УДК 591.524.1(26):599

Г. Н. Огнетов

Северный филиал ПИНРО, г. Архангельск, Россия,
E-mail: ognetov@atknet.ru, ognetov@sevpinro.ru

Ключевые слова: Белое море, морские млекопитающие, биоразнообразие, пищевые взаимоотношения

BIODIVERSITY AND FUNCTIONAL ROLE
OF WATER MAMMALS IN THE WHITESEA

G. N. Ognetov

SevPINRO, Archangelsk, Russia, E-mail: ognetov@atknet.ru, ognetov@sevpinro.ru

Key words: White Sea, marine mammals, biodiversity, food mutual relation

Белое море, по своеобразию живого населения и особенностям условий обитания, настоящее холодное арктическое море (Гурьянова, 1948). Как водоем Белое море сформировалось в послеледниковое время и как биотоп морской системы это «малый океан», сформировавшийся на опресненном участке суши (Бек, 1998).

Природные условия Белого моря создали свою экологическую среду, определив видовой состав живого населения, его биопродукционный потенциал. Жизнеобеспечение водных животных, обитающих в Белом море, в большей степени определяется географическим положением бассейна: с одной стороны – историческими причинами его формирования, с другой стороны – климатическими и биологическими факторами. Система Белого моря не испытывает значительной антропогенной нагрузки, поэтому животные существуют в определенных условиях, которые обеспечивают их рост и размножение.

Рассматривая биоразнообразие водных млекопитающих, следует отметить, что по последним данным (Огнетов, Бойко, 2002), фауна морских млекопитающих включает не более 18 видов. Функционирование экосистемы Белого моря определяет и жизнеобеспечение морских млекопитающих – консументов высшего порядка, которые в свою очередь не только пользуются энергией, но и трансформируют ее, внося вклад как источник для образования органического вещества посредством попадания на дно моря туш.

Своеобразие Белого моря, выражающееся в образовании с декабря по май припайного льда и плавучих льдов, имеет исключительное значение для функционирования биоразнообразия. Ледовый период регулирует и ограничивает видовой состав млекопитающих. Из ластоногих зимой обитают лишь кольчатая нерпа, морской заяц, гренландский тюлень, а также на севере моря можно встретить хохлача и атлантического моржа. Из представителей китообразных в это время наблюдается лишь белуха. Ледовый период имеет большое значение для поддержания жизнеобеспечения беломорской популяции гренландского тюленя, кольчатой нерпы и морского зайца, поскольку не только определяет их численность, но и регулирует репродуктивный потенциал – производство детенышей. Ресурсы гренландского тюленя оцениваются на уровне не ниже 1,5 млн. особей, кольчатой нерпы – около 20 тыс. особей, морского зайца – до 10 тыс. особей. Морж и хохлач встречаются в количестве, не превышающем десятка особей. Количество белух ограничивается ледовыми условиями и варьирует от нескольких особей до нескольких десятков. С освобождением моря ото льдов происходят изменения и в биоразнообразии млекопитающих: список видов расширяется, причем одни виды заменяются другими. В это время гренландский тюлень мигрирует на нагул в Баренцево море, туда же перемещается значительное количество морского зайца и отдельные нерпы. На летне-осеннее время до 1000–3000 возрастает число белух, а в поисках альтернативных мест нагула в море появляются и мигрирующие виды ластоногих и китообразных. Среди них следует отметить высоколобого бутылконоса, косатку, кашалота, малого полосатика, сейвала, финвала, морскую свинью, обыкновенного и серого тюленей и, вероятно, горбатого кита. Эти виды наблюдаются единично или небольшими группами (не более 10–15 особей, причем не каждый год). Физическая среда Белого моря, таким образом, не только создает особые условия для жизнеобеспечения ценных в промысловом отношении видов, но и играет все большую роль для пребывания в ней редких и нуждающихся в охране видов.

По степени приспособленности водных млекопитающих можно разделить на три категории: постоянно встречающиеся, с временным статусом пребывания (сезонные), с возможным посещением (редко появляющиеся). Постоянными обитателями моря следует считать три вида: кольчатую нерпу, морского зайца и белуху, которые отличаются более высокой экологической и пищевой пластичностью; временными – гренландского тюленя, хохлача, морскую свинью, серого и обыкновенного тюленей, моржа, косатку. Остальные виды следует отнести к случайным гостям (с возможным посещением).

Морские млекопитающие как неотъемлемая часть фаунистического комплекса и одно из основных звеньев многоуровневой трофической сети, являются важным компонентом экосистемы. Продукционный потенциал в зимнее время определяется ориентировочно в 2,5 т/км², летом (за счет миграции гренландского тюленя) снижается до 0,04 т/км² (Огнетов, Бойко, 2002). Оценить пищевые потребности млекопитающих сложно, поскольку рацион их питания включает различные виды животного корма, включая беспозвоночных и рыбу, потенциал которых варьирует в значительных пределах по годам и сезонам. При этом некоторые млекопитающие сами становятся объектами питания других млекопитающих (косатки) или рыб (акулы).

Пищевые взаимоотношения млекопитающих регулируются расхождением их экологических ниш, временным пребыванием, миграциями или перемещениями, широким спектром питания. Прямой конкуренции нет, наблюдается лишь косвенная, эксплуатационная конкуренция. При разных условиях жизнеобеспечения среди млекопитающих наблюдаются различные трофические отношения. Такая адаптивная регуляция не только ослабляет конкуренцию, но и делает пищевые связи разнообразнее и тоньше. Поскольку основным компонентом питания млекопитающим служит рыбный корм, это положение способствует формированию разнообразных межвидовых связей между представителями ихтиофауны и териофауны. Считаем, что в большей степени значимость водных млекопитающих в экосистеме Белого моря, по отношению к ихтиофауне, сводится к биомелиоративности (выбраковке), выражающейся в регулировании численности хищных рыб, не имеющих значения для человека, и высвобождении корма для промысловых видов рыб.

Таким образом, можно заключить, что биоразнообразие и жизнеобеспечение морских млекопитающих в Белом море находится в тесной связи с природной средой водоема и регулируется в соответствии с динамичностью среды водоема. Каждый вид млекопитающих играет в экосистеме моря определенную роль, зависящую от временного диапазона пребывания и ресурсного потенциала. Морские млекопитающие не только обогащают фауну Белого моря, но и придают целостность всей системе, в которой оказывают стабилизирующее и, в целом, положительное влияние на более низкие трофические уровни.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 15-17.

УДК 574.5:636.082.12/.2

Ю. В. Кодухова, Д. П. Карабанов

Институт биологии внутренних вод РАН, г. Борок, Россия, E-mail: jukod@ibiw.yaroslavl.ru

Ключевые слова: гибриды, гибридизация, последствия, стоимость ресурса

PROBLEM OF HYBRIDIZATION AS ONE OF THE ASPECTS
OF BIOLOGICAL NEW FORMATIONS’ ORIGIN

Ju. V. Kodukhova, D. P. Karabanov

Institute for Biology of Inland Waters RAS, Borok, Russia, E-mail: jukod@ibiw.yaroslavl.ru

Key words: hybrids, hybridization, consequences, cost of resource

За последние полвека в научной литературе все более пристальное внимание уделяется проблеме неаборигенных видов. Не в последнюю очередь это связано с реальным (или потенциальным) вредом хозяйственной деятельности человека. Так, только прямой ущерб от вселения Dreissena polymorpha в Великие Озера США составляет не менее 12 млн. USD в год (USGS, 2000). Но при изменении экосистем изменяется и их «стоимость неиспользования или эксплуатации». Таким образом, изменяется денежное выражение биологического разнообразия, которое в последнее время рассматривается как важнейшая компонента стоимости природных ресурсов (Dixon et al., 1999). Однако среди «биологических новообразований» незаслуженно обделены вниманием гибриды. В настоящее время количество гибридов от общего числа биологических новообразований только в классе Pisces и только на территории США составляет значительную часть – около 4 % (Fuller et al, 1999).

В 2003–2004 годах нами произведен подсчет численности гибридов плотвы (Rutilusrutilus) с лещом (Abramisbrama) для Волжского плеса Рыбинского водохранилища в русловой и «открытой» зонах. Проведенные исследования показали, что встречаемость гибридов плотвы и леща среди молоди карповых рыб в Волжском плесе Рыбинского водохранилища в среднем составляет 0,87 %. В русловой части количество гибридов выше (среднее 1,25 %, lim = 0,44–1,97 %), чем на «открытом» участке (среднее 0,72 %, lim = 0,34–1,11 %). Это, вероятно, связано с тем, что основная масса производителей данных видов размножается на «открытых» участках водохранилища. По результатам сетных уловов встречаемость гибридов среди рыб возраста 3+ и более в целом по Волжскому плесу Рыбинского водохранилища не превышает 1 % от выловленных карповых видов рыб. Однако при критических условиях количество гибридов может возрастать на порядки – до 80 % от числа родительских видов (Fahy et al., 1988).

Квазивидовые новообразования возможны не только при гибридизации аборигенных форм (например, гибриды плотвы (Rutilus rutilus) с лещом (Abramis brama)), но и при скрещивании «вселенца» с «аборигеном», как это случилось при гибридизации вселенной кряквы (Anas anas) с Anas americana в США. Оба рассмотренных примера имеют двоякое отражение в изменении стоимости природного ресурса. При массовом скрещивании Rutilus rutilus x Abramis brama, или Salmo trutta x Salvelinus fontinalis разнообразие в системе будет возрастать, так как гибриды морфологически отличны от родительских видов (соответственно возможно увеличение стоимости биоресурса в связи с увеличением разнообразия форм). При гибридизации Anas anas с Anas americana разнообразие системы снижается (так как гибриды морфологически практически полностью схожи с кряквой), что приводит к снижению стоимости. Еще более ярко изменение стоимости природного ресурса проявляется при искусственной гибридизации (множественные гибриды Cichlidae).

Таким образом, немаловажное значение как при количественном подсчете неаборигенных видов, так и при денежном выражении стоимости природных ресурсов, следует уделять гибридам.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 14-15.

УДК 574.21 + 574.58

Л. С. Кіпніс, Ю. М. Ситник, Ю. О. Стойка, І. М. Коновець, А. С. Комарова

Інститут гідробіології НАНУ, м. Київ, Україна

Ключові слова: водное загрязнение, биотестирование, водоемы, Рось

WATER QUALITY BIOTESTING OF RESERVOIRS
OF (VINNYTSYAPROVINCE)

L. S. Kipnis, Yu. M. Sytnik, Yu. O. Stojka, I. M. Konovets, A. S. Komarova

Institute of Hydrobiology NASU, Kyiv, Ukraine

Key words: water pollution, biotesting, water bodies, Ros’

В умовах постійного забруднення навколишнього середовища, зокрема, водних об’єктів і джерел питного водопостачання, забезпечення чистоти питної води й оцінки стану водних об’єктів значною мірою залежить від вірогідності й оперативності контролю якості води. У той же час навіть повний фізико-хімічний аналіз води не дає можливість оцінити результати комплексного впливу присутніх у воді ксенобіотиків на екосистему водного об’єкта в цілому. Тому необхідні біологічні методи спостереження за станом природних водойм і якістю води взагалі. Якщо біологічний індикатор не сигналізує про небезпеку, то хімічний аналіз можна не проводити. Токсичні речовини можуть впливати на живі організми як окремо, так і разом. Одна й та сама речовина в присутності іншої може стати більш токсичною. Це не можна оцінити результатами одних лише хімічних аналізів. Виникає необхідність проведення аналізів стану біооб’єктів, які характеризують стан екосистеми.

У 2003–2004 рр. проведено екологотоксикологічне дослідження (хлорорганічні пестициди, нафтопродукти, аніонактивні синтетичні поверхнево активні речовини, загальні феноли, біотестування води і донних відкладів) абіотичних компонентів гідроекосистеми верхньої й середньої Росі від витоків (с. Ординці Вінницької обл.) до меж Київської області (нижче м. Богуслав), включаючи й найбільшу правобережну притоку – ріку Роську.

У гострих тестах на токсичність із використанням гіллястовусих ракоподібних Daphnia magna й Ceriodaphnia affinis проби вважаються токсичними, якщо смертність об’єктів перевищує 25 % і гостро токсичними, якщо смертність перевищує 50 %. За результатами наших досліджень можемо констатувати, що загибель організмів у контролі була в межах норми. Смертність організмів у водних пробах придонного шару свідчить про те, що майже всі вони є токсичними (крім проби р. Рось, джерело – витоки), а у двох пробах токсичність була гострою (р. Рось, Косівське водосховище, пригреблева ділянка, р. Рось у районі м. Біла Церква). Майже у всіх точках токсичність придонних проб перевищує токсичність поверхневих.

Щодо токсичності проб донних відкладів, у співвідношенні 1:5, (літо 2003 року) можна стверджувати, що гостра токсичність зафіксована у всіх пробах. Донні відклади, при розведенні 1:10, не мають гострої токсичності в дослідженнях на дафніях. Результати свідчать, що більшість проб придонного шару води виявилися мутагенними. Переважно мутагенність зростає в ряду: поверхня – придонна вода – донні відкладення. Це пояснюється поступовим опусканням й осадженням на дні зважених часток із адсорбованими мутагенними токсичними речовинами. Цікавою реакцією рослин на мутагени є посилення розподілу, як приклад петлі зворотного зв’язку. У такий спосіб рослини намагаються компенсувати появу неправильних розподілів. Звичайно, про таку залежність ще рано говорити зі стовідсотковою впевненістю, адже варіація й зміна мітотичного індексу може залежити не тільки від токсичної або радіоактивної речовини, а й від біогенних елементів, які перебувають у пробі, і від генетичних особливостей кожної цибулини (нагадаємо – тест–об’єкт генетично неоднорідний).

Найбільш мутагенний вплив мали такі проби: Косівське водоймище, пригреблева ділянка; р. Рось, нижче м. Тетіїва, р. Рось у районі м. Біла Церква.

Таким чином, нами зафіксовані ділянки ріки Рось, де найбільше проявляється антропогенний прес на гідроекосистему.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 13-14.

УДК 574.21 + 574.58

Л. С. Кіпніс, Ю. М. Ситник, А. С. Комарова

Інститут гідробіології НАНУ, м. Київ, Україна

Ключові слова: водное загрязнение, биотестирование, водоемы

WATER QUALITY BIOTESTING
OF RESERVOIRS OF KYIV URBAN ZONE

L. S. Kipnis, Yu. M. Sytnik, A. S. Komarova

Institute of Hydrobiology NASU, Kyiv, Ukraine

Key words:water pollution, biotesting, water bodies

Вплив діяльності людини на стан водних об’єктів проявляється не тільки в погіршенні якості води, обмілінні й замуленні водойм, а й у хімічному й радіаційному забрудненні. Найбільше цей негативний вплив проявляється у великих містах розвинених країн, де зростаюче техногенне й антропогенне навантаження на навколишнє середовище найбільш відчутне. Це призвело до того, що зараз майже не залишилося водойм із природним гідрологічним режимом і хімічним складом, не порушених антропогенною діяльністю.

У 2001–2002 рр. вивчалися водойми міської зони Києва: озера – Синє, Блакитне, Центральне, Редьчине, Опечень-верхнє, Куренівське, ставки «Бетонний» (вул. Зодчих) і «Бетонний» (вул. М. Булгакова), які розташовані на річці Нивка, притоці річки Ірпінь, ставок № 2 у парку «Нивки», другому у каскаді із чотирьох ставків на річці Сирець, що впадає в одне з озер на Оболоні; і ставок № 1 в Голосіївському парку (басейн р. Либідь), оз. Тельбін. Для оцінки токсичності природних вод проведено біотестування із використанням тваринних і рослинних тест–об’єктів. У дослідах як тест–об’єкти використали гіллястовусих ракоподібних Daphnia magna Straus й Ceriodaphnia affinis Lilljeborg. Також проводили досліди на цибулі звичайній Аllium сepa, насінні салату Lactuca sativa. Для оцінки мікробіологічного забруднення використовували H₂S–тест.

Отримані результати свідчать про відносну чистоту досліджених природних вод міста Києва, особливо на класичних тест–об’єктах й класичних тестах на гостру токсичність (Daphnia magna й Ceriodaphnia affinis). І все ж при розгляді результатів тестування всієї батареї тест–об’єктів необхідно відзначити хронічну токсичність води практично для всіх досліджених водних об’єктів. Тест на насінні салату показує збільшення самоочисної здатності води досліджених аквасистем міської зони Києва від весни до осені. Це підтверджує й тест на корінні цибулі. Н₂S–тест показує наявність фекального забруднення всіх досліджених аквасистем, що найбільш виразно проявляється навесні, при мінімальній очисній активності у водоймі. Звертає на себе увагу той факт, що при використанні набору різних тест–об’єктів виникає нагальна потреба у розробці інтегральної оцінки для приведення в єдине ціле результатів тестування.

За результатами тестування природної води водойм міської зони Києва можна відзначити, що найбільш брудна вода навесні при мінімальній очисній здатності аквасистем і надходженні паводкових вод. Результати біотестування водойм м. Києва показали наявність гострої токсичності для дафній і церіодафній при тестуванні проб придонних шарів води й відсутність гострої токсичності для інших організмів. Поверхня озера не була токсичною для всіх тест–організмів. Зіставлення даних біотестування, гідрохімічних і токсикологічних досліджень показало, що майже всі вивчені водойми можна віднести до «чистих», якщо говорити про поверхневі води. Донні відклади виявилися токсичними. За гідрохімічними, токсикологічними показниками і результатами біотестування вони були досить брудними. За деякими показниками, гранично допустимі концентрації перевищувалися в кілька разів, зокрема, за вмістом важких металів і нафтопродуктів. Особливу увагу необхідно звернути на якість води оз. Тельбін. Вода цього озера була гостро токсичною для батареї біотестів протягом усього року й на всіх вивчених горизонтах. Про наявність гострої токсичності свідчать результати біотестування проб донних відкладів ставка № 1 (Голосіївський парк), озер – Центральне, Тельбін і Куренівське.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 12-13.

УДК 574.52

Н. І. Загубіженко, В. М. Кочет, О. О. Христов

Дніпропетровський національний університет, м. Дніпропетровськ, Україна,
E-mail: zoolog@mail.dsu.dp.ua

Ключевые слова: водне забруднення, біоіндикація, безхребетні

USING bottom-living INVERTEBRATES
OF VOVCHA‑RIVER AS BIOINDICATORS
OF DIFFERENTLY DERIVED ANTHROPOGENIC CONTAMINANTS

N. I. Zagubizhenko, V. M. Kochet, O. O. Khristov

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine, E-mail: zoolog@mail.dsu.dp.ua

Key words: aquatic contamination, bioindication, invertebrates

Серед малих річок Придніпров’я р. Вовча займає особливе місце. Це по суті єдина притока II порядку р. Дніпро, по якій в гідрологічну мережу Дніпропетровщини привносяться забруднювачі, що не виробляються або не формуються безпосередньо в межах області.

Басейн р. Вовчої розташований, в основному, в адміністративних межах Дніпропетровської області, але бере початок вона у Донецькій області. В систему ріки скидаються шахтні води Центрального Донбасу (загалом, разом зі скидом її приток рр. Бик і Солона, щорічні обсяги скиду досягають 60 млн. м³). Середній показник мінералізації води цих скидів – до 3,4 г/л. Таким чином, мінералізація скидних вод нижча, ніж шахтних вод Західного Донбасу (в середньому від 5,4 до 6,3 г/л, максимальний показник сягав 7,8 г/л), але загальні обсяги скиду значно більші. Даний факт викриває низку проблем, як в плані розрахунку збитків, що завдаються водній екосистемі, так і суто екологічні проблеми.

Другим вагомим фактором навантаження на водну екосистему є скид промислових і комунально-побутових вод м. Павлограда. Місто має досить незначну щільність населення, але наявність великих підприємств обумовлює скид в нижню течію р. Вовчої забруднювачів з перевищенням норм ГДК і, досить часто, з невстановленим хімічним складом. Ці забруднювачі разом із шахтними водами потрапляють до р. Самари та сумарно із стоками, що приймає ця ріка (шахтні скиди Західного Донбасу) розповсюджуються до місця впадіння в р. Дніпро (Дніпровське водосховище) і нижче.

Відмінності між водозбірними площами р. Самари та р. Вовчої досить суттєві. Одним із західних відрогів Донецької височини басейн р. Самари з притоками ділиться на дві частини – північну (безпосередньо басейн р. Самари) площею 6500 км² і південну, більшу (басейн р. Вовчої) – 13300 км². Довжина р. Вовча також більша за таку у р. Самари – 323 км проти 215 км до місця їх злиття. Таким чином, складається дещо нестандартна ситуація, коли притокою II порядку вважається ріка, яка більша за притоку I порядку і за довжиною, і за площею водозбору. Таким чином, обсяги надходження як загальної маси води, так і безпосередньо скидів свідчать про те, що р. Вовча відіграє суттєву, якщо не вирішальну роль у формуванні гідрологічного і загальноекологічного режимів р. Самари і, як наслідок, впливає на якість води Дніпровського водосховища.

Виходячи з вищенаведеного, було поставлено мету дослідити стан угруповань бентофауни ріки в умовах різної віддаленості від місць надходження забруднювачів; здійснити спробу виявити рівень впливу забруднювачів на стан цієї групи тварин і диференціювати даний вплив.

Аналіз отриманих результатів, а також матеріалів банку даних лабораторії біомоніторингу НДІ біології ДНУ дозволив встановити наступне.

1. Надані в попередніх публікаціях висновки щодо спрощеності бентоценозів р. Вовчої потребують уточнення. Детальний аналіз стану донних безхребетних із різних ділянок ріки свідчить, що в межах Дніпропетровської області у зонах, найбільш наближених до надходження шахтних вод Центрального Донбасу, бентоценоз відповідає параметрам, притаманним типовим рікам регіону.

2. Як і у відношенні р. Самари (і, відповідно, впливу шахтних вод Західного Донбасу), допустимо констатувати, що на фоні масового надходження комунально-побутових забруднювачів, безпосередній вплив скиду шахтних вод Центрального Донбасу у р. Вовчу на угруповання донних безхребетних майже не простежується.

3. У районах найбільшої віддаленості від скиду комунально-побутових і шахтних вод (середня течія ріки), біорізноманіття найбільше, показники чисельності стабільні. У зонах надходження скидів спостерігаються суттєві коливання як видового складу, так і показників чисельності та біомаси.

4. Рівень біорізноманіття групи донних гідробіонтів не завжди є показником оптимального стану гідроекосистеми. Так, у р. Вовчій в межах надходження стоків з м. Павлограда чи не найвища по всій акваторії ріки загальна кількість видів – 24. Разом з тим, абсолютна більшість гідробіонтів – це види–індикатори органічного забруднення водного середовища.

5. У місцях органічного забруднення інформативним показником стану гідроекосистеми є не кількість видів і не їх загальна чисельність, а біомаса організмів–індикаторів забруднення – хірономід і тубіфіцид.

6. На певній відстані від місць надходження органічних сполук (нижня течія р. Вовча), проявляється сумарна депресивна дія всіх груп забруднювачів. Так, у місці злиття р. Вовчої та р. Самари спостерігається малопродуктивний ценоз донних організмів із низькою кількістю видів.

7. Загалом, донна фауна р. Вовчої недонасичена первинно-водними безхребетними (поліхети, п’явки, з вищих ракоподібних – бокоплави, мізиди, корофіїди, рівноногі рачки), а також і водними личинками комах (личинки волохокрильців, бабок, одноденок та ін.), що пов’язано, на нашу думку, із органічним забрудненням антропогенного походження.

8. Отримані деталізовані дані стану гідробіонтів р. Вовчої не дозволяють виявити конкретний рівень негативного пресу шахтних вод Центрального Донбасу, що надходять у її верхів’я, у зв’язку з суміжним впливом забруднення ріки скидами з м. Павлограда. Це співпадає з отриманими раніше висновками по визначенню впливу шахтних вод Західного Донбасу на гідробіонтів р. Самари.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 10-12.

strong

УДК 574.52

А. В. Дегтяренко, И. С. Митяй, А. Г. Антоновский, В. В. Кинебас

Мелитопольский государственный педагогический университет, г. Мелитополь, Украина

Ключевые слова: макрозообентос, ихтиофауна, Сиваш, Молочный лиман

PECULIARITIES OF BIODIVERSITY FORMING OF HYDROCOLES
IN PRYAZOV’YA AQUATIC ECOSYSTEMS

A. V. Degtyarenko, I. S. Mityaj, A. G. Antonovsky, V. V. Kinebas

MelitopolState Pedagogical University, Melitopol, Ukraine

Key words: macrozoobenthos, ichthyofauna, Sivash, Molochnyi Liman

Сбор материала проводился в 2001–2004 гг. по общепринятым методикам гидробиологических исследований. В основу работы положены как собственные данные, результаты учетов сотрудников кафедры зоологии за весь период ее существования, а также литературные данные. В качестве модельных водоемов выбраны Сиваш, Молочный лиман и р. Молочная, р. Обиточная и р. Малый Утлюк. Исследования показали, что одним из основных лимитирующих факторов в первых двух водоемах является соленость (как в ее абсолютные показатели, так и диапазон колебаний).

В 2001–2004 гг. в Сиваше нами зарегистрировано 64 вида донных беспозвоночных. Из них в Центральном Сиваше всего два вида (Artemia salina и Chironomus salinarius), а в Восточном – 62. Такая большая разница в количестве видов коррелирует с разницей солености, которая в Центральном Сиваше достигает 80–100 г/л, в то время как в Восточном Сиваше она находится в пределах 17–23 г/л.

Подобные результаты получены и для видового состава ихтиофауны. В Центральном Сиваше рыб вообще нет, а в Восточном Сиваше нами зарегистрировано 30 видов. Распределение, численность и состав ихтиофауны на протяжении последних ста лет подвергались значительным колебаниям в прямой зависимости от колебания солености. До 1970-х гг. соленость достигала 42–133 г/л. В таких условиях рыбы жить не могут. После введения в действие Северо–Крымского канала соленость упала до отметок 1–18 г/л. Видовой состав рыб стабилизировался на уровне 19–22 вида (Павлов, 1960). С 1990-х годов и до нашего времени интенсивность сбросов пресных вод упала в 2–3 раза. Это привело к повышению солености в пределах 17–23 г/л и в 2001–2004 гг. нами зарегистрировано уже 30 видов рыб.

Сходство экологических условий Восточного Сиваша и Молочного лимана стало поводом для сравнения видового состава гидробионтов этих водоемов. До 1943 г. Молочный лиман был соленым озером. В его водах обитало (как и в Центральном Сиваше) два вида беспозвоночных. После искусственного соединения лимана с Азовским морем соленость упала до уровня 13–18 г/л. Видовой состав бентоса увеличился до 54 видов. В 1972–2000 гг. соленость колебалась в пределах 17–23 г/л, а видовой состав бентоса вырос до 73–88 видов. В 2001–2003 гг. соленость достигла 25–27 г/л и количество бентосных организмов упало до 54 видов. В 2004 г. соленость достигла 30 г/л, а видовой состав беспозвоночных дна упал до 30 видов. Подобная же динамика наблюдается и для состава ихтиофауны. В лимане – соленом озере рыбы не живут, а при солености 13–18 г/л их видовой состав составил 29 видов (Янковский, 1965), при 18–23 г/л – 31 вид, при 25–27 г/л – 28 видов. Таким образом, наблюдается четкая закономерность: избыточное опреснение или засоление Сиваша и Молочного лимана ведет к падению количества видов. Оптимальной оказалась соленость в пределах 17–23 г/л.

Биота рек формируется в зависимости от их размеров, наличия дамб, забора воды для орошения, а также от того, каким образом происходит их впадение в Азовское море. Река Молочная соединяется с морем через соленый Молочный лиман. Сообщество фауны дна насчитывает около 170 видов беспозвоночных животных в местах с медленным течением и отсутствием колебаний солености. В нижней части не наблюдается повышения количества видов на стыке двух разных типов вод. Лиманный комплекс здесь представлен всего четырьмя видами, а речной значительно беднее, чем в средней части. Ихтиофауна представлена 22 видами. Следует отметить значительную численность красноперки и окуня в средней части реки, бычков – песочника, лысуна и кругляка – в нижней. Редко встречается щука, почти все виды бычков (кроме песочника), атерина, колючка трехиглая. В нижней части количество видов резко увеличивается, но, вместе с тем, уменьшается численность пресноводных рыб. Это вызвано значительным влиянием Молочного лимана на часть устья р. Молочной. Сравнивая современный видовой состав рыб с историческими данными, следует отметить тот факт, что количество промысловых и ценных видов рыб (таких как судак, щука и др.) значительно уменьшилась. Негативным фактором для реки является в последнее время постоянный рост солености Молочного лимана, вызванный периодической изоляцией его от Азовского моря.

В отличие от Молочной, река Обиточная характеризуется более богатой ихтиофауной (29 видов). В нижнем течении доминируют атерина, пиленгас, бычок песочник, в средней части реки – карась, горчак, пескарь, красноперка.

Наименьшим количеством видов рыб характеризуется река Малый Утлюк (нами зарегистрировано 11 видов). Доминирующее положение по численности занимает карась серебристый в среднем течении реки и атерина в – нижнем. Такое малое разнообразие ихтиофауны вызвано значительной трансформацией всей гидрологической системы реки (значительное количество дамб, измененное русло и др.). Это приводит к трансформации ихтиофауны: исчезают ценные промысловые виды рыб, а их место занимают мелкие и непромысловые виды.

Zoocenosis — 2005
 Біорізноманіття та роль зооценозу в природних і антропогенних екосистемах: Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції. – Д.: Вид-во ДНУ, 2005. – С. 8-10.

Сходство экологических условий Восточного Сиваша и Молочного лимана стало поводом для сравнения видового состава гидробионтов этих водоемов. До 1943 г. Молочный лиман был соленым озером. В его водах обитало (как и в Центральном Сиваше) два вида беспозвоночных. После искусственного соединения лимана с Азовским морем соленость упала до уровня 13–18 г/л. Видовой состав бентоса увеличился до 54 видов. В 1972–2000 гг. соленость колебалась в пределах 17–23 г/л, а видовой состав бентоса вырос до 73–88 видов. В 2001–2003 гг. соленость достигла 25–27 г/л и количество бентосных организмов упало до 54 видов. В 2004 г. соленость достигла 30 г/л, а видовой состав беспозвоночных дна упал до 30 видов. Подобная же динамика наблюдается и для состава ихтиофауны. В лимане – соленом озере рыбы не живут, а при солености 13–18 г/л их видовой состав составил 29 видов (Янковский, 1965), при 18–23 г/л – 31 вид, при 25–27 г/л – 28 видов. Таким образом, наблюдается четкая закономерность: избыточное опреснение или засоление Сиваша и Молочного лимана ведет к падению количества видов. Оптимальной оказалась соленость в пределах 17–23 г/л.

УДК 591.531.1+599.735+574.44

И. С. Шереметьев

Биолого-почвенный институт ДВО РАН, Владивосток, Российская Федерация, sheremetyev@ibss.dvo.ru

SIGNIFICANCE OF RESOURCE COMPETITION
IN RUMINANTS–VEGETATION DYNAMICS

I. S. Sheremetyev

Institute of Biology & Soil Science FEB RAS, Vladivostok, Russia, sheremetyev@ibss.dvo.ru

Комплексы жвачных (Ruminantia) – важнейший элемент многих наземных сообществ. Выяснение принципов функционирования системы «жвачные–растительность» является одной из центральных задач экологии, как частный случай системы «ресурс–потребитель». Когда материально-энергетический потенциал ресурса перестает соответствовать запросам потребителя в межвидовые отношения потребителей может быть включен элемент соперничества. В данном случае потенциал ресурса зависит от структуры растительности, а запросы потребителя – от структуры комплекса (состав и соотношение видов) жвачных. Влияние соперничающих видов друг на друга не менее значимо, чем климатическое и антропогенное влияние, но по изученности оно еще с дарвинских времен остается либо аксиомой эволюции, либо в различной степени загадочным фактором развития сообществ и их элементов. При этом множество исследований по классической схеме посвящено адаптациям, разобщенности ниш или местообитаний, в целях избегания соперничества и не отступают от принципа конкурентного исключения. Другие, увлеченные теорией нейтральности, сфокусировали усилия на поиске эмпирических или теоретических свидетельств за и против. Целью данного исследования является выяснение места и роли межвидового соперничества за пищу в динамике системы «жвачные–растительность».

Исследования проведены в южной части Дальнего Востока России, которая по климатическим условиям, флоре и фауне представляет собой представительный фрагмент восточной окраины умеренной Азии. В естественных условиях здесь обитают шесть видов жвачных: кабарга Moschus moschiferus Linnaeus, 1758, сибирская косуля Capreolus pigargus Pallas, 1771, лось Alces alces Linnaeus, 1758, благородный олень Cervus elaphus Linnaus, 1758, пятнистый олень Cervus nippon Temminck, 1838 и амурский горал Nemorhaedus caudatus Milne-Edwards, 1867. Области распространения этих жвачных перекрываются и теоретически совместно могут обитать одновременно от двух до пяти видов.

Анализ данных по плотности населения видов с больших площадей, сопоставимых с площадями типов растительных ассоциаций, позволяет оперировать комплексами видов. Схема анализа и методы сбора материала детально описаны ранее (Шереметьев, Прокопенко, 2005, 2006). Для характеристики ресурсов вместо понятия продуктивность, из-за известных трудностей определения его временного атрибута использовано понятие кормовая масса. Это фактическая суммарная масса доступных надземных частей (в возрасте до двух лет) каждого вида кормовых растений, имеющаяся в наличие в каждом сообществе. Выполнено 47 геоботанических описаний растительных сообществ, характеризующих все 5 главных типов растительных ассоциаций (лесов и сопутствующих нелесных ассоциаций) региона: лиственничные, еловые, кедровые, дубовые и пойменные леса. Для компенсации потери временной переменной при отказе от понятия продуктивность в расчетах использована не вся кормовая масса, а та ее часть (8,6 %), которая может быть отчуждена жвачными без деградации растительности.

Установлено, что недостаток корма как одна из предпосылок соперничества за пищу – явление далеко не обязательное даже при условии достижения всеми жвачными максимальной плотности одновременно. Местообитания с таким большим кормовым потенциалом среди изученных растительных ассоциаций составляют всего 26 %. Современные комплексы жвачных на исследованной территории составлены двумя различными по происхождению группами видов. Коренные – виды, оставшиеся после отступления последнего похолодания и населявшие местообитания с коренными растительными ассоциациями: кабарга, косуля, лось и пятнистый олень. Вселенцы – виды, распространившиеся вслед за сменой климата и населившие местообитания с новыми ассоциациями: горал и пятнистый олень.

Система «жвачные–растительность» в исходном состоянии сохранилась на территориях, занятых лиственничными и еловыми лесами. Она имеет значительный возраст, устоявшиеся взаимосвязи и не может претерпеть катастрофических изменений (нарушение структуры растительности или вымирание видов жвачных) без антропогенного или климатического влияния. Строго говоря, соперничества за пищу между видами жвачных в местообитаниях с коренными ассоциациями в норме вообще быть не может, так как нет дефицита кормовой массы. Соперничество за пищу может возникать только при переуплотнении потребителей.

Распространение новых растительных ассоциаций и последующее расселение новых жвачных нарушило сложившиеся взаимосвязи. Большинство коренных видов жвачных существенно снизили плотность населения или вымерли, а вселенцы, обладая преимуществами, достигли гигантской плотности населения. Вероятными причинами разбалансированности со стороны растительной составляющей являются смена видового состава и соотношения запасов кормовых растений, распространение новых кормовых объектов, усиливающих сезонную и годовую невыровненность общего запаса кормов. В рас­про­странившихся кедровых и дубовых лесах такие растения доминируют. Со стороны жвачных дестабилизирующий фактор – новые виды с оседлым образом жизни, очень широким кормовым спектром, высоким репродуктивным потенциалом и, к тому же, находящиеся на окраине области распространения в малопригодных климатических условиях. Разбалансированность системы «жвачные–растительность» – причина с одной стороны истощения запаса кормов и деградации растительности в целом, с другой – изменения структуры комплексов жвачных.

Во многих местообитаниях потенциал кормовых ресурсов перестал удовлетворять запросам жвачных. На этом этапе динамики системы «жвачные–растительность» межвидовое соперничество за пищу стало причиной вытеснения видов. Особенности стереотипа взаимоотношений с растительностью обеспечили вселенцам преимущество в соперничестве, большинство коренных видов жвачных на участках с новой растительностью оказались вытесненными. Более того, на территориях, где распространен пятнистый олень, есть участки, на которых этот вид обитает в одиночестве, как горал на скалистых участках. Вытеснение коренных видов-соперников не приводит к снижению потребления ресурсов: плотность населения все­ленцев остается по прежнему не сопоставимой с плотностью коренных видов, катастрофические вымирания повторяются, а растительность сохраняется в деградированном состоянии.

На жизнеспособности системы «жвачные–растительность», все изменения сказываются негативным образом. Популяции жвачных в местообитаниях с коренной растительностью в историческом прошлом и в современности никогда не были в глубокой депрессии. Популяции пятнистого оленя и горала, несмотря на большую плотность населения, на исследованной территории всегда испытывали высокоамплитудные колебания численности, были легко восприимчивы к негативному воздействию климатических и антропогенных факторов, неоднократно в исторический период находились под угрозой вымирания и до настоящего времени не лишены охранного статуса. Применительно к исследованным экосистемам можно считать, что межвидовое соперничество потребителей в сообществах с устоявшимися взаимосвязями отсутствует или может сопутствовать дефициту кормовой массы возникающему как стабилизирующий фактор при чрезмерном росте плотности населения. При переходе к новым сообществам межвидовое соперничество выражено и является причиной исключения видов.

Таким образом, межвидовое соперничество выглядит показателем катастрофы или смены одного сообщества другим, в частности, вызванной такими мощными факторами как антропогенные и климатические изменения.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 514-516.

УДК 591.1:579.22

Н. П. Черногор, И. В. Жерносекова, И. Е. Соколова,
А. А. Тымчук, А. И. Винников, Т. П. Килочек

Днепропетровский национальный университет,
Днепропетровск, Украина, a_vinnikov@ukr.net

ON POSSIBILITY OF EXPERIMENTAL ANIMALS’ VIABILITY INCREASE UNDER THE INFLUENCE OF MICROBIAL METABOLITES

N. Chernogor, I. Zhernosekova, I. Sokolova, A. Tymchuk, A. Vinnikov, T. Kylochek

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine, a_vinnikov@.ukr.net

Надвигающееся глобальное потепление может привести к нарушению биологического равновесия различных экосистем, снижению адаптационных возможностей и сокращению сроков жизни всего живого. Поэтому первоочередной задачей ученых сегодня является сохранение биоразнообразия водных, наземных и почвенных экосистем. Для обеспечения достаточного уровня жизнеспособности живых организмов перспективным, на наш взгляд, является препарат почвенного стрептомицета Streptomyces recifensis var. lyticus 2435, содержащий в своем составе литические ферменты, стимулятор роста, а также протеазы, амилазы, активаторы трипсиноподобных ферментов (Соколова, 1989; Черногор, 1988). Это послужило основанием для проведения исследований влияния препарата Г3Х, вносимого в корм в качестве добавки, на показатели роста и иммунологический статус экспериментальных животных.

Препарат испытывали на молодых крысах линии «Вистар». Установлено, что эффект стимуляции начинает выявляться на 3–4-й неделях и сохраняет свое последействие еще на протяжении 4–6 недель. Испытанные дозы препарата (от 10 до 50 мг/кг веса в сутки) стимулировали рост молодых крыс, общие привесы в опытных группах возросли по сравнению с контролем на 26,7–51,0 %. Обнаружено, что эффективность препарата Г3Х зависит не только от его дозировки и продолжительности применения, но и от пола животных: во всех вариантах опытов среднесуточное увеличение массы тела было выше у самцов (в 3–9 раз), чем у самок, что является немаловажным фактором при раздельном выращивании самцов – производителей потомства.

Препарат влияет на иммунологический статус животных, направленность действия которого зависит от дозировки. При больших дозах (250 мг/кг) препарат оказывает иммунодепрессивное действие, при оптимальных (50 мг/кг) – стимулирующее, которое проявляется в повышении активности реагирования иммунной системы мышей. Наблюдалось увеличение интенсивности реакции бластной трансформации лимфоцитов на введение неспецифического (фитогемагглютинин) и специфического (эритроциты барана) стимуляторов. У опытной группы мышей, получавших препарат с кормом, выживаемость повысилась в два раза, смерть наступала позднее, суммарная продолжительность жизни составляла 72,0 % против 43,2 % в контроле.

Экспериментальные данные о ростостимулирующей и иммуностимулирующей активностях препарата подтверждены научно-производственными испытаниями, которые проводились в зверосовхозе «Родники» Московской области совместно с сотрудниками НИИ пушного звероводства и кролиководства. При выращивании норок и песцов, масса тела животных опытной группы превышала контрольную на 80–150 г, снижался отход щенков с 2 до 1 %, а также увеличивалось количество шкурок ценного меха особо крупных размеров. Данные патолого-анатомического вскрытия животных свидетельствовали о положительном влиянии препарата на их здоровье.

Препарат такого типа перспективен при промышленном выращивании сельскохозяйственных и диких животных, как стимулирующий их рост и повышающий выживаемость, что в свою очередь обеспечит поддержание процессов размножения, обмена генофонда, миграции и расселения видов.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 513-514.

УДК 599.74:591.55

М. Е. Фокина

Самарский государственный университет, Самара, Российская Федерация, mariyafok@mail.ru

ANALYSIS OF COMPETITIVE RELATIONS
BETWEEN RED FOX AND RACCOON DOG IN THE TERRITORY
OF «SAMARSKAYA LUKA» NATIONAL PARK

M. E. Fokina

Samara State University, Samara, Russia, mariyafok@mail.ru

Решающим моментом в суждении о возможности акклиматизации вида служит оценка его экологической совместимости со сходными аборигенными формами (Бородин, 1988). Вселение новых видов практически всегда сопровождалось усложнением группировок сходных компонентов сообществ в силу общности приспособления к сходной среде в различных ландшафтах. Значение межвидовой конкуренции как одного из механизмов естественного отбора, играющей для акклиматизанта решающую барьерную роль, изучено недостаточно. Во всех районах вселения енотовидная собака сталкивалась с борсуком и лисицей. Объекты конкуренции делятся на две группы: пища и жизненное пространство. В работе приведены данные по оценке возможной конкуренции между лисицей и енотовидной собакой. Результаты получены с помощью метода зимнего тропления следов жизнедеятельности указанных видов, основанном на теории информационно-знакового поля. В ходе работы рассчитаны такие параметры информационно-знакового поля, как величина, анизотропность и напряженность поля (Мозговой и др, 1998). Выявлено, что данный метод позволяет оценить возможную конкуренцию между близкими видами. В частности, реакции на объекты пищевого значения дают представление о предпочтении того или иного корма для исследуемого вида.

Основную роль в зимнем питании лисицы играют грызуны. А енотовидная собака в зимнее время чаще поедает остатки пищи других хищников, например куньих. Самцы обоих видов охотно подходят к местам отдыха людей. Отмечены случаи подхода енотовидной собаки к проталинам у воды, где она откапывала беспозвоночных. Неоднократно встречались в ходе тропления и следы поедания рыбы, а также грызунов и птиц. Различия, определенные специализацией кормодобывания (собиратель, специализированный хищник), проявляются при оценке потребления и других кормов (табл.).

Таблица. Пищевые объекты, выявленные в ходе троплений
наследов лисицы и енотовидной собаки (%)

Можно полагать, что в смешанных лесах Евразии, независимо от их расположения, указанная группа видов занимает аналогичные экологические ниши, а енотовидная собака может существовать в новом ареале только в нише, сходной с таковой в дальневосточных смешанных лесах (Бородин, 1988). Енотовидная собака конкурирует с лисицей при освоении травяно-болотных типов леса. В условиях национального парка «Самарская Лука» енотовидная собака обитает в основном во влажной пойме в южной и восточной частях объекта, лисица – практически повсеместно по всей территории национального парка.

Разобщенность в использовании кормовых стаций изменяется по сезонам, достигая максимума в ранневесенний период: енотовидная собака держится в пойме и лиственных лесах, а лисица кормится за пределами леса, не контактируя с енотовидной собакой.

В результате проделанной работы, нами выделены следующие особенности экологии енотовидной собаки, позволяющие снизить ее конкуренцию с лисицей: впадение в спячку в середине снежного периода, благодаря чему снижается конкуренции из-за корма в самый «голодный» период года; всеядность; совместное использование системы соединяющихся нор несколькими семьями енотовидной собаки; менее развитые по сравнению с лисицей территориальные отношения. Вследствие того, что и трофическая и пространственная составляющие экологической ниши енотовидной собаки не совпадают полностью с таковыми у лисицы, а лишь частично перекрывается, вид успешно расселяется в пойменной части национального парка.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 512-513.

/p6

УДК 591.5+599 (477)

О. П. Трунов, І. В. Загороднюк

Луганський національний педагогічний університет ім. Тараса Шевченка,
Луганськ, Україна, alex35agro@mail.ru, zoozag@ukr.net

CHANGES IN LARGE MAMMAL COMMUNITIES
CAUSED BY HUMAN HUNTING ACTIVITY

O. P. Trunov, I. V. Zagorodniuk

T. Shevchenko National Pedagogical University,
Luhansk, Ukraine, alex35agro@mail.ru, zoozag@ukr.net

Ссавці – одна з найбільш експлуатованих людиною груп тварин завдяки їхній цінності як харчового ресурсу та джерела сировини. Історичну роль ссавців у формуванні людської цивілізації переоцінити неможливо, проте прогрес цивілізації, у тому числі на території України відзначився зникненням низки видів (Сокур, 1961). Це зникнення відбувалося з двох причин – перепромисел і переслідування через конкурентні взаємини зі свійськими тваринами (Кириков, 1966). У першому наближенні темпи та масштаби зникнення диких видів, у тому числі пращурів свійських форм, відбувалися узгоджено з формуванням популяцій свійських ссавців (Загороднюк, 1999). Проте причинами цього була не пряма конкуренція чи конкурентне виключення диких форм, а безпосереднє переслідування та знищення їх людиною (Пучков, 1992).

Серед факторів згасання популяцій диких аборигенних видів великих ссавців (переважно унгулят) автори виділяють такі (Загороднюк, 1999): 1) збільшення пресу полювання та удосконалення знарядь здобування, 2) розвиток тваринництва та посилення конкурентних взаємин зі свійськими тваринами, 3) сільськогосподарське освоєння територій та руйнація природних місць оселення видів, 4) фрагментація ареалів у результаті розвитку транспортної та технологічної інфраструктури людської популяції, відповідне порушення просторово-генетичної структури популяцій.

У цій праці докладно розглядається перший фактор і проводиться порівняння ключових дат згасання популяцій аборигенів із темпами розвитку знарядь здобування, а також ще один (п’ятий) фактор – взаємини аборигенних видів, що збереглися у складі місцевої фауни, з адвентивними видами, що інтродуковані в аборигенні фауністичні угруповання. Розглядається тільки фауна, що відома з літописних часів (без мамонтів, носорогів, печерних ведмедів тощо).

Насамперед, розглянемо ключові дати згасання популяцій аборигенів. Протягом літописного часу з території України зникло 8 видів копитних (у порядку зникнення): віслюк (Asinus hemionus, XV ст.), тур (Bos primigenius, XVII ст.), зубр (Bison bonasus, XVII ст.), козиця (Rupicapra rupicapra, XVIII ст.), сайгак (Saiga tatarica, I половина XIX ст.), кінь-тарпан (Equus gmelini, II половина XIX ст.), лось (Alces alces, I третина XX ст.), олень шляхетний (Cervus elaphus, I третина XX ст.). Частину цих видів відновлено завдяки забороні полювання та реінтродукції, проте успіхи у відновленні видів найчастіше обмежені територіями лише окремих мисливських господарств і заповідників (зубр, кулан, тарпан) і лише окремі види відновлювали ареали частково природним шляхом, проте в усіх випадках завдяки забороні полювання та за сприяння біотехнічних заходів (лось, олень, сарна). П’ять видів втрачено повністю (віслюк, тур, козиця, сайгак, тарпан). При цьому тур і тарпан зникли як види, і відновлення тарпана, як і зубра, стало можливим лише за рахунок вікарних форм. Сучасний зубр у нашій фауні – це гібрид біловезько-кавказького зубра. Тарпана відновлюють на основі вікарної джунгарської форми – коня Пржевальського.

Всі ці види були об’єктами полювання, про що свідчать численні літописні дані. Має місце невипадковий збіг дат зникнення цих видів з основними періодами розвитку знарядь і засобів полювання. Час зникнення віслюка, тура та зубра припадає на XVI–XVII ст. У цей час основним знаряддям здобування були колективні полювання з використанням холодної зброї – луків, самострілів, рогатин, тенет, ловчих ям. У цей час полювання було дозволене лише для дворянської та військової еліти. Фактично зникнення зазначених видів відбулося лише у наступний період розвитку полювань.

Цей другий період відзначений появою вогнепальної гладкоствольної зброї, що сталося у другій половині XVII ст., коли набули поширення такі види зброї, як пищалі, мушкети, аркебузи, пістолети тощо. Поява цієї зброї змінила характер ведення полювань: зменшилася кількість учасників, збільшилася ефективність ураження тварин, використовували комбіновані полювання з холодною та вогнепальною зброєю. Із ключових дат історії зброї варто назвати 1477 р., коли в Європі стали виготовляти пружинні гнітові замки, а у 1525 р. почали зернити порох, з початку XVII ст. набуло поширення виготовлення стволів із дамаської сталі та зброї з кременевими замками. Саме у джерелах цього часу помітно знижується згадування полювань на всіх зазначених видів, у тому числі на зубра. Після 1738 р., коли у Франції стали виготовляти легкі двоствольні рушниці, популяції мисливських тварин потрапили під нову загрозу.

У XVIII ст. значно зросло різноманіття типів вогнепальної зброї, з яких у першу чергу відмітимо одно- та двоствольні рушниці з ненарізними стволами калібру 15–20 мм, двоствольні комбіновані рушниці, одноствольні гвинтівки та карабіни калібру 7–12,5 мм, нарізні штуцера калібру від 16 мм. На початку XIX ст. відбувся новий прорив, що полягав у розробці та поширенні ударно-капсульних замків. До кінця XIX ст. набули також поширення набої, як кільцевого спалаху, так і центрального бою. Саме у цей час починається згасання популяцій таких швидких і раніше малодоступних для мисливців видів, як сайгак і тарпан, які до кінця XIX ст. були знищені на території України.

На початку ХХ ст. на теренах України розгорталися значні військові дії (І світова та громадянська війни), і в арсеналі мисливців з’являються нові види зброї, у тому числі багатозарядні нарізні (різноманітні гвинтівки з поздовжньо-рухомим затвором, карабін Генрі-Вінчестера) та гладкоствольні (помпові рушниці та самозарядні системи Браунінга). У цей же час набуває поширення застосування для набоїв бездимного пороху.

Власне в цей час відбувається значне скорочення чисельності усіх тих видів диких копитних, що ще збереглися. У описах фауни того часу (Мигулін, 1938) такі види як лось, олень і сарна згадуються лише як колишні мешканці території України. У цей час у руках населення опинилася значна кількість трофейної нарізної зброї, а економічна скрута стимулювала масштабні полювання на дикого звіра. Така ситуація зберігалася щонайменше до початку 30-х років, і лише подальша повоєнна сувора заборона полювань на великих ссавців сприяла відновленню їхніх ареалів на території України. Лише у другій половині ХХ ст. було відкрито перші полювання на копитних. Ці полювання стали доволі суворо регламентованими та винятково ліцензійними. Це сприяло зростанню чисельності великих ссавців. Важливим фактором було те, що дозволялося полювання тільки з гладкоствольною зброєю без використання транспорту.

Надалі ситуація кардинально змінилася. З початку 80-х років ХХ ст. у значної кількості населення з’явився транспорт–позашляховик (УАЗ, Нива, важкі мотоцикли), а з початку 90-х років ХХ ст. стало дозволеним мати нарізну зброю, у тому числі самозарядну (на 5–7 і більше набоїв: карабіни Ведмідь, Лось, Барс, Тигр, СКС, Сайга та ін.). Кількість зброї та масштаби браконьєрських полювань зросли до небачених до того розмірів. За 15–20 останніх років, зокрема, чисельність лося в Україні знизилася у 20–30 разів. Для прикладу, на Луганщині 2005 р. порівняно з 1990 р. чисельність лося знизилася на 94 %, кабана – на 64, сарни – на 61, оленя – на 46, при тому, що ліцензій на здобування звіра у більшості випадків не видавали.

З 1990-х років у багатьох регіонах стало популярним проводити елітні полювання, у тім числі на види з Червоної книги України, фактично «на все, що рухається». Серед таких полювань загальновідомими стали полювання на зубрів, борсуків, «тундряних» вовків та інших рідкісних і дуже рідкісних в Україні видів звірів, часто без дозволів та з порушенням правил полювання (вночі та сутінках, з автомобілів, гелікоптерів, катерів і снігоходів, на заповідних ділянках, у заборонені періоди та дні тижня).

Практично ці самі тенденції у розвитку зброї, техніки полювання та відповідних скорочень ареалів і чисельності стосуються великих хижих ссавців. За останні століття в Україні зникла росомаха (останні знахідки – на межі XIX–XX ст.). Скоротили свої ареали на більшій частині території України ведмідь та рись. Ведмідь дотепер залишається об’єктом трофейного полювання у Карпатах і скоро може зникнути з території України повністю.

З огляду на загальну сумарну чисельність великих ссавців розглядати їх як трофічний ресурс неможливо, оскільки мова йтиме лише про декілька сотень грам дичини у перерахунку на одного громадянина. Проте, полювання може розвиватися у таких напрямках, як трофейне та спортивне. Тут необхідно відзначити, що ці два напрямки можуть ефективно розвиватися тільки при суворому контролі з боку мисливствознавців і з урахуванням потреб регулювання структури угруповань. Необхідно зазначити, що у складі мисливської фауни є такі адвентивні (а, отже, небажані у складі природних угруповань) види, як олень плямистий, муфлон, лань, шакал, єнотовидка тощо. Усі вони входять у конфліктні взаємини з відповідними аборигенними видами та обмежують їхні можливості популяційного росту. Надвисокої чисельності досягли окремі місцеві види хижих (зокрема, лиси), чим суттєво впливають на кормову базу та просторовий розподіл інших видів мисливських звірів та птахів.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 509-511.