненість (співвідношення кількості видів). Тільки за наявності індексів, що характеризують ці дві складові, можна провести, більш-менш, об’єктивний аналіз видового різноманіття. Для молюсків річок Північно-Західного Приазов’я розрахували індекси Сімпсона, Маргалефа, Менхініка, Пієлу та Шеннона (Емельянов, 1999; Протасов, 2002). Індекс домінування Сімпсона (DS) показує, наскільки один вид чи група видів переважає над іншими. Індекси видового багатства Маргалефа (DMg) та Менхініка (DMe) характеризують відносну кількість видів; індекси Шеннона (Н) та Пієлу (Е) відображають абсолютну та відносну вирівненість. За вказаними показниками здійснили порівняльний аналіз видового різноманіття молюсків річок Північно-Західного Приазов’я (табл. 1).

Таблиця 1. Різноманіття молюсків річок Північно-Західного Приазов’я

Примітки: D_S – індекс домінування Сімпсона, D_Mg – індекс видового багатства Маргалефа, D_Me – індекс видового багатства Менхініка, Е – індекс вирівненості Пієлу, Н – індекс Шеннона.

За всіма показниками найбільше різноманіття угруповань молюсків зафіксоване в р. Молочна, яка разом із рр. Берда та Обитічна входять до першої групи. На другому місці за різноманіттям знаходиться р. Берда і на третьому – р. Обитічна. Цікаво, що у цих річках кількість видів майже однакова, але інші показники значно відрізняються. Це стосується індексів домінування, вирівненості та Шеннона. На нашу думку, низьке значення індексів різноманіття для р. Обитічна пов’язане з особливостями угруповань молюсків. З усіх вивчених річок регіону саме тут трапляються найбільш часті заноси морських видів безхребетних тварин, зокрема молюсків, які залишаються на певний період.

Серед видового багатства річки (17 видів молюсків) чотири – типово морські види. Річка Обитічна за згаданими показниками схожа на річки другої групи (Малий і Великий Утлюки, Корсак, Лозуватка). У цих водоймах кількість видів у 3–5 разів менша, ніж у першій групі, проте, показники різноманіття наближаються, а інколи і перевищують такі в р. Обитіч-на, яка належить до першої групи. Це пояснюється більшою вирівненістю угрупувань молюсків. Останнє місце за всіма показниками займає р. Лозуватка.

Кластерний аналіз видового складу угруповань молюсків досліджених річок за індексом Чекановського – Серенсена показав наявність двох кластерів, які відображають міру подібності різних річок за представництвом у них молюсків. Перший кластер утворюють угруповання річок Молочна, Берда та Обитічна. До другого кластера належать інші чотири річки. Найбільш подібними за видовим складом у річках першої групи виявились угруповання молюсків річок Берда та Обитічна (69 % спільних видів). Подібність видового складу молюсків р. Молочна з р. Берда складає 64 %, а з р. Обитічною – 53 % (табл. 2).

Друга група річок також характеризуються високим ступенем подібності. Для Малого та Великого Утлюків індекс Чекановського – Серенсена становить 77 %, для рр. Лозуватка та Корсак – 67 %, рр. Малий Утлюк і Корсак – 60 %. Найменший відсоток спільних видів мають річки Молочна – Корсак (22 %) та Молочна – Лозуватка (27 %) (табл. 2).

Таблиця 2. Індекс фауністичної подібності Чекановського – Серенсена (%);
по діагоналі – загальна кількість видів у річках

Таким чином, здійснивши аналіз різноманіття, ступеня домінування та фауністичної подібності, ми знову отримали поділ річок на дві екологічні групи. У даному відношенні цікаво, що цей поділ цілком співпав із поділом на групи річок за геоморфологічними особливостями та екологічними умовами. Дана обставина додатково доводить, що угрупуван¬ня молюсків річок Північно-Західного Приазов’я виступають як надійні біоіндикатори водотоків регіону.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 43-45.

УДК 574.5:581.526.323

О. А. Давыдов, Д. П. Ларионова
Институт гидробиологии НАН Украины, Киев

О. A. Davydov, D. P. Larionova
Institute of Hydrobiology of NASU, Kyiv, Ukraine

Микрофитобентос – сложная экологическая группировка, в составе которой встречаются водоросли, приуроченные к разным экотопам, где, помимо автохтонных компонентов – бентонтов, присутствуют и аллохтоны, попадающие на дно из планктона и перифитона. По морфологическим признакам и экологическим характеристикам водоросли микрофитобентоса подразделяются на ряд эколого-морфологических групп, которые по-разному проявляют специфическую чувствительность к факторам среды и могут быть использованы в качестве синбиоиндикаторов изменения состояния водных объектов и среды существования гидробионтов.

В летний период 2011 г. изучали структурные элементы микрофитобентоса оз. Иорданское (Украина), находящегося под воздействием антропогенного загрязнения рассеянным и точечным стоком с урбанизированной территории Киева. Использование ранее данного водоема как карьера для добычи песка при строительстве жилмассива изменило его морфометрию, существенно уменьшив площадь мелководий.

В микрофитобентосе исследованного водоема выделено пять эколого-морфологичес-ких групп водорослей. Эколого-морфологическими группами (ЭМГ) бентонтов являются ЭМГ эвритопных литоральных диатомовых – Бэлд, ЭМГ мелких и средних диатомовых – Бмсд, ЭМГ нитчатых синезеленых водорослей – Бнс. Аллохтоны представлены ЭМГ планктонтов (Апл) и ЭМГ перифитонтов (Апр). На мелководных участках водоема отмечены представители ЭМГ мсд и ЭМГ нс, на глубоководных – ЭМГ элд и ЭМГ нс.

Специфической особенностью микрофитобентоса антропогенно измененного водного объекта является то, что в летний период совокупность водорослей на дне характеризуется как альгоагрегация с доминированием аллохтонов и, прежде всего, ЭМГ Апл. Интенсивное развитие в водоеме планктонных синезеленых и зеленых водорослей, периодически оседающих на дно из толщи воды, существенным образом сказывается на количественных показателях микрофитобентоса. В прибрежной зоне ЭМГ Апл формировала до 50 % видового состава, 34 % численности и 55 % биомассы водорослей на дне, на глубоководных участках ‒ 55, 90 и 86 % соответственно.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 42.

УДК 591.9+504.455

О. С. Головко
Национальный природный парк «Великий Луг», Днепрорудное, Запорожская обл., Украина

O. S. Golovko
National Park «Velikij Lug», Dneproprudnoe, Zaporоzhyе region, Ukraine

Каховське водосховище – найбільша водойма на території парку. Частина його на лінії «села Скельки – Дніпрорудне», охоплює верхню ділянку Каховського водосховища, яка являє собою значні за площею масиви мілководь і островів Великі та Малі Кучугури, що утворилися після затоплення пониззя р. Конка. Гідрологічні особливості обумовлені насам-перед роботою Запорізької гідроелектростанції. Амплітуда добових коливань рівнів внаслідок роботи ГЕС може сягати 0,3–0,4 м, протягом року рівень води коливається на 1,5–2,0 м. Найвищій рівень – у травні – червні, найнижчий – у лютому – березні. Каховському водосховищу властива найменша проточність (не більше 1,6–1,8 см/с), водообмін не перевищує 2–3 рази протягом року. У зв’язку з цим водосховище дуже замулене (понад 82 % акваторії). Товщина донних відкладів коливається від 0,1 до 1,0 м (у середньому – 0,19 м). Вітряні течії виражені слабко, але під дією вітрів відмічаються сильні хвильові переміщення мас води (особливо навесні). Залежно від глибини та ширини плеса найбільша висота хвиль коливається від 1,0 до 2,5–3,0 м.

Берегова лінія яружна, береги високі, складаються здебільшого з суглинків, стають пологішими в напрямку м. Дніпрорудне, де утворюють піщані пляжі. На островах ґрунти представлені пісками та супісками, подекуди розвинуті заплавні ґрунти.

Видовий склад водної та повітряно-водної рослинності надзвичайно збіднений. Прибережні та мілководні ділянки водойми займають зарості повітряно-водних рослин (очерет, рогіз), причому острівні масиви повністю облямовані суцільною смугою, а узбережжя на лінії села заростає спорадично. Заплавні водойми островів заростають угрупуваннями рослин із плаваючими листками (глечиків жовтих і водяного горіха плаваючого). У нижньому ярусі таких угрупувань постійно присутній кушир занурений, рідше – водопериця колосиста. В ізольованих водоймах Великих і Малих Кучугур розвиваються угрупування вільноплаваючих рослин (ряска, сальвінія плаваюча, жабурник звичайний), на узбережжі ці види зустрічаються лише у штучних заводях (бухта). У затоках острівного масиву повністю зникли занурені рдесники, а на узбережжі вони трапляються майже повсюдно.

У комплексі водних макробезхребетних острівного масиву переважають літофільні угрупування. Тут звичайні понто-каспійські бокоплави Amphipoda, літофільні та донно-фітофільні Chironomidae, а також прибережно-фітофільні п’явки роду Erpobdella, молюски ставковики Lymnaeidae та котушки Planorbidae, водяний віслючок Asellus aquaticus (Linnаeus). Лімнічні угрупування зосереджені на відносно глибоководних ділянках: Polycheta, личинки комарів-дзвінців роду Chironomus, понто-каспійські молюски роду Dreissena. Макрозообентос літоралі берегової лінії Каховського водосховища головним чином представлений фітофільними, літофільними та пелофільними угрупуваннями донних безхребетних, серед яких переважають черевоногі молюски, Oligochaeta, личинки бабок і хірономід.

У водоймах НПП «Великий Луг» мешкає 52 види прісноводних, прохідних і різно-водних риб і круглоротих. Майже всі вони (за винятком занесених до Червоної книги України) – об’єкти аматорського лову. Основні об’єкти промислу – лящ, короп, судак, щука, плітка, сом, білий і строкатий товстолоби. Усі риби, незалежно від промислового значення, охороняються у нерестовий період протягом двох місяців. До Червоної книги України занесено 8 видів: Acipenser ruthenus (Linnaeus, 1758), Barbus borystenicus (Dybowski, 1862), Carassius carassius (Linnaeus, 1758), Lota lota (Linnaeus, 1758), Sander volgensis (Gmelin,1789), Percarina demidoffi (Nordman, 1840), Gymnocephalus acerinus (Gueldenstaedt, 1774), Benthophiloides brauneri (Beling et Iljin, 1927). У Каховському водосховищі спостерігається поступове заміщення аборигенних видів вселенцями, адаптованішими до створених умов існування. Це, насамперед, пов’язано зі зменшенням водообміну та швидкості течії, що призвело до зменшення чисельності реофільних видів (стерлядь прісноводна, марена дніпровська, минь річковий), та збільшення частки лімнофільних видів (лящ звичайний, плітка звичайна, карась сріблястий). Вселенці умовно поділяються на штучно розселених із метою поліпшення рибопродуктивності (представники далекосхідної іхтіофауни – білий товстолоб, строкатий товстолоб, білий амур) та тих, що стихійно потрапили через суднохідні шлюзи греблі (тюлька чорноморсько-азовська, багатоголкова колючка південна, триголкова колючка звичайна, сонячна риба (сонячний окунь)).

Вивчення акваторії в межах НПП «Великий Луг» знаходиться на початковій стадії. На превеликий жаль попереднє вивчення цієї території майже не проводилося, що не дає змоги уявити повну картину становлення та зміни існуючого біоценозу. Каховське водосховище досить цікаве та важливе середовище для різнобічного вивчення. Нажаль в НПП повного вивчення саме цієї території не проводилось, тому хочемо запросити відповідних спеціалістів до співпраці.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 40-42.

УДК 591.524.11:574.58+57.045

Ю. М. Воліков, Т. С. Рибка
Інститут гідробіології НАН України, Київ, Україна

J. N. Volikov, T. S. Rybka
Institute of Hydrobiology of NASU, Kyiv, Ukraine

На сьогодні оцінки впливу глобального потепління клімату на стан навколишнього середовища змінюються від помірковано песимістичних до вкрай песимістичних. Одночасно існують альтернативні гіпотези щодо причин і характеру подальшого розвитку кліматичних змін. Деякі вчені вважають, що глобальне потепління – міф, і планета навпаки охолоджується, підтверджуючи свою точку зору достатньо аргументованими доказами. Частина вчених не заперечує факт потепління та припускає його антропогенний характер, але не погоджується з тим, що найзагрозливішими зі впливів на клімат є промислові викиди парникових газів.

Зрозуміло, що при будь-якому варіанті розгортання кліматичних сценаріїв, необхідно з’ясувати характер змін які «відчуватимуть» прісноводні екосистеми. Для цього треба виділити із загальних реакцій екосистем реакції на зміни кліматичних умов. Доцільніше це робити, досліджуючи водойми та річки, які не зазнали безпосереднього антропогенного впливу, і знаходяться подалі від джерел забруднення. У такому випадку існуватиме найбільша вірогідність того, що зміни будуть викликані природними причинами (у т.ч. кліматичними).

Безумовно, в екосистемі важливі всі компоненти біоти. Проте донна макрофауна має низку особливостей, аналізуючи які можна визначити стан екосистеми водного об’єкту в цілому. Проживаючи на різних стадіях свого розвитку в різних фізичних середовищах: у донних, водних і наземних біоценозах – бентосні організми забезпечують переміщення речовин і енергії, виконуючи, таким чином, «транспортний» зв’язок між екосистемами. Кількісні характеристики енергетичних потоків надають уявлення про стан екосистеми в цілому (Ляшенко та ін., 2005). Екологічне значення температури в першу чергу виявляється через дію на розподіл гідробіонтів у водоймах і на швидкість протікання різних життєвих процесів, кількісно пов’язаних із температурою. Підвищення температури води може мати як позитивні так і негативні наслідки для угруповань гідробіонтів. Можливі варіанти розвитку подій у випадку кліматичного потепління можна уявити, розглянувши відповідні ситуації у водоймах-охолоджувачах ТЕС і АЕС. Тут вплив температури на водні екосистеми залежить від чутливості та стійкості до неї різних угруповань гідробіонтів.

Помірне підвищення температури води (+24…+26 °С) сприяє зростанню різноманіття планктонних і бентосних організмів, інтенсифікації фотосинтезу водяних рослин (фітопланктону, макрофітів), завдяки чому зростає вміст розчиненого кисню у трофогенному шарі води, збільшується чисельність бактеріального населення у придонних шарах, а це сприяє деструкції органічних речовин і поліпшенню самоочищувальної здатності водних екосистем. Підвищення температури води до +28…+32 °С для більшості видів водних організмів є пороговим. У таких умовах можуть пригнічуватись метаболічні процеси в організмах окремих систематичних груп, зростає їх відмирання. У той же час, чисельність сапрофітних та інших бактерій утримується на досить високому рівні, що забезпечує інтенсивну деструкцію органічних речовин. Унаслідок цього падає вміст розчиненого кисню не тільки у придонних, а й у поверхневих шарах води. В умовах надмірного підвищення температури води (+35…+40 °С) зникають цілі групи гідробіонтів. За такої температури відмирають організми бентосу та перифітону, що також спричиняє додаткове органічне забруднення водних об’єктів.

Для кожного виду гідробіонтів існує свій інтервал адаптивних можливостей до змін температури водного середовища. Висока температура водного середовища часто є причиною зниження опірності організму гідробіонтів до паразитарних та інфекційних захворювань. Різко підвищується чутливість риб і безхребетних до токсичних забруднень (Кірєєва, 2010).

В екосистемах, що підпадають впливу теплового забруднення, виявляється значно менша кількість видів гідробіонтів порівняно з природними екосистемами, для яких характерні сезонні зміни температурного режиму. Природні сезонні коливання температури дають змогу більшому числу видів домінувати в окремі сезони року, а відповідно і конкурувати за простір і кормові ресурси на певній ділянці водної акваторії. Коли ж «зрізаються» сезонні температурні коливання води, до таких умов пристосовується тільки обмежена кількість теплолюбних видів гідробіонтів, що визначає спрощення біотичного різноманіття «перегрітих» водних екосистем.

Зміни клімату призводять до розширення ареалів і розповсюдження добре адаптованих видів (із широкою амплітудою) з одного боку, і скорочення та зникнення слабко пристосо¬ваних (із вузькою екологічною амплітудою) видів з іншого.

Існування тієї чи іншої системи у конкретних умовах середовища визначається адекватністю її структури даним умовам (Шеляг-Сосонко та ін., 1991).

Різні впливи (у тому числі температурний) викликають адекватні перебудови у структурі угруповань. Вони відбуваються за певний час шляхом послідовних перебудов. Угруповання донних гідробіонтів відносяться до складних динамічних систем, і для аналізу динаміки таких систем необхідно застосовувати відповідні методи та мати дані, взяті з певною дискретністю часу. Інтервал між відбиранням проб повинен бути меншим, ніж час перебудови екосистеми у відповідь на вплив. Макрозообентос, представлений різноманіт-ними систематичними, розмірними, екоморфологічними групами тварин. Це досить «інертна» біологічна підсистема, а отже її структура упродовж значного часу може представляти інформацію про вплив природних чи антропогенних чинників. Із метою виявлення якісних та кількісних змін у структурі донних угруповань, на наш погляд, доцільне комплексне використання коефіцієнтів подібності (в їх якісному та кількісному варіантах).

Таким чином, структурні характеристики макрозообентосу та перифітону можуть виступати показниками характеру дії кліматичних чинників. Отже, при з’ясуванні тенденцій змін структури донних угруповань можна вийти на рівень побудови прогностичних моделей їх функціонування. На сьогодні вважається загальноприйнятим положення, що функціонуван¬ня біологічних систем у мінливому середовищі можливе лише за умов знаходження їх у коливальному режимі. При цьому багатьма дослідниками показано, що біосистеми різного рівня інтеграції (від організму до біосфери) є коливальними системами (Емельянов, 1999).

Таким чином, для діагностики негативних чинників і ефектів необхідна оцінка коливальних процесів у біологічних і екологічних системах. За характером амплітуди та частоти змін значень відповідних параметрів можна отримати інформацію про розвиток екосистемних процесів, у той час як середні значення відповідних параметрів лишатимуться в межах норми. У цьому випадку, на наш погляд, доцільне використання коефіцієнту варіації, який надасть можливість кількісно оцінити ступінь коливання значимих структурних показників угруповань.

Серед багатьох підходів до визначення стану водних об’єктів запропоновано визначати структуру таксономічних відносин – показник таксономічного різноманіття (Htax) та показник складності угруповань (С).

Показники таксономічного різноманіття та складності угруповань оцінюють структуру ценотично пов’язаних функціональних груп організмів. Це має важливе значення, тому, що змі¬на величини цих показників у часі може давати цінну інформацію про динаміку структури угру¬повання, характер впливу абіотичних факторів на стан біоти екосистеми, визначити можливі напрямки та швидкість сукцесійних процесів у випадку кліматичних змін (Емельянов, 1999).

Кількісні та якісні показники донних угруповань макрофауни залежать від фізико-географічного розташування водних об’єктів. Тому, за умови суттєвих і тривалих змін клімату, сигналом таких змін буде поява видів і угруповань гідробіонтів, характерних для водойм південних регіонів, відбудеться поступове витіснення ними домінантних комплексів.

На наш погляд, на сучасному, відправному етапі досліджень, повинна бути задіяна як найбільша кількість структурно-функціональних показників, у тому числі загальні (чисельність та біомаса, кількість видів, кількість основних таксономічних груп, кількість видів у групах, біомаса основних груп, масові види, зустрічність та ін.). Аналіз отриманих даних, визначення динаміки та швидкості процесів забезпечать можливість використання найчутливіших індикаторних показників макрозообентосу, здатних відображати вплив глобальних змін клімату на прісноводні екосистеми.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 38-40.

УДК 591.524.11:574(285.3)

Ю. М. Воліков
Інститут гідробіології НАН України, Київ, Україна

J. N. Volikov
Institute of Hydrobiology of NASU, Kyiv, Ukraine

Матеріалом для даної роботи слугували збори зооперифітону та зообентосу протягом вегетаційного сезону 2012 р. Проби відбирали на різнотипних водних об’єктах Києва: річкового типу (ділянки Канівського водосховища «Собаче гирло» і район парку «Новодницький»), водойм озерного типу (верхня та нижня водойми житлового масиву «Троєщина»). Мета роботи – визначити рівні розвитку, різноманіття донної фауни та макрофауни обростань на основі розрахунку біотичних індексів угруповань.

Вивчення фауни макробезхребетних проведено за загальноприйнятими гідробіологіч¬ними методиками. Донні проби відбирали дночерпачем СДЧ-100 у дворазовій повторності у двох зонах: 1) поблизу від берега (залежно від крутизни берегового схилу) на глибинах до 0,8 м у поясі водяної рослинності; 2) на глибинах 3–9 м. Угруповання обростань досліджували на різних типах твердих субстратів із використанням відповідних методик. Усього вивчено 31 кількісну пробу макрозообентосу та макрозооперифітону.

Таблиця. Характеристика екологічного стану різнотипних водойм м. Київ
за біотичними показниками угруповань макрозообентосу та макрозооперифітону

Примітка: водний об’єкт 1 – житловий масив «Троєщина» (верхня водойма), 2 – «Троєщина» (нижня водойма), 3 – річкова ділянка Канівського водосховища (парк «Новодницький»), 4 – річкова ділянка Канівського водосховища («Собаче гирло»); біомаса – г/м², чисельність – екз./ м².

Усі досліджувані водойми зазнають різного рівня антропогенного впливу, наслідки якого іноді перекривають дію природних факторів і домінують у формуванні та функціону-ванні донних біоценозів. Розбічності видового складу зообентосу водойм залежали, головним чином, від глибини, швидкості течії та структури донних відкладень. Залежності таксономіч¬ного складу макрозооперифітону від типів твердих субстратів не виявлено. Постійним компонентом бентосу та перефітону були черевоногі молюски роду Viviparus, широко представлені групи хірономід та олігохет. Інші безхребетні зустрічалися періодично. Через значне забруднення донна макрофауна нижньої водойми житлового масиву «Троєщина» була повністю відсутня (так зване «мертве дно»).

Значення індексу різноманіття Шеннона досліджених водойм коливалися у діапазоні від 1,68 біт/екз. (нижня водойма житлового масиву «Троєщина») – макрозооперифітон «Троє¬щина» (α΄-мезосапробна зона) до 3,28 біт/екз. у річковій ділянці Канівського водосховища («Парк Новодницький») (β΄-мезосапробна зона) – макрозооперифітон. На річкових ділянках бентос відрізняється значною агрегованістю. Тому з повною впевненістю про підвищення чисельності та біомаси в літній період робити висновки важко. У досліджених слабко проточних водоймах таке підвищення спостерігалося, але суттєвих змін у видовому складі не відбувалося.

За використаними показниками найгірші умови існування макрофауни присутні в донних угрупованнях нижньої водойми житлового масиву «Троєщина» та річкової ділянки «Парк Новодницький». Що стосується останньої, причинами несприятливих умов тут можуть бути зменшення швидкості течії та викиди забруднюючих речовин із міських колекторів.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 37-38.

УДК 595.3(477.7:26.05)

О. Б. Васильковская
Институт зоологии им. И. И. Шмальгаузена НАН Украины, Киев, Украина

O. B. Vasilkowskaya
I. I. Schmalhausen Institute of Zoology of NAS Ukraine, Kiev, Ukraine

Тилигульский и Березанский лиманы – довольно большие водоемы, расположенные в степной зоне Украины. Как и другие соленые лиманы Северо-Западного Причерноморья, они представляют собой значительные научные, хозяйственные и естественно-охранные комплексы. Высокая биопродуктивность соленых лиманов служила основой экономического благосостояния проживающего здесь населения, а буферное положение на границе «суша–море» защищает Черное море от эвтрофикации и загрязнения. Богатство фауны лиманов обусловлено гидрологической и гидрохимической спецификой водоемов: разнообразием биотопов, значительной амплитудой глубин и широким спектром минерализации. Структуру фауны водоемов обусловила сложная геологическая история Черного моря.

Материалами для публикации послужили данные литературных источников, коллекционные материалы лаборатории зоогеографии Института зоологии им. И.И. Шмальгаузена НАН Украины (сборы 1960–1996 гг.), а также данные натурных наблюдений автора, проведенные в 1989–1996, 2001–2005 и 2011 гг.

В конце прошлого столетия (1970–1990-е гг.) отмечалось значительное осолонение Тилигульского и Березанского лиманов. Это привело, с одной стороны, к расширению фаунистического состава водоемов за счет морских видов, а с другой – к обеднению пресноводного и солоноватоводного комплексов, исчезновению отдельных понто-каспийских и эндемичных видов, упрощению, а иногда и деградации биоценозов, состоящих из понто-каспийской фауны. Произошла перестройка ценотической структуры водоемов в сторону доминирования морских видов. Предыдущими исследованиями показано, что нестойкость гидрологического режима лиманов приводит к периодическим изменениям их биологических комплексов и, вместе с тем, обуславливает кратковременный взрывообразный характер развития, а также его генетическую неоднородность (Мордухай-Болтовской. 1960; Мороз, 1986, 1993; Зуб, Васильківська, 2005 и др.).

Характерной особенностью фауны ракообразных солоноватых лиманов является богатое развитие морской эвригалинной и понто-каспийской солоноватоводной понтической фауны. Кроме того, здесь развивается эвригалинная пресноводная фауна. Длинный и извилисто-вытянутый с севера на юг на 60–70 км, Тилигульський лиман отделяется от моря широкой пересыпью, в которой поддерживается искусственно прорытый канал. Тилигульський лиман имеет вид каньона, средняя глубина лимана не превышает 5 м. Для рипальной зоны лимана, кроме извилистости, характерно наличие значительного количества кос, которые местами далеко заходят в лиман. Современня фауна изученных групп ракообразных Тилигульского лимана насчитывает 12 видов Высших раков, относящихся к 3 отрядам: Мизидовые раки (Mysidacea) – 8 видов 1 семейства, Кумовые раки (Cumacea) – 2 вида 2 семейств, Равноногие раки (Isopoda) – 2 вида 2 семейств.

В фауне Тилигульского лимана доминируют морские виды (58 %), которые широко представлены азово-черноморскими Diamysis mecznikowi (Czerniavsky, 1882), Paramysis kroyeri (Czerniavsky, 1882), и восточноатлантическими бореальными Gastrosaccus sanctus (Van Beneden, 1861), Mesopodopsis slabberi (Beneden, 1861), Iphinoe maeotica (Sowinskyi, 1893), Idothea baltica basteri (Audouin, 1827), Sphaeroma pulchellum (Colosi, 1921). Также присут¬ствует солоноватоводная фауна (42 %), представленная реликтовой понто-каспийской фауной: Hemimysis anomala Sars, 1907, Limnomysis benedeni (Czerniavsky, 1882), Paramysis lacustris (Czerniavsky, 1882), P. lacustris tanaitica (Martynov, 1924), Schisorhynchus eudorelloides (G.O. Sars, 1878). Представители пресноводной фауны этих ракообразных встречены не были.

Березанский лиман является наиболее осолоненным (1,8–6,3 ‰) из изученных нами лиманов северо-западного Причерноморья. Это открытый лиман, который широко сообщается с морем и испытывает сильное влияние как со стороны последнего, так и со стороны опресненного Днепровско-Бугского лимана. Протяженность его – 26 км, ширина в южной части – 4 км. В верховье он раздваивается на два отрога: Березанский и Сосыкский.

В Березанском лимане современная структура фауны исследуемых ракообразных, которые относятся к Высшим ракам, насчитывает 11 видов 3 отрядов: Мизидовые раки (Mysidacea) – 7 видов 1 семейства, Кумовые раки (Cumacea) – 2 вида 2 семейств, Равноногие раки (Isopoda) – 2 вида 2 семейств. В отличие от Тилигульского лимана здесь встречены каспийский Paramysis baeri (Martinov, 1924), отсутствующий в пробах азово-черноморский Diamysis mecznikowi и понто-каспийский Hemimysis anomala. Более 50 % видов современной фауны ракообразных Березанского лимана являются морскими, значительную часть (45 %) состовляют солоноватоводные виды.

Фауна ракообразных Тилигульского и Березанского лиманов в настоящее время имеет четко выраженный «лиманный» характер. Морские и солоноватоводные виды представлены в одинаковой мере и занимают доминирующее положение. Биогеографические комплексы фауны этих лиманов аналогичны мезогалинным лиманам северо-западного Причерноморья, хотя доля восточноатлантических субтропическо-бореальных видов в лиманах почти вдвое меньше (38 %), при этом понто-каспийские виды и эндемики составляют значительно больше половины фауны (62 %). Фаунистические комплексы исследуемых лиманов являются типичными для мезогалинных лиманов северо-западного Причерноморья и по своей структуре относятся к «лиманному» комплексу, характерными особенностями которого являются явления «пульсаций» и «импульсной стабильности».

На протяжении последнего столетия в Тилигульском и Березанском лиманах наблюдались почти одинаковые изменения основных биогеографических комплексов, обусловленные, в основном, антропогенными факторами:
– первая четверть столетия в лиманах характеризовалась значительным приносом речных вод и опреснением. Фауна водоемов имела хорошо выраженный пресноводный комплекс. Отмечалось большое количество понто-каспийских видов, отдельные из которых по численности занимали доминирующее положение и были ценозообразующими в водоеме;
– в средине прошлого столетия (в 1950–1970-е гг.) отмечалось значительное осоло-нение лиманов. Это привело, с одной стороны, к расширению фаунистического состава водоемов за счет морских (восточноатлантических субтропическо-бореальных) видов, с другой – к обеднению пресноводного и солоноватоводного комплексов, исчезновению отдельных понто-каспийских и эндемичных видов, упрощению, а иногда и деградации ценозов, состоящих из понто-каспийской фауны. Произошла перестройка ценотической структуры водоема в сторону доминирования морских фаунистических комплексов;
– в последнюю четверть столетия отмечается падение солености воды и уменьшение антропогенного воздействия на экосистему лиманов. В настоящее время фауна приобрела черты «лиманного» типа. Этот процесс сопровождается увеличением видового и биоценотического разнообразия.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 35-36.

УДК 595.3+591.46

А. Ю. Варигин
Одесский филиал Института биологии южных морей НАНУ, Одесса, Украина

A. Y. Varigin
Odessa Branch of Institute of Biology of Southern Seas of NASU, Odessa, Ukraine

Представитель равноногих ракообразных Idotea baltica basteri является наиболее мас¬совым обитателем различных прибрежных сообществ Черного моря. Этот вид, хорошо приспособленный к значительным колебаниям температуры и солености морской воды, является постоянным компонентом зооценоза обрастания твердых субстратов. По способу питания он всеяден, однако предпочитает растительную пищу. С другой стороны эти ракообразные служат пищевым объектом для многих видов рыб, живущих в прибрежной зоне моря.

Цель работы состояла в определении соотношения полов у различных фенотипов черноморских I. baltica, обитающих в зооценозе обрастания гидротехнических сооружений, расположенных у берегов Одесского залива. Материал собирали весной 2013 года во время массового размножения изучаемых ракообразных. Пробы с подводной поверхности трех траверсов отбирали с помощью металлической рамки, обтянутой мельничным газом. Эти траверсы расположены в различных участках Одесского залива. Первый из них находится в открытой акватории с наиболее интенсивным водообменом, второй расположен в зоне сброса городских дренажных вод, а третий – в полузамкнутой акватории причала с затрудненным водообменом. В первом незащищенном волнорезами участке волновое воздействие проявляется в наибольшей степени, во втором – значительно слабее, а в третьем – практически отсутствует. Глубина у стенки траверса в первом и втором участках составляет 2,5 м, а в третьем – не более 1 м.

Половой диморфизм у взрослых особей I. baltica выражен достаточно четко. Самцы примерно в полтора раза крупнее самок. У них первые пары переоподов видоизменены в хватательные конечности, служащие для удержания самки во время копуляции. Половозрелые самки обычно шире самцов в области развития выводковой сумки, образован¬ной попарно расположенными, налегающими друг на друга пластинками, представляющими собой выросты коксальных члеников грудных ног.

Кроме того, у особей I. baltica ярко выражен цветовой полиморфизм (Salemaa, 1978). Окраска у равноногих ракообразных является результатом взаимодействия пигментов кутикулы с пигментами, находящимися в хроматофорах. Передвижение зерен различных пигментов в хроматофорах вызывает изменение интенсивности окраски животного. В ряде случаев это явление носит приспособительный характер. Ракообразные могут изменять интенсивность окраски своего тела в зависимости от цвета субстрата. Однако общий характер окраски у отдельных особей I. baltica в течение жизни остается неизменным. При этом обычно различают три основных фенотипа: uniformis (монохромный или одноцветный), albafusca (пятнистый, выраженный в чередовании темных и светлых пятен) и lineata (линейчатый, с хорошо различимой продольной полосой).

В результате проведенных исследований выявлено, что в первой открытой акватории общее соотношение самцов и самок без учета их фенотипической принадлежности составляет 1:1,4. При этом средняя длина самцов – 12,5 ± 0,94, а самок – 9,1 ± 0,82 мм. Среди особей фенотипа uniformis соотношение самцов и самок составляло 1:4, albafusca – 1:1,3 и lineata – 1:1. Во второй акватории, находящейся в зоне сброса дренажных вод, общее соотношение самцов и самок было 1:1,6, средняя длина самцов – 13,2 ± 0,57, самок – 8,8 ± 0,79 мм. Среди особей фенотипа uniformis соотношение самцов и самок составляло 1:4,5, albafusca – 1:1,5 и lineata – 1:1. В третьей полузакрытой акватории общее соотношение самцов и самок было 1:2, средняя длина самцов – 14,2 ± 0,45, самок – 9,6 ± 0,73 мм. Среди особей фенотипа uniformis соотношение самцов и самок составляло 1:8, albafusca – 1:2 и lineata – 1:1.

Наибольшее количество самцов отмечено среди особей фенотипа lineata. В этом случае наблюдается равное количество самцов и самок во всех изученных акваториях. При последовательном переходе от открытой акватории к полузакрытой среди особей фенотипа albafusca наблюдается постепенное снижение доли самцов и, соответственно, увеличение доли самок (до двух самок на одного самца). И, наконец, наибольшее относительное количество самок обнаружено среди представителей фенотипа uniformis. При переходе от открытой акватории к полузакрытой количество самок увеличивается так, что в итоге на каждого самца уже приходится не менее восьми самок.

Такие различия в соотношении полов у представителей трех основных фенотипов I. baltica можно объяснить разными предпочтениями в выборе местообитания у самцов и самок данного вида. Однотонно окрашенные самки предпочитают держаться в затененных местах среди зарослей водорослей. Пестро окрашенные самцы обычно активно передвигаются вдоль наружной части субстрата (Merilaita, Jormalainen, 2000). Такая покровительственная окраска позволяет самцам сливаться с субстратом и, таким образом, избегать нападения рыб. Пестрая окраска самцов I. baltica обусловлена генетически (Fava et al., 1992). Увеличение относительного количества самок при переходе от открытых участков моря к полузакрытым свидетельствует о наиболее благоприятных условиях для размножения данного вида в мелководной защищенной от воздействия волн акватории.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 33-34.

УДК 591.5+504.455(477.63)

Ю. П. Бобильов
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

Y. P. Bobylyov
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Одна з вимог Європейської спільноти до України, яка забеспечуе нашій державі вступ до Євросоюзу, – наявність заходів, спрямованих на збереження біологічного різноманіття. Серед 11 напрямків передбаченої «Конвенцією про охорону біологічного різноманіття» діяльності особливе місце займає сектор, що стосується збереження біорізноманіття водоно-болотних і річкових екосистем за допомогою створення мережі природоохоронних територій. На це спрямована «Програма охорони навколишнього природного середовища Дніпропетровської області на 2005–2015 рр.» та «Програма формування національної екологічної мережі Дніпропетровської області на 2005–2015 рр.», в яких визначено, що ДНУ им. Олеся Гончара – базова установа для виконання наукових розробок.

У межах зазначених програм створюється Національний парк «Самарський бір» – при¬родне ядро державного значення, площею 40 тис. км². На території парку, що проектується, перебуває близько 600 водойм різного типу, які займають площу понад 20 тис. га.

Матеріали, покладені в основу даної роботи, зібрано протягом 2005–2012 рр. на р. Самара та її придаткових водоймах у складі Комплексної експедиції ДНУ з вивчення степових лісів на Присамарському міжнародному біосферному стаціонарі ім. О. Л. Бельгарда. Вилучення представників іхтіофауни проводили згідно діючого законодавства та сучасних вимог і інструкцій до робіт із дослідження іхтіокомплексів загальноприйнятими в іхтіології методами.

Із усіх річкових систем Степового Придніпров’я водойми середньої і нижньої течії р. Самари відрізняються найбільшим видовим і ценотичним різноманіттям. Цей природний каркас доповнюється десятками озер і сотнями гектарів боліт та ольсів.

Серед озер примітні, насамперед, 26 заплавних, прируслових, притерасних із глибина¬ми до 4–5 м. Ці озера характеризуються наявністю макрофітів тільки по берегах. Центральна частина їх вільна. Тільки до середини літа значна частина вільної поверхні покривається ряскою. До більших глибоких відносяться озера Гайдамацьке, Княгиня, «Сорок Собак».

Зоопланктон дослідженої ділянки р. Самара представлений 22 видами трьох груп організмів. Загальна чисельність зоопланктону р. Самара на ділянці с. Андріївка становила 0,6 тис. екз./м³ з біомасою 2,34 мг/м³. Загальна чисельність донної фауни р. Самара в момент дослідження становила поблизу лівого берега 4,56 тис. екз./м² із біомасою 26,29 г/м², поблизу правого – 1,86 тис. екз./м² із біомасою 7,51 г/м².

Озеро Гайдамацьке розташоване на лівому березі р. Самара в районі переходу прирус¬лової частини заплави у центральну. Озеро орієнтоване південний схід – північний захід (за центральною віссю), має видовжено-овальну форму та пологе дно. Площа озера – близько 43 тис. м². Із трьох боків водойма оточена заплавним лісом – липо-ясеневою дібровою, а з північно-західної – порослевим поновленням тієї ж діброви. Зоопланктон представлений 22 видами трьох груп організмів. Загальна чисельність зоопланктону озера становила 5,65 тис. екз./м³ з біомасою 28,79 мг/м³ біля південного берега й 4,35 тис. екз./м³ з біомасою 13,12 мг/м³ –біля північного. Зообентос був представлений 13 видами з 3 груп донних тварин. Загальна чисельність і біомаса молюсків, знайдених в озері, становили 1960 екз./м² й 152,8 г/м². Загальна чисельність донної фауни озера становила біля південного берега 12,28 тис. екз./м² з біомасою 43,9 г/м², біля північного 1,56 тис. екз./м² з біомасою 118,3 г/м². Донна фауна характеризується рясним розвитком личинок хірономід.

Озеро Федорівське розташоване у центральній заплаві на захід від озера Гайдамацьке, орієнтовано за довгою віссю на південний схід – північний захід, має видовжену форму. Площа озера – близько 100 тис. м². Озеро з усіх боків оточене лісом, що впритул підходить до води. Із дерев на березі озера ростуть дуб, ясен, липа, верба, клен, вільха, ліщина. Ступінь заростання по північній експозиції становить 4–5 м, по південній 1–1,5 м. Зоопланктон характеризувався наявністю 17 видів трьох груп організмів. Загальна чисельність зоопланктонних організмів поблизу північного берега становила 34,3 тис. екз./м³ біомасою 88,42 мг/м³, поблизу південного – 37,35 тис. екз./м³ із біомасою 28,07 мг/м³. Зообентос представлений 10 видами донних тварин, що відносяться до чотирьох груп: Chіronomіdae, Hіrudіnea, Odonata, Mollusca. Загальна чисельність личинок хірономід досягала 11,28 тис. екз./м², біомаса – 13,96 г/м². Усі організми цієї групи були виявлені поблизу південного берега. Тут також знайдені представники одного виду п’явок (Pіscіcola geometra), чисельність яких становила 160 екз./м² біомасою 0,112 г/м². Мале різноманіття донної фауни озера Федорівське свідчить про несприятливі умови для розвитку зообентосу з нестачею кисню, що склалися на дні водойми. Загальна чисельність зообентосу озера становила поблизу південного берега 11,52 тис. екз./м² біомасою 112,91 г/м², поблизу північного – 80 екз./м² біомасою 7,60 г/м². Як і в оз. Гайдамацьке, у даній водоймі виявлено порожню зону поблизу північного берега озера. Із наведених даних видно, що всі групи тварин в озері розвинені дуже слабко. Олігохети у бентосі відсутні.

Озеро Сорок Собак знаходиться у центральній заплаві на захід від Федорівского озера, має розгалужену форму, із затоками та островом. Ліс, представлений дубом, кленом, вільхою, берестом і вербою, підходить до озера з усіх боків. Береги вкриті лучною рослинністю та злаками. Зоопланктон озера Сорок Собак у період дослідження був представлений 17 видами. Загальна чисельність зоопланктонных організмів становила 5,45 тис. екз./м³ на ділянці північної експозиції та 12,05 тис. екз./м³ на ділянці південної. Біомаса, відповідно, становила 42,24 і 4,07 мг/м³. Зообентос представлений 22 видами 8 груп донних тварин. Найбільшого розвитку у бентосі як за чисельністю, так і за біомасою досягають личинки хірономід. Загаль¬на чисельність донної фауни озера становила поблизу північного берега 3,84 тис. екз./м² біомасою 25,54 г/м², поблизу південного – 7,08 тис. екз./м² з біомасою 26,29 г/м².

Озеро Княгиня – колишня стариця русла р. Самара, одне з відносно великих озер її середньої течії. Загальна орієнтованість озера – зі сходу на захід. Протяжність – 800 м (з урахуванням заболоченої південно-східної частини – 1 км). Максимальна ширина – до 70 м. Живлення озера атмосферно-ґрунтове. Озеро Княгиня розташоване серед липо-ясеневої діброви, що характеризується високим деревостаном і зімкнутим пологом. На березі північної експозиції по урізу води сформований ряд вільхи заввишки до 30 м, що розширюється в середній частині озера у невеликий за площею вільшаник. Зообентос оз. Княгиня представлений 53 видами, що належать до 15 таксонів.

Порівнюючи з даними С. П. Федія (1975–1978), можна встановити зміни, що відбулися у складі іхтіофауни р. Самара більше ніж за 35 років. Зареєстровані такі нові види родини Cyprinidae, як головень, в’язь, промислово цінний лящ і представник китайського рівнинного комплексу – чебачок амурський. Ця родина залишається найчисельнішою, до неї належить 11 видів 10 родів, що складає 47,8 % усього складу іхтіофауни р. Самара. Кількість представників родини Gobidae збільшилась на три види – бичок-гонець, бичок-кругляк і зірчаста пуголовка, яка, до речі, є досить рідкісним видом для фауни Дніпропетровщини та України в цілому. Із 2010 року реєструється сонячний окунь Lepomis gibbosus, який вже у 2012 році стає масовим. З’явився минь річковий. У 2004 р. із появою сріблястого карася зник карась золотий. Аналогічно колючка мала, що теж з’явилася у 2004 р., витіснила триголкову колючку. За весь період досліджень (1978–2012 рр.) у складі іхтіофауни р. Самара зареєстровано 30–32 види риб із 8 родин. Слід відмітити високий рівень подібності видового складу за даними 2004 і 2012 рр. (64,3 %), що свідчить про відносну стабільність сучасного існування іхтіоценозу даної ділянки р. Самара.

Іхтіофауна озер, розташованих у долині середньої течії р. Самара вкрай різноманітна. У 1975–1978 рр. фауна риб у заплавних озерах була найбагатшою: відзначалося 12 видів (20,3 % складу іхтіофауни), з яких 6 належало до родини Cyprinidae. Природна іхтіофауна представлена 11 видами (61,1 %). У зв’язку з рибогосподарськими заходами був присутній цінний промисловий вид – короп.

За результатами досліджень 2005–2012 рр. склад іхтіофауни озер, порівняно з даними 1975–1978 рр., у кількісному відношенні значних змін не зазнав (кількість видів збільшилася до 14), але відбулись такі якісні зміни: повністю зник короп; карась сріблястий витіснив золотого карася, а колючка мала – колючку триголкову; в оз. «Сорок Собак» з’явилась і зникла чорноморська голка; з’явилися промислово цінний лин, непромислові йорж і бичок-гонець, а також функціонально небезпечний амурський чебачок.

Основни біотопи р. Самара – із мулистим дном, помірно зарослі макрофітами; а також із піщаним дном зі слабким заростанням макрофітами. За період досліджень встановлено у прибережних біотопах водойм 17 видів риб. На мулистих біотопах відзначено 15 видів, що становить 25,4 % іхтіофауни Придніпров’я, на піщаних – 14 видів (23,7 %).

Фоновими видами на мулистих біотопах були верховодка (27,8 %), гірчак (25,1 %), вівсянка (18,4 %). На піщаних біотопах, порівняно з мулистими, не зареєстровані щука, лин і карась, але з’явились плоскирка та пічкур – вид, вкрай чутливий як до будь-якого типу забруднення, так і до загального стану біотопів (проточність, ступінь замулення, заростання). Фонові види цих біотопів ті самі: верховодка (31,8 %), гірчак (19,7 %) і вівсянка (16,6 %). Порівнюючи з мулистими біотопами, збільшилася кількість щипавки (в 2,5 раза), колючки (в 1,7 раза), бичка-пісочника (майже утричі), окуня (більше, ніж удвічі) і зменшилася кількість плітки (в 1,7 раза).

Чисельність і біомаса риб дослідженого району були невисокими. За чисельністю багатшими були мулисті біотопи (75,6 екз./100 м² з іхтіомасою 125,5 г/100 м²), дещо бідніші – піщані (72,8 екз./100 м² з іхтіомасою 108,4 г/100 м²). Узагалі в 2012 р. середня чисельність становила 166,2 екз./100 м² проти 74,2 екз./100 м² в 1978 р., а біомаса – 849,6 проти 116,9 г/100 м². За показниками іхтіомаси домінували плітка (38,7 %) та верховодка (14,9 %). Крім них, слід також відмітити краснопірку (8,8 %) та щуку (7,4 %).

За період 1978–2012 рр. іхтіофауна середньої течії р. Самара зазнала змін відносно видового складу – відбулося збагачення фауни риб на 26 % (здебільшого за рахунок малоцін¬них короткоциклових видів), а також відносно кількісних характеристик – чисельність і біомаса риб зросли на 55,3 та 86,2 % відповідно, що пояснюється збільшенням в 2012 р. чисельності короткоциклових видів (верховодка, гірчак, вівсянка). Крім того, умови відновлення цього року для ряду промислових і ресурсних видів були оптимальними; кількість молоді їх різко збільшилась (плоскирка, краснопірка, плітка). У 1978 р. цінні промислові види були відсутні. Промислові види були представлені щукою, лином, пліткою, краснопіркою, окунем, плоскиркою та звичайним карасем, частка яких становила 21,8 %. Тобто, основу становили малоцінні та непромислові види (щипавка, чорноморська голка-риба, триголкова колючка, бички тощо).

У 2005 р. домінантними групами залишались малоцінні та непромислові види: верховодка, гірчак, вівсянка, чорноморська голка, йорж тощо (65,2 %). Але доля перших зменшилась за рахунок підвищення ролі промислових риб (34,4 %) і появи промислово цінних коропа та ляща. У 2012 р. із промислових риб присутні щука, головень, в’язь, плітка, карась сріблястий тощо. Значимість їх різко знизилась (до 9,9 %), що пояснюється зростанням чисельності малозначимих короткоциклових видів. Тобто основою іхтіофауни даної ділянки залишаються малоцінні та непромислові види (90,1 %).

У 1978 р. у заплавних водоймах середньої течії р. Самара виявлено 12 видів риб (20,3 % складу іхтіофауни регіону). Природна іхтіофауна представлена 11 видами (18,6 %). З урахуванням зариблення, у той час основу іхтіофауни становив короп (32,7 %). За ним провідне місце займали вівсянка (17,9 %), гірчак (10,2 %), верховодка (8,2 %) і краснопірка (8,1 %). За біомасою домінував короп (34,5 %). Значно менші показники мали вівсянка (15,9 %), гірчак (8,8 %), краснопірка (8,8 %), карась (8,5 %), плітка (7,1 %). Слід зазначити, що мулисті біотопи мали значно вищі кількісні показники, ніж піщані (майже у 3 та 5 разів).

Порівняно з попередніми роками, у 2012 р. чисельність і біомаса риб характеризу-вались значно вищими показниками (у цілому більші на 72,1 та 78,9 %). Іхтіоценоз формувався за рахунок домінування вівсянки (35,0 %), краснопірки (26,7 %), та окуня (19,9 %), а також субдомінування плітки (9,4 %) та гірчака (5,2 %). Показники чисельності інших риб були незначними. Більшу частину загальної біомаси становили окунь (33,9 %) і щука (27,9 %). Дещо меншими ці показники були у краснопірки (17,1 %) та плітки (11,5 %). Вівсянка за чисельністю переважала лише в оз. Гайдамацьке (81,4 %). За біомасою домінантом цієї водойми була щука (59,1 %). В оз. Федорівське як за кількістю, так і за біомасою домінував окунь (58,1 та 64,5 % відповідно). Це озеро характеризувалось найбіль-шою біомасою (175,5 г/100 м²). Оз. Сорок Собак відносно загальної чисельності було найбагатшим (75,0 екз./100м²), основу в ньому складала краснопірка (65,8 % чисельності та 57,9 % іхтіомаси). У 2012 р. загальні показники кількості та біомаси риб були максимальними (1019,7 екз./100 м² та 603,9 г/100 м²). Порівнюючи між собою озера, можна сказати, що найпродуктивнішим як за чисельністю, так і за іхтіомасою, у теперішній час є оз. Княгиня (1307 екз./100 м² і 682,0 г/100 м²). Частка хижих риб складала лише 0,38 % від загальної кількості.

Трофічна структура іхтіоценозу заплавних озер середньої течії р. Самара відрізняється деякою незбалансованістю. У них повністю відсутні полізоофаги, майже немає зоопланкто¬фагів. Домінування окремих угрупувань відрізняється за роками. У 1978 р. значно переважала група бентофагів (45,3 %), що пояснюється великою чисельністю коропа. Ніша хижих риб була заповнена на 4,7 % і складалась із щуки та окуня. Фітофаги разом з еврифагами становили майже 50,0 % чисельності.

У 2012 р. частка бентофагів значно зменшилась (на 34,0 %) і водночас зросла частка фітофагів (до 35,0 %), що пояснюється відсутністю коропа та збільшенням чисельності вівсянки. Також значно підвищилась чисельність окуня, на долю хижаків у 2004 р. прийшлось 21,1 %. Роль еврифагів майже не змінилась (32,1 проти 32,0 %).

Промислова структура іхтіоценозів досліджуваних озер у 1978 р. характеризувалась перевагою непромислових і малоцінних видів (43,9 %). Але значними також були й долі промислово цінних і промислових риб, таких, як карась золотий, щука, плітка, краснопірка, окунь (32,8 та 23,3 % відповідно). У 2010 р. із промислових видів були присутні щука, плітка, краснопірка, золотий карась і окунь. Їх частка складала 57,4 %. Промислово цінні та малоцінні види не реєструвались. На долю непромислових видів приходилось 42,6 %. Значно зросла у 2012 р. частка непромислових видів (в основному за рахунок вівсянки) – 80,6 %. На промислових і малоцінних видів загалом припадало 19,4 %.

Швидкість деградації визначалась нами за період 5–10-річних спостережень. Особливо важливо оцінити напрямок і швидкість деградації екосистем в умовах напруженої екологічної ситуації в Присамар’я для прогнозу та проведення заходів щодо її стабілізації.

Згідно критеріїв оцінки екологічного стану водних екосистем зміни, зареєстровані в р. Самара, відносяться до кризових за біомасою зоопланктона (92,0 % від контролю), за біо-масою зообентосу – до критичних. За числом видів зоопланктонних організмів – до кризових, за кількістю видів зообентосу – до критичних, але за кількістю промислових видів ситуація змінилась із кризової до критичної. Кількість малоцінних видів знизилась із 48,5 до 38,5 %.

Екологічне становище озер оцінюється як кризове у зв’язку зі зменшенням кількості функціонально цінних видів з 56,1 до 15,8 % від контрольного рівня, що потребує проведення невідкладних заходів. Згідно критеріїв оцінки екологічного стану водних екосистем зміни, зареєстровані в р. Самара, відносяться до кризових за біомасою зоопланктона (92,0 % від контроля), за біомасою зообентосу – до критичних. За числом видів зоопланктонних організмів – до кризових, за кількістю видів зообентосу – до критичних, але за кількістю промислових видів ситуація змінилась із кризової до критичної. Кількість малоцінних видів знизилась із 48,5 до 38,5 %.

Екологічне становище озер оцінюється як кризове у зв’язку зі зменшенням кількості функціонально цінних видів з 56,1 до 15,8 % від контрольного рівня, що потребує проведення невідкладних заходів.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 29-33.