УДК 595.617:591.13

В. А. Стоякина
Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара, Днепропетровск, Украина

V. A. Stoyakina
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Диплоподы – распространенная группа наземных беспозвоночных, обитающих в лесополосах, лесах, реже – на лугах и остепненных участках Украины. Двупарноногие многоножки являются обитателями растительного опада. Они появились задолго до первых насекомых-сапрофагов (Жерихин, 1980). Кивсяки – наиболее массовая группа диплопод – играют значительную роль в лесных экосистемах (Гиляров и др., 1957). Один из самых массовых видов диплопод степной зоны – Rossiulus kessleri (Lochmander, 1927). Особенности развития и экология R. kessleri (Lohm.) изучены достаточно подробно по сравнению с другими видами диплопод (Стриганова, 1972, 1996; Пришутова, 2001а, 2001б; Бригадиренко, 2004). В зависимости от возраста животных меняется интенсивность потребления корма и процент его усвоения (Стриганова, Пришутова, 1990; Кондева, 1980).

Рост тела R. kessleri (Lohm.) происходит в течение всей жизни (15 возрастов). До VIII возраста быстро увеличивается количество сегментов (по 5–6 с каждой линькой). Масса тела самцов увеличивается на 20–30 мг, а самок – экспоненциально до возраста половозрелости, после чего темпы роста снижаются (Пришутова, 2001). Самцы XI–XIII возрастов по массе не отличаются от самок, после чего самки обгоняют самцов.

Развитие выходящей из яйца личинки представляет собой череду линек, в ходе которых увеличивается число туловищных сегментов. В среднем каждая самка откладывает 230 яиц, но при высокой влажности почвы, когда личинки выходят из гнездовой камеры и начинают питаться, доживает 65 % от числа отложенных яиц (Пришутова, 1988). Наблюдается связь между количеством откладываемых яиц и возрастом самки. Выживаемость кивсяков перед второй зимовкой – 1,2–2,1 % по отношению к численности первой питающейся стадии. Число особей последующих поколений уменьшается по сравнению с предыдущим в 4–8 раз. Средняя масса тела и продолжительность развития R. kessleri (Lohm.) из лесополос для ІІ возраста – 0,7 мг (9 суток), для ІІІ – 1,8 мг (11 суток), для IV – 3,2 мг (15 суток), для V – 5,7 мг (17 суток), для VI – 10,0 мг (20 суток), для VII – 17,4 мг (28 суток), для VIII – 24,8 мг, для IX – 35,6 мг, для X – 51,1 мг, для XI – 67,5 мг, для XII – 87,2 мг. В данном случае наблюдается несоответствие темпов развития в разных возрастах (Пришутова, 1988).

У R. kessleri (Lohm.) в каждом биотопе отмечена тесная связь плодовитости с массой тела и возрастом особей. Более плодовитыми оказываются старшие особи, с максимальной массой тела. Наибольшее количество яиц (782) отмечено у самки XIV возраста, массой 680 мг из лесополос (Пришутова, 1988), наименьшее (118) – у особи XI возраста, массой 139 мг из пойменного леса. Сравнение плодовитости самок в разных биотопах показывает, что для особей разной массы характерен одинаковый уровень плодовитости. Самки XII возраста в пойме откладывают столько же яиц, сколько самки XI–XIII возраста в лесополосе, массой тела больше в 1,2–1,7 раза.

Корреляционные поля, которые отражают зависимости плодовитости массы тела самок из разных биотопов практически не перекрываются, а линии регрессии параллельны (Baker, 1984). Эта характерная особенность связана с тем, что в пойме, откладываемые самками яйца мельче, чем в лесополосах. Размеры яиц у самок из поймы составляют 0,826 х 0,658 (n = 100), из лесополос – 0,868 х 0,714 (n = 90). Для других видов диплопод также отмечены различия размеров яиц (Baker, 1984), а также разница массы, калорийности, содержании влаги (Bercovitz, Warburg, 1985).

В лесах и лесополосах Днепропетровской области диплоподы переживают летнее-осеннюю засуху в состоянии диапаузы. Осенний период активности длится до холодов.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 170-171.

УДК 595:504.054

Ю. Б. Смирнов
Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара, Днепропетровск, Украина

Y. B. Smirnov
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Наши педозоологические и экотоксикологические исследования проведены на территории Марганецкого горнообогатительного комбината и прилегающей к нему территории, где отобраны образцы почвы на глубину пахотного слоя, а также наиболее крупные экземпляры почвообитающих беспозвоночных. Марганецкий горнообогатительный комбинат (МГОК) Минчермета Украины ведет разработку восточной части Никопольского месторождения марганцевых руд. Территория месторождения является крупнейшим участком на южном склоне Украинского кристаллического щита в пределах правобережья Днепра ограниченную с юга береговой линией Каховского водохранилища. Депрессия поднятием кристаллического щита по балке Малая Каменка делится на два рудных района (западный и восточный). В пределах восточной части месторождения сосредоточено около 40 % запасов марганцевой руды. Начало промышленного освоения этих участков приходится на конец пятидесятых – начало шестидесятых годов. Марганецкий горнообогатительный комбинат ведет добычу марганцевых руд подземным и открытым способами (7 шахт и 2 карьера). Для обогащения руд построены три обогатительные фабрики, имеется несколько шламонакопителей.

Пробы отобраны по общепринятым в почвенной зоологии методикам на участках различной степени трансформации. Как показали геохимические исследования почвы содержание таких приоритетных загрязнителей, как марганец, железо, никель, свинец с увеличением глубины возрастает, а концентрации меди и цинка, наоборот, убывают. Необходимо отметить, что содержание в почве перечисленных элементов не превышает предельно допустимых концентраций по санитарно-токсикологическим нормам (кроме никеля, концентрации которого на некоторых участках превышают ПДК в 30–35 раз).

Нами установлены средние показатели содержания тяжелых металлов у 12 видов почвообитающих беспозвоночных в этом районе. Больше всего тяжелых металлов накапливают дождевые черви, стафилиниды, личинки земляного усача. Ювенильные формы дождевых червей в значительной степени накапливают марганец, железо, свинец, а половозрелые – никель, медь, цинк, кадмий. Один из видов червей ( Octodrilus transpadanus (Rosa, 1884)) накапливает в 6 раз больше цинка и в 2 раза больше кадмия. Личинки земляного усача ( Dorcadion carinatum (Pallas, 1771)) также концентрируют значительные количества никеля (249,6, а его имаго – до 2491,8 мг/кг абсолютно сухой массы). Наибольшей концентрационной функцией по отношению к кадмию обладают жужелицы, а по отношению к свинцу – стафилиниды (33,9 мг/кг), дождевые черви (14,2 мг/кг), имаго земляного усача (13,8 мг/кг).

В результате наших исследований можно сделать вывод о загрязнении окружающей среды не только марганцем, как ожидалось, а и сопутствующими элементами. Микроэлементный состав почвенных беспозвоночных территории г. Марганец зависит от присутствия тяжелых металлов в почвенных горизонтах. У таких групп почвенных беспозвоночных, как дождевые черви, наблюдается повышенное содержание в тканях марганца и никеля, которые в определенных концентрациях являются токсичными.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 169-170.

УДК 595.762.12:591.5

В. О. Слинько
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

V. O. Slin’ko
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Carabidae – в основному, мешканці підстилки та верхніх шарів ґрунту – швидко реагують на зміни умов навколишнього середовища, тому їх часто використовують у біоіндікаціонних дослідженнях. Крім того, вони відіграють важливу роль в агроценозах, знищуючи велику кількість шкідників сільськогосподарських культур. Фауна турунів гігрофільних біотопів степової зони України налічує близько 200 видів. Велика частина видового складу припадає на гігрофільні біотопи солонців і солончаків. Дослідження проводили на 5 пробних ділянках солонцово-солончакової тераси р. Самара у 2007–2012 роках за стандартними методиками (Гиляров, 1941; Грюнталь, 1981; Методы …, 1975).

У результаті досліджень виявлено 60 видів турунів, які відносяться до 23 родів: Acupalpus, Agonum, Amara, Anisodactylus, Anthracus, Badister, Bembidion, Blethisa, Chlaenius, Demetrias, Drypta, Dyschirius, Elaphrus, Loricera, Odacantha, Omophron, Oodes, Poecilus, Pogonus, Pogonistes, Pterostichus, Stenolophus і Tachys. За чисельністю домінують види Bembidion і Pogonus (23,9 і 22,1 % відповідно). На другому місці – Stenolophus (11,9 %) і Dyschirius (11,4 %). Мінімальна чисельність характерна для родів Anthracus і Amara (менше 0,1 %). Видовий склад окремих пробних ділянок значно відрізняється між собою (залежно від ступеня розвитку підстилкового горизонту, мінералізації водойми та ступеня розвитку рослинного покриву). На ділянках, де процес засолення ґрунту іде інтенсивніше, значно зростає кількість видів турунів та різноманіття їх угруповань.

Розглянуто також екоморфічну структуру карабідофауни. При виділені екоморф (Шарова, 1981) ураховують такі характеристики видів: біогеоценотичний ярус, який займають особини, особливості активності протягом доби, тип живлення, а також деякі морфологічні особливості (форма, скульптура та забарвлення тіла, тип ніг, мандибул, органів чуття, розвиток крил). При дослідженні навколоводних біотопів Присамар’я виділено 10 життєфих форм турунів: 8 форм зоофагів і 2 – міксофітофагів. На солонцово-солончаковій терасі знайдено види всіх 10 життєвих форм. Зоофаги стратобіонти-скважники поверхнево-підстилкові – супердомінанти, їх частка серед інших груп складає майже 60,0 %. Менше 1,0 % складають зоофаги стратобіонти-скважники ендогеобіонти, міксофітофаги геохортобіонти гарпалоїдні та зоофаги псаммоколімбети прибережні.

Усі види, знайдені під час досліджень, можна поділити на 8 груп за сухою вагою: види, вагою менше 1,0 мг, 1,0–1,9, 2,0–3,9, 4,0–7,9, 8,0–15,9, 16,0–31,9, 32,0–63,9 і понад 64,0 мг. На солонцово-солончаковій терасі знайдено види всіх вагових груп. Тут розмірно-вагова структура угруповань турунів найбільш вирівняна, її можна вважати оптимальною для угруповань не тільки гігрофільних місцеперебувань, а й, навіть, більшості інших непору-шених природних екосистем степової зони України. Максимальна чисельність характерна для видів масою 2,0–3,9 і менше 1,0 мг (23,9 і 23,1 % відповідно), субдомінанти – 1,0–1,9 мг (18,1 %). Однакову частку складають види 2,0–3,9 і 8,0–15,9 мг (по 15,5 %). Види масою понад 32,0 мг складають менше 1,0 %. Таким чином, навколоводні екосистеми солонцово-солончакової тераси мають складну таксономічну, екоморфічну та розмірно-вагову структуру угруповань турунів, зберегли високий рівень різноманіття, потребують подальшого вивчення та охорони.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 168-169.

УДК 595.762.12:591.4+57.04

В. О. Слинько
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

V. O. Slin’ko
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Підстилкова фауна акумулює на собі вплив великої кількості різноманітних факторів навколишнього середовища (абіотичних, біотичних, антропогенних). Адаптація живих організмів до умов навколишнього середовища часто проявляється у вигляді морфологічної мінливості. Найчастіше морфологічні зміни оцінюють за допомогою лінійних промірів і морфометричних індексів або використовуючи багатовимірні методи статистичного аналізу (оцінка корелюючих комплексів взаємопов’язаних ознак). Такі методи дозволяють виявити індикаторні ознаки, найчутливіші до тестових факторів (Аналіз…, 2008). Відбір, який здійснюється на рівні індивідів, елімінує особини, недостатньо пристосовані до конкретних умов існування, змінюючи не лише середні значення ознаки чи індексу, але і приводячи до змін параметрів статистичного розподілу, діапазону мінливості характеристики, відобража-ючи оптимальний рівень пристосування організму до конкретних значень факторів навколишнього середовища (Вершинин, 1990).

У даній роботі представлено аналіз морфологічної мінливості Вembidion quadrimaculatum (Linnaeus, 1761) гігрофільних біотопів заплави р. Самара. Дослідження проходили у квітні – жовтні 2012 рр. у трьох гігрофільних біотопах Новомосковського району Дніпропетровської області (у кожному по 35 екземплярів В. quadrimaculatum). Збір матеріалу проводили за стандартними методиками (Гиляров, 1941; Грюнталь, 1981; Методы …, 1975). Для оцінки популяційної мінливості В. quadrimaculatum використовували як морфометричні лінійні показники, так і індекси пропорцій тіла (Шарова, 1981). Усього використано 12 лінійних показників і 4 індекси пропорцій тіла.

В. quadrimaculatum зустрічається на гігрофільних і ультрагігрофільних піщаних ґрунтах із різним ступенем засолення (крім сильно засолених біотопів). Із морфометричних характеристик В. quadrimaculatum достовірні відмінності між самицями та самцями спостерігаються за довжиною голови, довжиною передньоспинки, максимальною шириною передньоспинки, шириною переднього краю передньоспинки, шириною заднього краю передньоспинки, довжиною надкрил, довжиною тіла, довжиною стегна I–III пари ніг. За мінливістю морфометричних індексів відмінності всіх трьох популяцій достовірні для всіх індексів, крім відношення максимальної ширини передньоспинки до максимальної ширини надкрил. Міжпопуляційна відмінність за морфометричними показниками не виражена, значення F-критерію коливаються у межах 23,7–63,4 при граничному значенні відмінностей (5 % рівень достовірності) – 2,31.

За допомогою багатовимірної статистики проаналізовано мінливість морфометричних характеристик В. quadrimaculatum. Нормальний розподіл характерний для всіх лінійних показників крім максимальної ширини передньоспинки, для якої спостерігається асимтричний розподіл.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 167.

УДК 595.762.12:591.4+57.04

В. О. Слинько
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Дніпропетровськ, Україна

V. O. Slin’ko
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Живі організми пристосовуються до змін умов навколишнього середовища шляхом формування адаптації, одним із проявів якої є морфологічна мінливість. Безхребетні тварини накопичують ефекти впливу чинника за певний проміжок часу. Результати впливу фактора визначаються з одного боку тривалістю та інтенсивністю дії, з іншого – ефективністю компенсаторних механізмів на молекулярному, генетичному, клітинному, організменному, популяційному та екосистемному рівнях. Форма тіла та лінійні розміри багато в чому пов’язані з пристосуванням організму до умов життя (розмноження, живлення) та дозволяють оцінити якість середовища для існування певної популяції або виду безхребетних тварин (Matthieu et al., 1997; Hodkinson, Jackson, 2005; Paetzold et al., 2005).

У даній роботі проведено оцінку морфологічної мінливості популяцій Bembidion rivulare euxinum Apfelbeck, 1904 у навколоводних екосистемах заплави річки Самара. B. rivulare euxinum масово зустрічається на даній території, віддає перевагу ґрунтам гігрофільного типу зволоження із різним степенем засолення (крім сильно засолених) (Слинько, 2009). Міграційна активність турунів значно проявляється у гігрофільних біотопах, тому нами розглянуто три субпопуляції, місця існування яких знаходяться на відстані понад 5 км одна від іншої. Вибірка складала по 35 особин із кожної субпопуляції. Проведено вимірювання за 12 морфологічними показниками та обчислювання 4 індексів пропорцій тіла.

Міжпопуляційна мінливість B. rivulare euxinum зареєстрована за всіма морфологічними показниками. В усіх трьох субпопуляціях виявлено ознаки статевого диморфізму. Достовірні відмінності між самицями та самцями спостерігаються за довжиною голови, довжиною передньоспинки, максимальною шириною передньоспинки, шириною переднього краю передньоспинки, довжиною надкрил, довжиною тіла, довжиною стегон I–III пари ніг.

В особин першої субпопуляції спостерігаються достовірні відмінності між самицями та самцями за відношенням довжини передньоспинки до довжини надкрил, другої субпопуляції – за відношенням максимальної ширини передньоспинки до максимальної ширини надкрил, третьої – за відношенням довжини передньоспинки до її максимальної ширини.

Для оцінки складності взаємопов’язаних мінливих морфометричних параметрів тіла не достатньо одновимірних методів аналізу. Взаємодію лінійних промірів у структурі популяції можливо проаналізувати лише з використанням методів багатовимірної статистики. Для трьох розглянутих субпопуляцій характерне збереження близького до нормального розподілу більшості лінійних ознак. Тільки за довжиною тіла та шириною голови спостерігається асиметричний розподіл.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 166-167.

УДК 595.768.23(47-14)

А. Г. Сіренко
Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, Україна

A. G. Sirenko
Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ukraine

Вивчення фауни жуків-слоників (Curculionidae, Coleoptera, Insecta) Українських Карпат і Передкарпаття має досить довгу історію. Перші повідомлення про жуків-слоників Галичини та Українських Карпат зокрема знаходимо у роботах М. С. Новицького та А. М. Ломницького. Фауною Curculionidae Українських Карпат одночасно з вивченням суміжних регіонів займались Endrődi (1961, 1963), Smreczyńsky (1966), Roubal (1941). Із вітчизняних учених фауну Curculionidae Українських Карпат вивчала Т. А. Тверитина (1953, 1955, 1956, 1957, 1958, 1959) та Н. Н. Юнаков (1998, 1999, 2000, 2003). Фауна роду Otiorhinchus північного макросхилу Українських Карпат вивчена недостатньо та фрагментарно. Це повною мірою стосується фауни Curculionidae (senso lato) заповідника «Ґорґани».

Дослідження комплексів жуків-слоників різних біотопів заповідника «Ґорґани» проводили у 2000–2012 роках. Комах збирали щороку протягом вегетаційного періоду (із травня по серпень включно) у 7 стаціонарах, що охоплювали всі основні біотопи заповідника. Найінтенсивніші та регулярні збори проводили з 1 по 15 липня щороку методом косіння (відкриті біотопи) та вручну (лісові біотопи).

Використано класифікацію, згідно якої підродини Apioninae, Erirhininae, Dryophthorinae, Nanophyinae, Brentinae, Brachycerinae, Raymondionyminae ще не виділено в окремі родини надродини Curculionoidea. У результаті проведених досліджень на території заповідника «Ґорґани» та його околицях виявлено 24 види жуків-слоників із 6 підродин:

Subfamilia Entiminae
1. Otiorhynchus scopularis Hochhuth, 1847.
2. O. caucasicus querceti L. Arnoldi, 1965.
3. O. morio (Fabricius, 1781).
4. O. hungaricus Germar, 1824.
5. O. bisulcatus (Fabricius, 1781).
6. O. gemmatus (Scopoli, 1763).
7. O. (Prilisvanus) rugosus kratteri Boheman, 1843.
8. O. kollari Gyllenhal, 1834.
9. O. equestris (Richter, 1821).
10. Liophloeus tesselatus (O. Mueller, 1776).
11. Phyllobius oblongus (Linnaeus,1758).
12. Ph. piri (Linnaeus, 1758).
13. Polydrusus amoenus Daniel, 1898.
14. Eusomus ovulum Germar, 1824.
15. Alophus triguttatus (Fabricius, 1775) ssp. carpaticus Reitter, 1899 (=Graptus triguttatus (Fabricius, 1775) ssp. carpaticus Reitter, 1899).
Subfamilia Lixinae
16. Larinus canescens Gyllenhal, 1835.
17. L. sturnus (Schaller, 1783).
Subfamilia Molytinae
18. Hylobius abietis (Linnaeus, 1758).
19. Liparus glabrirostris Kuster, 1849.
Subfamilia Apioninae
20. Apion miniatum Germar, 1833.
21. A. curvirostre (Gyllenhal, 1833) (=Alocentron curvirostre Gyllenhal, 1833).
22. A. radiolus (Marsham, 1802).
Subfamilia Erirhininae
23. Grypus equiseti (Fabricius, 1775).
Subfamilia Hyperinae
24. Phytonomus rumicis Schoenherr, 1826 (=Hypera rumicis (Linnaeus, 1758)).

Види жуків-слоників нерівномірно розподілені по стаціонарам дослідження. З усіх досліджених стаціонарів найбагатший видами жуків-слоників був стаціонар В – прирічкові гірські вологі луки на річкових терасах біля впадіння в річку зубрівку потоку Федоцил – 20 виявлених видів. Це пояснюється у першу чергу найбільшим флористичним багатством цього стаціонару та найбільшою площею луків з усіх досліджених стаціонарів. Найбіднішим стаціонаром за кількістю видів жуків-слоників виявився стаціонар G – ялиново-ялицевий ліс на схилах гори Малий Ґорґан (теж пояснюється бідністю видами фітокомплексу стаціонару).

Найбільш спорідненими стаціонарами за видовими комплексами жуків-слоників виявились стаціонари F та C полонини верхня та нижня частини урочища «Нивки» (S = 76,9; K_S = 0,870). Обидва стаціонари розташовані на схилах гори Довбушанка на великих висотах – понад 1000 м н. р. м. і характеризуються близькими за складом фітокомплексами, обидва безпосередньо розташовані поблизу камянистих розсипів (ґреґот). Найбільш віддаленими за видовими комплексами жуків-слоників виявились стаціонари Е та G – полонини Бабче та темнохвойних лісів на схилах гори Малий Ґорґан (S = 18,2; K_S = 0,308). Хоча ці стаціонари розташовані поруч, але флористичні комплекси та низка інших біотичних і абіотичних факторів різко відмінні.

Загалом заповідник «Ґорґани» виявився доволі бідним видами жуків-слоників порів-няно з районами Передкарпаття та прилеглого Лісостепу. Це пояснюється незначними площами відкритих біотопів, поширенням на території заповідника ґерґотів, несприятливих для проживання багатьох фітофагів.

Дослідження висотного градієнту розподілу жуків-слоників показало наявність негативної кореляції між висотою стаціонару над рівнем моря та видовим багатством угрупувань жуків-слоників (r = –0,526). Насправді кореляція не лінійна, являє собою складний поліном. Наявність мінімуму на певних висотах пояснюється мінімальним видовим багатством угрупувань жуків-слоників біотопу темнохвойних лісів. На субальпійських луках видове багатство угрупувань жуків-слоників знову зростає.

Ареалогічний аналіз показав, що на території заповідника виявлено види з такими ареалами (за довготним принципом класифікації ареалів): європейським (Є) – 1 вид, східно-європейським (СЄ) – 2, східноєвропейсько-кавказьським (СЄК) – 1, євразійським (ЄА) – 7, транспалеарктичним (Т) – 5, ендемічним (Е) – 8 видів. Із 24 виявлених видів 8 – ендеміки Карпат. За широтним принципом класифікації ареалів виявлено види з такими типами ареалів: бореально-монтанним (БМ) – 1, темперантним (Т) – 10, неморальним (Н) – 1, монтанним (М) – 8 видів. Як бачимо найбільше видів виявлено з темперантним типом ареалу.

У результаті дослідження угрупувань жуків-слоників заповідника «Ґорґани» та прилеглих територій із 24 видів 8 – ендеміки Карпат. Найбільшим видовим багатством відрізнялись угрупування жуків-слоників прирічкових луків, розташованих за межами заповідника. В умовах заповідника «Ґорґани» чітко простежується висотний градієнт розподілу видового багатства жуків-слоників: виявлено негативну кореляцію між видовим багатством і розта¬шуванням стаціонару за висотою над рівнем моря.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 164-166.

УДК 595.617:591.13

А. О. Свиридченко, В. В. Бригадиренко
Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара, Днепропетровск, Украина

A. O. Sviridchenko, V. V. Brigadirenko
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Подстилочные сапрофаги выполняют различную роль при разложении растительных остатков: дождевые черви интенсифицируют процессы гумификации, а Diplopoda и Isopoda, напротив, ускоряют минерализацию растительных остатков. Наибольшее влияние на интенсивность потребления корма сапрофагами оказывает соотношение компонентов пищи – листового опада разных видов древесных и травянистых растений. Диплоподы влаголюбивы, избегают прямых солнечных лучей, ведут скрытный образ жизни. Большинство из них – сапрофаги, питающиеся растительными остатками, значительно меньше видов питается живыми растениями. Они играют важную роль в разложении органического материала подстилки, вносят в почву вещества, необходимые для образования гумуса. Наиболее известные представители диплопод – кивсяки.

Экземпляры Rossiulus kessleri (Lohm.) собраны вручную в подстилке и на поверхности почвы в искусственном лесном насаждении Fraxinus lanceolata Borkr. и Robinia pseudoacacia L. в окрестностях с. Александровка (48º45’01”N 34º58’10”E Магдалиновского р-на Днепропетровской обл.). В условиях 10-суточного лабораторного эксперимента скорость микробиологической минерализации листовой фракции подстилки у 16 видов деревьев колебалась от 0,6 до 4,1 % за сутки. Максимальная скорость потребления листового опада R. kessleri (Lohm.) выявлена для Acer negundo L. – 0,75 мг корма/мг живой массы тела за сутки. На втором месте по темпам поедания находится Querqus robur L. (0,50), третье делят Malus domestica Borkh. (0,36) и Cerasus vulgaris L. (0,35 мг/мг массы тела за сутки). Для Ulmus laevis Pall. и Robinia pseudoacacia L. темпы поедания колеблются около 0,11, а для остальных видов исследованных деревьев не превышают 0,10 мг/мг массы тела за сутки.

Опавшая листва, разлагаемая с максимальной скоростью микроорганизмами, также чаще всего потреблялась R. kessleri (Lohm.) максимальными темпами. Не выявлена данная тенденция для листового опада Populus alba L., Gleditsia triacanthos L., Acer pseudoplatanus L., A. platanoides L. и Pyrus communis L., которые имеют средние или высокие темпы микробиологического разложения и очень низкий уровень потребления кивсяками. При одинаковом потреблении корма большая масса экскрементов свидетельствует о более низком усвоении корма. В результате нашего эксперимента установлено, что для четырех видов деревьев ( Acer pseudoplatanus L., Cerasus vulgaris L., Malus domestica Borkh. и Aesculus hyppocastanum L.) масса произведенных экскрементов достоверно не отличалась от варианта с полным отсутствием корма. Полученные результаты позволяют констатировать значительные различия в скорости потребления листьев разных видов деревьев исследуемым видом Diplopoda.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 163-164.

УДК 595.132:574.2

Е. А. Рогожин, Р. В. Хусаинов
Институт проблем экологии и эволюции им. А. Н. Северцова РАН, Москва, Россия

E. A. Rogozhin, R. V. Khusainov
A. N. Severtsov Institute of Ecology and Evolution, RAS, Moscow, Russia

Нематоды рода Bursaphelenchus приобрели широкое научное и экономическое значение как причина возникновения «вилта хвойных пород». На территории России изучение фауны бурсафеленхов на древесных попродах проводились на Дальнем Востоке (Коренченко, 1980; Круглик, 2003; Ерошенко, Волкова, 2005) и частично в Центральной Сибири (Braasch et al., 2001), где нематоды были выделены из проб древесины, идущей на экспорт. При этом обследованиям подвергалась древесина исключительно хвойных пород. На территории Европейской части России зарегистрирован только один вид данного рода – Bursaphelenchus mucronatus (Кулинич, 2005; Арбузова и др., 2011).

Древесные пробы собраны в 2010–2012 гг. в 8 регионах Европейской части России. Пробы отбирали с упавших (до года), а также стоячих и свежеспиленных деревьев, с учетом яруса и порядка ветвления. Всего взято 140 проб с древесных растений 12 семейств (Березо¬вые, Бобовые, Буковые, Ивовые, Ильмовые, Кленовые, Липовые, Лоховые, Маслиновые, Розоцветные, Самшитовые и Сосновые). Нематод выделяли вороночным методом Бермана (экспозиция – 48 часов). Собранный материал нагревали в течение 2 минут при температуре +55 ˚С и фиксировали 8 % раствором ТАФ.

В результате ряда обследований на территории Европейской части России обнаружено пять видов нематод рода Bursaphelenchus: B. fraudulentus, B. hellenicus, B. mucronatus, B. paracorneolus и B. sp. Наиболее распространенным видом являлся B. mucronatus, B. hellenicus отмечен только в южных регионах. Остальные виды встречались единично. Бурсафеленхи встречались как в стоячих, так и в упавших деревьях. Однако показано, что их наличие или отсутствие слабо кореллировало со степенью жизненного состояния дерева, – бурсафеленхи выделялись исключительно из проб с выраженными ходами жуков.

На основании полученных данных по биологии и локализации бурсафеленхов относительно древесного штамба выдвинута гипотеза о том, что данные нематоды являются типичными микогельминтами. Они не наносят непосредственного вреда деревьям, в которых обитают (за счет питания содержимым растительных клеток). Можно заключить, что бурсафеленхи могут лишь косвенно причинять вред древесным растениям. Это подтверждают исследования связанных с ними бактерий-симбионтов. Данное заключение базируется на результатах исследований китайских и португальских ученых, которые выделили бактерии, ассоциированные с кутикулой нематод и вырабатывающие фитотоксины, которые, в свою очередь, способствуют угнетению дерева (Zhao, Lin, 2005; Zao et al., 2009; Proenca et al., 2010; Vicente et al., 2012). Гибель дерева происходит за счет жизнедеятельности комплекса нескольких организмов-ксилобионтов.

Таким образом, распространенная теория о питании бурсафеленхов содержимым клеток смоляных каналов требует подтверждения детальными экспериментами по их трофической специализации. Изучение фауны и биологии нематод данной систематической группы будет продолжено.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 162-163.

УДК 595.762.12:59.084

Д. Е. Решетняк
Днепропетровский национальный университет им. Олеся Гончара, Днепропетровск, Украина

D. E. Reshetnyak
Oles’ Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Массовое разведение насекомых, необходимых для борьбы с вредителями сельско-хозяйственных растений, приобретает в последние годы все большее значение. Все шире применяются синтетические и полусинтетические питательные среды. Основная задача массового разведения – получение максимального количества насекомых, отвечающих требованиям производства, при минимальных затратах и в наиболее короткий срок (Попов, 1974).

Harpalus rufipes (De Geer, 1774) – жужелица волосистая. Миксофитофаг, который питается вредителями сельского хозяйства, вредит зерновым культурам. По данным C. H. Lindroth (1985) в условиях Скандинавских стран вид обычно встречается на культивируемых землях, пастбищах, в садах, на загрязненных территориях, в рудеральных сообществах. В странах Центральной и Восточной Европы, подчиняясь принципу зональной смены стаций Г. Я. Бей-Биенко, популяции Harpalus rufipes (De Geer) осваивают более влажные участки (поймы, понижения с гигро- и мезофильными типами увлажнения). Жужелица волосистая имеет палеарктический ареал, занесена в Северную Америку.

В северной части ареала поколение развивается 2, в южной – за 1 год. Имаго встречается с конца марта по конец сентября – октябрь. Яйцекладка происходит с начала мая по июль. При двухлетнем цикле развития зимуют личинки и имаго. Отмечается как эффективный энтомофаг, уничтожающий колорадского жука, клубеньковых долгоносиков и подгрызающих совок. Цель данной работы – выявить особенности рациона H. rufipes (De Geer) из определенных продуктов, не встречающихся в естественной среде обитания.

Отлов H. rufipes (De Geer) проводили с использованием почвенных ловушек без фиксатора на обрабатываемых полях ячменя и кукурузы в июле 2013 года. Исследовали рацион H. rufipes (De Geer) в лаборатории кафедры зоологии и экологии Днепропетровского национального университета им. Олеся Гончара: 88 экземпляров имаго жука содержали индивидуально в пластиковых контейнерах (12 × 8 см) при температурном диапазоне +22…+28 °С и относительной влажности воздуха 38–54 %. В таких же условиях размещали и 80 контрольных навесок исследуемых продуктов, по которым устанавливали процент их высыхания. Опыт проводили в течение пяти суток. Проводили взвешивание порции продукта, а также имаго. Использовали лабораторные аналитические весы JD-100 (производство – ООО «Центровес плюс», точность – 1 мг). 8 особей в течение всего эксперимента получали только воду в неограниченном количестве. Ежесуточно взвешивали остаток порции.

В результате опыта зафиксированы значительные изменения потребления корма (отдельные особи отказывались от потребления пищи). Имаго средней массой тела 148,2 ± 45,6 мг в течение суток потребляли 71,4 ± 99,4 и 77,2 ± 112,8 мг свежемороженого свиного мяса и куриного (52,1 и 48,1 % массы тела в сутки соответственно). Сыр твердый «Россий-ский» и колбасу вареную H. rufipes (De Geer) потреблял в приблизительно таких же количествах (73,1 ± 81,3 и 44,9 ± 66,0 мг/сутки или 49,3 и 30,3 % массы тела соответственно). В значительно большем количестве потреблялись вареная пшеничная и гречневая крупы (103,5 ± 108,5 и 79,8 ± 91,5 мг или 69,9 и 53,9 % от массы тела соответственно). Голодающие H. rufipes (De Geer) ежесуточно теряли 2,6 ± 3,6 мг (1,76 % массы тела). Питание куриным, свиным мясом или колбасой способствовало ежесуточному увеличению массы тела на 0,43–0,82 мг (0,29–0,56 % начальной массы тела). Значительно больше возрастала масса тела при потреблении сыра 3,14 ± 18,3 мг (2,12 %), пшеничной (8,71 ± 21,33 мг/сут., 5,87 %) или гречневой (2,73 ± 13,75 мг/сут., 1,84 % массы тела) каши. Питание шоколадом и халвой способствовало ежесуточному приросту массы тела на 4,95–5,93 мг (3,39–3,78 % начальной массы соответственно). Потребляя белый хлеб, имаго H. rufipes (De Geer) в течение суток набирали 7,1 мг, что составляет 5,18 % массы тела, зафиксированной в начале эксперимента.

Таким образом, при содержании в лабораторных условиях из исследованных вариантов опыта H. rufipes (De Geer) лучше содержать на смешанных рационах, содержащих вареное пшеничное зерно и сырое мясо свиньи или курицы.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 161-162.

УДК 574.472:595.72(477.75)

В. Б. Пышкин, В. М. Громенко, Д. В. Пузанов
Таврический национальный университет им. В. И. Вернадского, Симферополь, Украина

V. B. Pyshkin, V. М. Gromenko, D. V. Puzanov
V. I. Vernadsky Taurida National University, Simferopol, Ukraine

Изучение разнообразия прямокрылых экосистем Крымского полуострова проводили в рамках проекта BisCrim (биоинформационная система Крыма). Его основу представляет банк баз данных, сложная структура которого является информационным отражением состава, состояния, взаимообусловленности и взаимосвязи всех компонентов экосистем Крыма, включая насекомых. Создание баз данных насекомых в проекте BisCrim проводится по программе CrimInsecta. Эта информационная система предназначенна для сбора, хранения и объединения авторских разработок по видовому составу, экологии, хорологии и биоразнообразию насекомых полуострова. Основой базы данных «Orthoptera» являются материалы фондовой коллекций Таврического национального университета, многих частных коллекций, а также литературные источники. В комплексной оценке разнообразия Orthoptera в экосистемах полуострова применялись алгоритмы, рекомендованные И. Г. Емельяновым (1999).

База данных «Orthoptera» включает сведения о 105 видах прямокрылых Крыма, их биологии, экологии и хорологии. Основу ортоптерофауны полуострова составляют виды с палеарктическим (19,0 %), транспалеарктическим (15,2 %) и средиземноморским (15,2 %) ареалом. Достаточно большую группу составляют эндемичные виды (13,3 %). Большинство прямокрылых относится к хортобионтам (23,6 %), факультативным хортобионтам (17,3 %), травоядным хортобионтам (15,6 %), фиссуробионтам (11,6 %), герпетобионтам (11,3 %) и фитофилам (10,7 %). Небольшую группу составляют открытые геофилы (6,9 %), тамнобионты (4,0 %) и мирмекофилы (1,3 %).

Таксономическое богатство фауны прямокрылых Крымского полуострова представлено 59 родами 16 подсемейств 10 семейств 5 надсемейств 2 подотрядов, сумма таксонов – 197. Наибольшим видовым и таксономическим богатством прямокрылых (100 видов, сумма таксонов 187) обладают экосистемы Горной провинции, занимающие всего 1/4 площади полуострова. Основу фауны этих экосистем составляют хортобионты (26,8 %), травоядные хортобионты (14,8 %) и герпетобионты (12,9 %), которые в основном представлены видами родов Tetrix Latreille, 1802, Decticus Serville, 1831, Pholidoptera Wermaeb, 1838. Их видовое разнообразие (Hspe) – 6,644, разнообразие насыщенности видами родов (H_gen) – 5,419, разнообразие насыщенности видами подсемейств (H_р/fem) – 3,072 и разнообразие насыщенности видами семейств (H_fem) – 2,092 гораздо выше, чем в экосистемах Степной провинции занимающей 3/4 площади полуострова.

Формирование комплексов прямокрылых в экосистемах Степной провинции Крыма связано с ландшафтно-географическими условиями этой части полуострова: открытые пространства, умеренно жаркий климат, полынно-типчаковые и ковыльно-типчаковые степи в сочетании с галофитными лугами. Провинция хотя и обширна, но ее рельеф, почвы и растительность довольно однообразны. Поэтому видовое и таксономическое богатство прямокрылых в степных экосистемах составляет всего 62 вида, сумма таксонов – 132. Они уступают горнолесным экосистемам по видовому разнообразию (H_spe) – 5,954, разнообразию насыщенности видами родов (H_gen) – 5,194, подсемейств (H_р/fem) – 3,053 и семейств (H_fem) – 2,086. Перечисленные показатели таксономического разнообразия во многом определяют сложность структуры сообществ прямокрылых в изучаемых экосистемах. Сложность (С) таксономического разнообразия прямокрылых в степных экосистемах (2,423) выше, чем горнолесных экосистемах (2,398).

Для Центрально-Крымской равнины, с умеренно жарким с мягкой зимой климатом, характерны степные экосистемы с разнотравно-типчаково-ковыльной растительностью. Прямокрылые зооценозов этих экосистем представлены 35 видами 25 родов, среди которых доминируют факультативные хортобионты (21,4 %), травоядные хортобионты (17,9 %) и фиссуробионты (17,9 %) в основном из родов Poecilimon Fieber, 1853, Tartarogryllus Tarbinskii, 1940 и Calliptamus Serville, 1831. Содоминантами являются настоящие хортобионты (10,7–27,3 %), факультативные хортобионты (20,5–27,3 %), фитофилы (10,5–17,9 %), представленные родами Platicleis Fieber, 1852, Chorthippus Fiebr,1852, Conocephalus Thunberg, 1815 и Tesselana Leuner, 1941. Показатель видового разнообразия комплекса H_spe – 5,120, разнообразия насыщенности видами родов H_gen – 4,479, разнообразия насыщенности видами подсемейств H_р/fem – 3,176 и разнообразия насыщенности видами семейств H_fem – 2,249. Сложность таксономического разнообразия комплекса – 2,468.

Степные экосистемы Центрально-Крымской равнины по видовому составу прямо-крылых ближе всего к экосистемам Присивашья (коэффициент сходства по Жаккару равен 60 %, индекс Серенсена – 75 %). Отсутствие резких границ между данными регионами и взаимопроникновение видов во многом определяет общность их фаун. Для Северо-Крымской низменной степи, с ее умеренно жарким летом и умеренно мягкой зимой, характерны полынно-типчаковые и ковыльно-типчаковые степные, а также галофитно-луговые и солончаковые экосистемы. Ортоптерофауна этих экосистем представлена 24 видами 19 родов, среди которых доминируют факультативные хортобионты (27,3 %), хортобионты (18,2 %), фиссуробионты (13,6 %) и травоядные хортобионты (13,6 %) – представители нескольких родов Isophya Brunner-Wattenю, 1878, Melanogryllus Chopard, 1961, Pholidoptera Wermaeb, 1838, Chorthippus Fiebr, 1852. Видовое разнообразие (Hspe) прямокрылых этих экосистем – 4,585, разнообразие насыщенности видами родов (H_gen) – 4,085, разнообразие насыщенности видами подсемейств (H_р/fem) – 2,967 и разнообразие насыщенности видами семейств (H_fem) – 1,890. Сложность (С) таксономического разнообразия – 2,468.

На Тарханкутском полуострове в умеренно-жарком с мягкой зимой климате формируются экосистемы петрофитных степей с дерновинно-злаковой бедно-разнотравной растительностью. Их фауна представлена 43 видами 32 родов, среди которых доминируют факульта¬тивные хортобионты (23,6 %), хортобионты (21,1 %) и открытые геофилы (13,2 %). К ним относятся виды родов Sphingonotus Fiebr, 1853, Celes Saussure, 1884, Epacromius Uvarov, 1942, Omocestus Bolivar, 1879. Комплексы прямокрылых в экосистемах Тарханкутского полуострова и Присивашья представлены, главным образом, видами с широкими ареалами (транс¬палеарктическим и палеарктическим). Коэффициент сходства по Жаккару равен 47,8 %, индекс Серенсена – 64,7 %. Показатель видового разнообразия комплекса (H_spe) – 5,426, разнообразие насыщенности видами родов (H_gen) – 4,769, разнообразие насыщенности видами подсемейств (H_р/fem) – 2,967 и разнообразие насыщенности видами семейств (H_fem) – 1,828. Сложность таксономического разнообразия – 2,388.

На Керченском полуострове с его очень засушливым, умеренно жарким, с мягкой зимой климатом формируются в основном экосистемы пустынных степей с бедноразно-травно-злаковой растительностью и экосистемы петрофитных кустарниково-разнотравно-злаковых степей. Их фауна представлена 46 видами 34 родов, среди которых характерны следующие доминантные формы: хортобионты (27,3 %), факультативные хортобионты (20,5 %) и герпетобионты (13,6 %), включающие в себя виды родов Tetrix Latreille, 1802, Stenobothrus Fischer, 1853, Omocestus Bolivar, 1879 и Platуcleis Fieber, 1852. Фауна его экосистем гораздо ближе по составу к фауне экосистем Тарханкута (коэффициент сходства по Жаккару равен 58,8 %, индекс Серенсена – 67,4 %), чем Присивашья (соответственно 39,2 % и 56,3 %). Короткий период интенсивного развития травянистой растительности, жаркое лето, солончаки – все это ограничивает развитие здесь полного комплекса прямокрылых. Показатель его видового разнообразия (H_spe) – 5,524, разнообразие насыщенности видами родов (H_gen) – 4,835, разнообразие насыщенности видами подсемейств (H_р/fem) – 2,908 и разнообразия насыщенности видами семейств (H_fem) – 1,868. Сложность таксономического разнообразия комплекса прямокрылых в этих экосистемах – 2,398.

Таким образом, наибольшего видового разнообразия прямокрылые достигают в степных экосистемах Керченской холмисто-грядовой равнине (H_gen 5,524) и Тарханкутской возвышенной равнины (H_gen 5,426), менее разнообразны в экосистемах Северо-Крымской низменности (H_gen 4,585) и Центрально-Крымской равнины (H_gen 5,129). Однако, наибольшей таксономической сложностью, обладают комплексы экосистем Центрально-Крымской равнины (С 2,468) и Северо-Крымской низменности (С 2,422) за счет возрастания разнообразия на высших таксономических уровнях. Это свидетельствует о том, что стабильность энтомологических комплексов при минимальном видовом богатстве обеспечивается за счет более высокого разнообразия высших таксонов, когда имеющиеся виды принадлежат к разным родам, а роды – к разным семействам.

Zoocenosis — 2013
Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали VІІ Міжнародної наукової конфе ренції. – Дніпропетровськ: Адверта, 2013. – С. 159-161.