УДК 595.762.12:591.53

В. В. Бригадиренко, С. В. Соколов

Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, Україна

PECULIARITIES OF FEEDING SPECTRUM OF HARPALUS RUFIPES (COLEOPTERA, CARABIDAE) IN LABORATORY CONDITIONS

V. V. Brygadyrenko, S. V. Sokolov

Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, Ukraine

Harpalus rufipes (De Geer, 1774) – турун волосистий – міксофітофаг, що живиться шкідниками сільського господарства, а також шкодить зерновим культурам (Коваль, 1986; Петрусенко, 1971; Крижановский, 1983). За даними C. H. Lindroth (1985) в умовах Скандинавських країн вид зазвичай зустрічається на культивованих землях, пасовищах, у садах, на забруднених територіях, у рудеральних угрупованнях. У країнах Центральної та Східної Європи, підпорядковуючись принципу зональної зміни стацій Г. Я. Бей-Бієнко, вид переміщується на вологіші ділянки (у заплави, пониження з гігро- та мезофільним типами зволоження). Турун волосистий має палеарктичний ареал, занесений у Північну Америку (Hurka, 1996).

За даними V. Skuhravy (1959) H. rufipes у польових умовах живиться переважно попелицями (16–30 %), мурахами та личинками лускокрилих (6–10 %), рівнокрилими хоботними та довгоносиками (4 %). Лише у 2 % випадків у польових умовах зареєстроване живлення павуками та клопами. За даними цього ж автора вид не живиться кліщами, стафілінами, дрібними видами турунів, личинками м’якотілок, кокцинелід, мертвоїдів, золотоочок, трипсів, колемболами та вуховертками. Інші автори вказують на суттєву роль у живленні H. rufipes озимого метелика, колорадського жука, совок тощо. Не дослідженими залишаються трофічні переваги даного виду в умовах штучного утримання в лабораторних умовах. Мета даної роботи – оцінити потенціальні можливості споживання кормів H. rufipes в умовах лабораторного утримання.

Відлов H. rufipes і об’єктів його ймовірного живлення проводили на території Присамарського міжнародного біосферного стаціонару ім. О. Л. Бельгарда у липні 2006 року у штучних насадженнях акації білої та гледичії звичайної. Збір трофічних об’єктів проводили з використанням ґрунтових пасток без фіксатора. Перевірку пасток проводили кожні дві доби залежно від погодних умов. Додатково використовували відбір матеріалу методом пошарового ручного розбору ґрунту. Дослідження раціону H. rufipes проводили в лабораторії стаціонару. Кожну особину H. rufipes розміщували в окремий поліпропіленовий стакан, на 1/5 заповнений піском. До однієї особини туруна підсаджували одну особину імовірного об’єкту живлення H. rufipes. Експеримент тривав протягом однієї доби, після чого реєстрували поїдання жертви.

У ході експерименту виявлено, що H. rufipes живиться такими видами безхребетних. Найактивніше поїдалися в експерименті личинки Diptera (87 % поїдання), лялечки та імаго мурах Lasius sp. (67 та 18 % відповідно), Lumbricidae (56 %), Lycosidae sp. (24 %), Opiliones (34 %), Geophilidae, Lithobiidae (Monotarsobius sp.) (6,6 та 5,3 % відповідно), личинки лускокрилих Nоctuidae sp. (76 %), трупи H. rufipes (46,6 %). Також встановлено, що H. rufipes не живиться наступними видами безхребетних: турунами Carabus cancellatus та Pterostichus melanarius, ківсяками Rossilulus kessleri та Megaphillum rossicum, імаго та личинками мертвоїдів Silpha carinata, мокрицями Porcellio scaber та Armadillidium sp., вуховертками Forficula sp., імаго та личинками стафілінів Staphylinidae sp., коваликами Melanotus sp.

Із результатів можна зробити висновок, що H. rufipes можуть бути, як корисними, так і шкідливими для сільськогосподарських посівів. Даний вид досить добре вивчений, але даних про його трофічні зв’язки не достатньо. Подальше вивчення цього виду необхідне для уточнення ступеня важливості його у господарстві та можливості використання туруна у боротьбі зі шкідниками сільськогосподарських культур.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 241-242.

УДК 595.753:582.52

О. И. Бородин

Белорусский государственный университет, Минск, Беларусь, borodin_2002@tut.by

CICADAS AUCHENORRHYNCHA (HOMOPTERA)
FEEDING ON MONOCOTYLEDONOUS PLANTS
IN WESTERN BELARUS

O. I. Borodin

Belarussian State University, Minsk, Belarus, borodin_2002@tut.by

Установление пищевой специализации цикадовых является важнейшим элементом в исследовании значимости данной группы животных в сообществах. Многие аспекты этого вопроса неоднократно рассматривались в специальной литературе, выявлены определенные закономерности, по ряду пунктов существуют общепринятые заключения. В то же время открытыми остаются вопросы пищевой специализации отдельных видов цикадовых, а также трофическая структура сообществ цикадовых определенных регионов.

В масштабах Беларуси детальных исследований трофической специализации цикадовых не проводилось, имеются лишь единичные указания кормовых растений для ряда видов вредителей, а также рассмотрены общие закономерности соотношения трофических групп в рамках Западно-Белорусской ландшафтно-географической провинции.

Целью данных исследований является обобщение сведений по трофической специализации цикадовых, связанных с однодольными растениями в условиях Западной Беларуси. В основу работы положены данные, собранные автором в течение полевых сезонов 2002–2007 годов, а также сведения, полученные в лабораторных условиях при содержании отдельных видов цикадовых в садках. В течение 2006 и 2007 годов исследования поддержаны грантом Белорусского фонда фундаментальных исследований (тема № Б06-181).

Как показали результаты наших исследований, с представителями класса Liliopsida связано 133 вида Auchenorrhyncha. При этом в качестве кормовых отмечено 60 видов растений из 3 семейств и 3 порядков.

Из всего разнообразия цикадовых региона исследования, на осоковых (Cyperaceae) нами зарегистрировано питание 45 видов этих насекомых.

В данной трофической группировке, преобладают узкие полифаги, трофически связанные, помимо осоковых, с растениями семейств Poaceae и Juncaceae, – на их долю приходится 48,9 % от общего списка группировки. В два раза меньше (11 видов, 24,4 % списочного состава) отмечено цикадовых из группы узких олигофагов. Среди них практически все виды (Anakelisia perspicillata (Boheman, 1845), Cicadula quadrinotata (Fabricius, 1794), Cosmotettix costalis (Fallen, 1826), Forcipata forcipata (Boheman, 1847), Kelisia quttula (Germar, 1818), K. pallidula (Boheman, 1847), Notus flavipennis (Zetterstedt, 1828), Oncodelphax pullulus (Boheman, 1852), Paradelphacodes paludosa (Flor, 1861), Xanthodelphax straminea (Stal, 1858)) трофически связаны с осоками рода Carex, и только один вид (Kelisia vittipennis (J. Sahlberg, 1868)) питается на пушицах (Eriophorum). Широкие олигофаги осоковых представлены 8 видами (Athysanus argentatus Metcalf, 1955, Cicadula persimilis (Edwards, 1920), C. quinquenotata (Boheman, 1845), Megamelus notula (Germar, 1830), Metalimnus marmoratus (Flor, 1861), Ommatidiotus dissimilis (Fallen, 1806), Sorhoanus xanthoneurus (Fieber, 1869), Stenocranus fuscovittatus (Stal, 1858)). Большинство олигофагов, представляют собой обычные в различных осоковых ассоциациях формы, однако ряд видов весьма редок и известен только по единичным находкам. Только один вид рассматриваемого комплекса (Cicadella lasiocarpae Ossiannilsson, 1981) отнесен нами к монофагам.

Наиболее богат видами комплекс цикадовых, связанных со злаковыми (Poaceae). Всего на злаках коллектируется 100 видов цикадовых. Половина всех видов принадлежит к группе широких олигофагов злаков. Из них некоторые известны в качестве серьезных вредителей культивируемых видов. В частности, на хлебных злаках отмечены Javesella pellucida (Fabricius, 1794), Laodelphax striatellus (Fallen, 1963), Psammotettix confinis (Dahlbom, 1850), являющиеся специфическими переносчиками ряда фитопатогенов. Многие виды являются характерным компонентом злаковых ассоциаций, где нередко занимают доминирующее положение или выступают в качестве фоновых видов. В рассматриваемом комплексе доля остальных трофических групп значительно ниже. Полифаги суммарно представлены 31 видом Auchenorrhyncha, среди них (как и в предыдущей трофической группе) преобладают узкие полифаги. Всего на злаках зарегистрирован 21 вид узких полифагов, что составляет 21,0 % от объема рассматриваемого комплекса. К широким полифагам отнесено два вида (Cicadella viridis (Linnaeus, 1758) и Empoasca decipiens Paoli, 1930). Восемь видов представляют группу полифагов с невыясненной широтой пищевой специализации. Узкие олигофаги представлены 5 видами, развивающимися на злаках из 4 родов. В частности, с Brachypodium связан редкий в условиях региона Adarrus multinotatus (Boheman, 1847). На Agropyron обитает также известный по единичным находкам Doratura impudica Horvath, 1897. Два вида (Neophilaenus exclamationis (Thunberg, 1784) и Ribautodelphax albostriella (Fieber, 1866)) представляют группу обычных в условиях региона видов, трофически связаных со злаками рода Festuca.

Следует отметить, что среди цикадовых, связанных со злаками, присутствует довольно большое число монофагов. За весь период исследований в Западной Беларуси отмечено 14 видов этой трофоэкологической группы. Из них половина (Chloriona dorsata Edwards, 1898, Ch. glaucescens Fieber, 1866, Ch. smaragdula (Stal, 1853), Ch. stenoptera (Flor, 1861), Delphax crassicornis (Panzer, 1796), Euides basilinea (Germar, 1821) (Delphacidae), Paralimnus phragmitis (Boheman, 1847) (Cicadellidae)) связаны с тростником. В условиях региона они встречаются не часто, как правило единичными экземплярами. Однако в ряде случаев численность может быть сравнительно высокой (до 15 экз./учет), как было отмечено для Chloriona glaucescens. Три вида (Arthaldeus arenarius Remane, 1960, Balclutha calamagrostis Ossiannilsson, 1961 и Paluda flaveola (Boheman, 1845)) являются монофагами Calamagrostis epigeios. Все они в условиях региона очень редки. Stenocranus minutus (Fabricius, 1787) известен в качестве монофага ежи сборной (Dactylis glomerata). В отличие от большинства других монофагов, данный представитель семейства Delphacidae относится к группе обычных, местами массовых видов. В частности, на долю данной цикадки может приходится до 100 % всего видового разнообразия цикадовых в отдельных биотопах, особенно в осенний и весенний периоды. Второй вид данного рода (Stenocranus major (Kirschbaum, 1868)) является монофагом Phalaroides arundinacea и встречается несколько реже предыдущего, однако вполне обычен. Остальные монофаги (Muellerianella brevipennis (Boheman, 1847) с Deschampsia cespitosa и Anaceratagallia lithuanica Vilbaste, 1974) связаны с Nardus stricta и, как большинство других узкоспециализированных видов, в условиях региона исследований являются редкими.

Из 20 видов Auchenorrhyncha, трофически связанных с ситниковыми (Juncaceae), только два вида (Conomelus anceps (Germar, 1821) и Macrosteles horvathi (W. Wagner, 1935)) представляют группу узких олигофагов, питающихся на различных видах рода Juncus. Все остальные являются узкими полифагами, способными развиваться также на растениях из близких семейств, главным образом осоковых и злаковых.

Как показали результаты наших исследований, комплекс цикадовых, питающихся однодольными растениями, довольно специфичен и разнообразен. Среди полифагов отмечается преобладание видов, связанных в своем развитии с растениями близкородственных семейств, формируя тем самым группу узких полифагов. Кроме того, следует отметить довольно большое число крайне узко специализированных видов-монофагов. Это связано с тем, что многие из них развиваются на растениях выступающих в качестве доминантов в фитоценозах.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 239-241.

УДК 595.7:591.526

Ю. Д. Бойчук

Харківський національний педагогічний університет, apion_kharkov@mail.ru

THEORETICAL PRINCIPLES OF ENTOMOBIOINDICATION

Y. D. Boychuk

Kharkiv National Pedagogical University, Kharkiv, Ukraine, apion_kharkov@mail.ru

У сучасних умовах глобальний характер впливу людини на біосферу у поєднанні з підвищеним забрудненням окремих регіонів створює особливі умови для існування природних екосистем. У зв’язку з цим виникає необхідність принципово нових підходів до вирішення завдань оцінки стану екосистем і розробки заходів щодо їх охорони.

Актуальною проблемою стає оцінка впливу діяльності людини на окремі екосистеми. Для вирішення цієї задачі одним із перспективних напрямів є розробка критеріїв для використання організмів-біоіндикаторів (біомоніторів), які об’єктивно відбивають вплив антропогенної діяльності на організми, їх популяції та угруповання.

Біоіндикація – це індикація абіотичних і біотичних факторів за допомогою біологічних систем. У теперішній час більшість авторів розуміють під терміном «біоіндикація» вивчення тільки впливу людини на екосистеми. Це пояснюється тим, що відповіді з боку екосистеми на антропогенні фактори подібні змінам, що викликані природними умовами, а також тим, що зараз настільки підсилився вплив людини на екосистеми, що в багатьох випадках важко розділити вплив природних і антропогенних факторів. Біоіндикаторами називають організми, що використовуються для біоіндикації. Вони поділяються на два типи: «індикатори акумуляції» або хімічного складу середовища та «індикатори активного моніторингу» або організми для спостереження за станом навколишнього середовища.

Залежно від реакції організму на фактори середовища можна виділити різні форми біоіндикації: неспецифічну та специфічну. Для неспецифічної біоіндикації характерна реакція організму на комплекс факторів, тоді як у специфічної біоіндикації мова йде тільки про реакцію на один фактор середовища. У природі часто буває невідомим, на який із факторів середовища реагують популяції та угруповання тварин. Разом із тим, цінним є виявлення комплексної біологічної відповіді на вплив навколишнього середовища, який неможливо отримати за допомогою інструментальних методів дослідження.

Біоіндикаційні дослідження можна проводити на різних рівнях організації матерії: молекулярному, клітинному, організменному та популяційно-ценотичному. Для зоологів найдоступніші останні два рівні.

Біоіндикаційні дослідження – важливий розділ екологічного моніторингу. Інструментальні методи вимірювання забруднення навколишнього середовища не можуть замінити біоіндикації, значення якої полягає не у вимірюванні параметрів середовища, а у вивченні відповіді живих організмів на його вплив.

У літературі накопичена значна кількість даних про зміну параметрів популяцій комах в антропогенно трансформованих екосистемах. Ці дані цікаві в плані використання комах як об’єктів біоіндикації. Комахи, дійсно, є перспективною групою тварин для біоіндикаційних досліджень. Вони відрізняються великими видовою та екологічною різноманітністю, різною стійкістю до антропогенних впливів та різними характерними реакціями на них.

При визначенні екологічного стану району біоіндикаторне значення мають такі популяційні характеристики комах.

– Щільність (відносна чисельність) комах. У екосистемах, що зазнали або зазнають антропогенного впливу, щільність одних видів комах зменшується, інших – збільшується, третіх – істотно не змінюється, четвертих – зазнає стрибкоподібних змін (спочатку зменшується, потім збільшується або навпаки). Різна реакція може прослідковуватися у популяціях одного і того самого виду.

– Аналіз фазових портретів комах із різним типом динаміки чисельності (складається шляхом графічної інтерпретації щільності популяції та коефіцієнта розмноження) дозволяє провести імітаційне моделювання багаторічної динаміки окремих видів у популяції.

– Фенотипова структура комах. Мінливість фенотипової структури (співідношення фенотипових форм імаго) може корелювати з рівнем забруднення повітря, наприклад, підвищення частки меланістичних (чорних) особин у популяціях. Але тут треба враховувати й те, що ця мінливість може бути пов’язана із сезонними коливаннями чисельності та річними особливостями клімату, а в деяких видів співвідношення різнозабарвлених особин може бути стабільною ознакою.

– Рівень асиметрії білатеральних морфологічних ознак – різке збільшення рівня асиметрії у популяціях спостерігається у двох випадках: при порушенні генного балансу популяції за рахунок імміграції особин із популяцій, адаптованих до інших умов існування; при впливі незвичайних умов середовища (індустріального забруднення, температури, радіації тощо).

– Статева структура популяцій. На співідношення статей у комах можуть впливати різні фактори. Установити, який фактор вирішальний тут дуже важко, але при детальному дослідженні популяцій модельного виду в екосистемах можна за індексом співвідношення статей встановити ступінь їх антропогенної трансформації.

– Просторовий розподіл комах у біоценозах. На просторовий розподіл комах у біоценозах впливають мікрокліматичні умови, структура ландшафту та антропогенні фактори, зокрема вплив пестицидів, солей важких металів, агро- та лісотехнічні заходи. Вони можуть викликати підвищення активності домінантних видів та їх міграцію в інші біотопи (збільшується кількість видів – r-стратегів).

– Сезонна динаміка імаго. Кліматичні фактори, що викликають фотоперіодичні та температурні реакції комах, обумовлюють їх річні цикли. У різних видів вони різні. Співвідношення груп, виділених за типом активності імаго у різних біотопах, їх кількість можна використовувати для визначення ступеня антропогенного впливу на їх угруповання.

– Внутрішньовидові розміри тіла комах. Доведена тенденція збільшення розмірів тіла комах для популяцій у біотопах із посиленим антропогенним навантаженням.

– Спектр життєвих форм. Вивчення спектра життєвих форм імаго населення модельних видів дає змогу охарактеризувати структуру їх угруповань і встановити зміни, що відбуваються під упливом антропогенної діяльності.

– Чисельність екологічних груп в угрупованні комах за біотопічним преферендумом. Об’єктивний показник антропогенної трансформованості біотопів – чисельність екологічних груп за категоріями реліктності в угрупованні, особливо чисельності убіквістних (еврібіонтних) видів, які збільшуються у біотопах із підвищенням антропогенного впливу. Кількість стенобіонтних видів у таких біотопах зменшується.

– Індекс угруповань модельної групи комах. Цей індекс – об’єктивний показник ступеня антропогенного впливу на біотопи. За його допомогою можна визначити ступінь порушення кожного з біотопів без порівняння з контрольним місцезнаходженням. Індекс угруповань збільшується від біотопів із сильним антропогенним впливом до біотопів зі слабкішим впливом людини, найнижчі його показники – у біотопах із найменшим ступенем антропогенної трансформації. Оцінка угруповань модельної групи комах на основі індекса їх угруповань дає змогу виявити найцінніші природні екосистеми, які потребують охорони.

– Виявлення основних груп комах за відношенням до фактора антропогенного впливу. За своїм відношенням до антропогенного фактора комах можна поділити на три основні групи: антропофільні, антропоіндиферентні та антропофобні види. Антропофільні види переважають у антропогенних ландшафтах, вони стійкі до антропогенних впливів. Антропо­індиферентні види зустрічаються як у природних, так і в антропогенних ландшафтах, але слабкопорушених. Антропофобні види зустрічаються тільки у природних ландшафтах. У кожній і наведених груп можна виділити дві підгрупи залежно від чисельності даного виду в угрупованнях: види з високою та низькою чисельністю.

Даний метод оцінки реакції видів на антропогенний фактор, заснований із розрахунку індекса угруповань модельної групи комах і кількості досліджуваних видів дозволяє раціональним шляхом визначити реакцію всіх видів модельної групи на вплив людини.

Ступінь антропогенного навантаження на навколишнє середовище можна визначати і за такими показниками: видовий склад і стаціальний розподіл комах; динаміка, структура та спектри домінування видів; характер вертикального розподілу популяцій ґрунтових комах у профілі ґрунтів; характер анатомо-морфологічних, біохімічних, фізіологічних, імунологічних, цитогенетичних, біоритмологічних і поведінкових відхилень під впливом антропогенних стресорів; визначення концентрації хімічних забруднювачів і радіонуклідів у тілі комах тощо.

Враховуючи те, що багато пестицидів і солей важких металів і радіонукліди мають терато- та мутагенний ефект можна застосовувати цитогенетичні методи для їх виявлення (наприклад, тестування хромосомних абберацій у соматичних клітинах).

При доборі комах як модельних об’єктів ентомобіоіндикації керуються загальноприйня­тими вимогами до організмів-біомоніторів – добра вивченість виду та внутрішньовидових таксонів, широкий ареал, низька міграційна активність, антисинантропність, висока індикаційна пластичність виду, простота збирання у природі, достатня кількість для відбирання серії проб.

При виборі району дослідження обґрунтовують критерії чистоти та забрудненості середовища, рівні токсичної активності середовища, шляхи міграції токсикантів у трофічних ланцюгах екосистеми. Для комплексної оцінки стану екосистеми спостереження за ентомобіоіндикаторами повинні проводитися як мінімум за трьома градаціями антропогенного навантаження – слабкій, середній і сильній. При підборі видів-біомоніторів ураховуються природно-географічні умови ландшафту та його біологічні ресурси.

За можливості ентомобіоіндикація забрудненості екосистеми повинна включати три напрями досліджень: підбір видів-біомоніторів прогнозування раннього антропогенного впливу; прогнозування стану окремих біотичних компонентів екосистеми; діагностику стану екосистеми в цілому.

Якщо виходити з положення, що біоіндикатори повинні мати спектр кількісної та якісної різноманітності, то пріоритетними в цьому напрямку будуть комахи-герпетобіонти, які мешкають у верхньому ґрунтовому горизонті – важливій ланці в процесах міграції пестицидів та інших екотоксикантів. Звичайно, що це не виключає використання комах-хортобіонтів, педобіонтів та інших груп. Важливий аспект ентомобіоіндикації – контроль за потенційно небезпечними видами шкідників, які дають спалахи масового розмноження в особливих екологічних ситуаціях, пов’язаних із господарською діяльністю людини.

Перед проведенням еколого-ентомологічного моніторингу проводять детальне вивчення біологічних параметрів майбутніх видів-біоіндикаторів. Потім складається інтегрована програма діагностики екосистеми з використанням методів ентомобіоіндикації. Дана програма повинна включати систему тестів для аналізу стану екосистеми, яка базується на сукупності ентомобіоіндикаторів і особливостях їх реакції відповіді на забруднення середовища. У зв’язку з тим, що можливості використання окремих біологічних параметрів популяцій комах для моніторинга обмежені, виникає необхідність обліку їх сукупності та тривалих (багаторічних) спостережень на стаціонарних площах двох типів (із сильним і слабким антропогенним впливом). Це дає змогу встановити, спрямований або неспрямований характер мають зміни біологічних параметрів популяцій комах, за якими ведуться спостереження.

Спрямована зміна параметрів популяції на експериментальному стаціонарі свідчить про перевищення рівня саморегуляції (гомеостаза) даної популяції та даної екосистеми, порушення фонового стану досліджуваної екосистеми.

Рівень антропогенного впливу, при якому відбулася зміна параметрів популяції на експериментальному стаціонарі, слід уважати пороговим (гранично допустимим) екологічним навантаженням для екосистеми на контрольному стаціонарі.

Циклічні зміни щільності (відносної чисельності) та інших параметрів популяції на контрольному стаціонарі показують можливості саморегуляції (гомеостаза) даної популяції та екосистеми, можливості збереження угрупованням фонового (стабільного) стану при відносній відсутності антропогенного впливу.

Отже, теоретичне обґрунтування ентомобіоіндикації, що пропонується, може сприяти ширшому використанню комах у біоіндикаційних дослідженнях і швидкому виявленню за допомогою них негативних змін у екосистемах, викликаних антропогенними чинниками. Застосування ентомобіоіндикації у системі комплексного екологічного моніторингу допоможе зберегти біологічну різноманітність екосистем.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 236-239.

УДК 595.786

Р. М. Бідичак, А. Г. Сіренко

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, Івано-Франківськ, Україна,
bidychak@online.ua, bratlibo@yahoo.co.uk

NOCTUIDS FAUNA (LEPIDOPTERA, NOCTUIDAE)
OF PRIMEVAL BEECH FORESTS IN THE UGOLKA-SHYROKYILUG AREA OF THE CARPATHIAN BIOSPHERE RESERVE

R. M. Bidychak, A. G. Sirenko

V. Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk, Ukraine,
bidychak@online.ua, bratlibo@yahoo.co.uk

Угольсько-Широколужанський масив Карпатського біосферного заповідника займає площу в 15974 га, з яких 8500 га становить найбільший в Європі суцільний буковий праліс. Заповідний масив розташований на південному та східному схилах гори Менчул (1501 м над р. м.), а також на південних схилах хребта Красна (400–1400 м над р. м.). Лісова рослинність Угольсько-Широколужанського масиву представлена 28 типами лісу. Найпоширенішими є свіжі та вологі чисті субучини та бучини. Понад 70 % площі займають зубницеві та маренкові бучини (Fagetum dentariosum, F. asperulosum). Вивчення біорізноманітності різновусих лускокрилих на цих територіях досі не проводилось.

В основу даної публікації лягли матеріали, зібрані авторами в декількох експедиціях до Угольсько-Широколужанського масиву КБЗ у травні, серпні та жовтні 2006 року. Дослідження проводились на висоті 410 м над р. м. на узліссі букового пралісу неподалік с. Мала Уголька, а також на г. Чертіж (висота 1092 м над р. м.) де проходить верхня межа пралісу. Комах збирали за допомогою світлової пастки та методом ручного збору.

У результаті проведених досліджень виявлено представників 13 підродин родини Noctuidae: Hypeninae, Catocalinae, Nolinae, Chloephorinae, Pantheinae, Acronictinae, Plusiinae, Acontiinae, Cuculliinae, Amphipyrinae, Stiriinae, Hadeninae, Noctuinae. Усього виявлено 69 видів совок: Hypena proboscidalis (Linnaeus, 1758), H. rostralis (Linnaeus, 1758)*, Euclidia glyphica (Linnaeus, 1758), Nola confusalis (Herrich-Schiffer, [1851]), Pseudoips prasinanus (Linnaeus, 1758), Colocasia coryli (Linnaeus, 1758), Moma alpium (Osbeck, 1778)*, Acronicta alni (Linnaeus, 1767)*, A. leporina (Linnaeus, 1758)*, A. rumicis (Linnaeus, 1758), Craniophora ligustri (Denis & Schiffermüller, 1775), Macdunnoughia confusa (Stephens, 1850), Autographa gamma (Linnaeus, 1758), Abrostola asclepiadis (Denis & Schiffermüller, 1775)*, A. tripartita (Hufnagel, 1766), A. triplasia (Linnaeus, 1758)*, Protodeltote pyrarga (Hufnagel, 1766), Pseudeustrotia candidula Denis & Schiffermüller, 1775, Cucullia lucifuga (Denis & Schiffermüller, 1775), C. umbratica (Linnaeus, 1758)*, Panemeria tenebrata (Scopoli, 1763)*, Amphipyra perflua (Fabricius, 1787)*, Lacanobia w-latinum (Hufnagel, 1766), L. thalassina (Hufnagel, 1776), L. oleracea (Linnaeus, 1758), L. contigua (Denis & Schiffermüller, 1775), Melanchra persicariae (Linnaeus, 1761), Hada plebeja (Linnaeus, 1761), Mamestra brassicae (Linnaeus, 1758), Sideridis rivularis (Fabricius, 1775), Mythimna albipuncta Denis & Schiffermüller, 1775, Mythimna pallens (Linnaeus, 1758), Leucania comma (Linnaeus, 1761), Orthosia incerta (Hufnagel, 1766)*, O. gracilis (Denis & Schiffermüller, 1775)*, O. opima (Hübner, [1809])*, O. cerasi (Fabricius, 1775)*, O. cruda (Denis & Schiffermüller, 1775), O. gothica (Linnaeus, 1758), Egira conspicillaris (Linnaeus, 1758)*, Tiliacea aurago (Denis & Schiffermüller, 1775)*, Agrochola humilis (Denis & Schiffermüller, 1775)*, A. litura (Linnaeus, 1761)*, A. helvola (Linnaeus, 1758)*, A. lota (Clerck, 1759)*, Conistra vaccinii (Linnaeus, 1761), C. rubiginea (Denis & Schiffermüller, 1775)*, Lithophane socia (Hufnagel, 1766), L. ornitopus (Hufnagel, 1766), L. consocia (Borkhausen, 1792), Xylena exsoleta (Linnaeus, 1758)*, Eupsilia transversa (Hufnagel, 1766), Dichonia aprilina (Linnaeus, 1758), Apamea scolopacina (Esper, 1788)*, Ammoconia caecimacula (Denis & Schiffermüller, 1775)*, Hoplodrina ambigua (Denis & Schiffermüller, 1775), Rusina ferruginea (Esper, 1785), Trachea atriplicis (Linnaeus, 1758), Euplexia lucipara (Linnaeus, 1758), Chloantha hyperici (Denis & Schiffermüller, 1775)*, Callopistria juventina (Stoll, [1782]), Actinotia polyodon (Clerck, 1759), Allophyes oxyacanthae (Linnaeus, 1758)*, Axylia putris (Linnaeus, 1761), Ochropleura plecta (Linnaeus, 1761), Diarsia brunnea (Denis & Schiffermüller, 1775), Xestia c-nigrum (Linnaeus, 1758), Cerastis rubricosa (Denis & Schiffermüller, 1775), Agrotis cinerea (Denis & Schiffermüller, 1775).

Серед них 8 видів нові для фауни Українських Карпат: Abrostola asclepiadis (Denis & Schiffermüller, 1775), Tiliacea aurago (Denis & Schiffermüller, 1775), Agrochola humilis (Denis & Schiffermüller, 1775), A. litura (Linnaeus, 1761), A. helvola (Linnaeus, 1758), A. lota (Clerck, 1759), Ammoconia caecimacula (Denis & Schiffermüller, 1775), Chloantha hyperici (Denis & Schiffermüller, 1775). Дуже цікава знахідка Agrochola humilis (Denis & Schiffermüller, 1775) у Карпатах, адже це середземноморський вид, який на території України раніше був відомий лише з Криму. Ще 25 видів родини вперше знайдені на території Закарпатської області (у переліку видів позначені *).

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 234-235.

УДК 504.064.2 (470.325)

И. В. Батлуцкая, Е. Н. Хорольская

Белгородский государственный университет, Белгород, Российская Федерация

COMPLEX BIOINDICATION OF TERRESTRIAL ECOSYSTEMS
(ON AN EXAMPLE OF ALEKSEEVSKY DISTRICT
OF THE BELGOROD PROVINCE)

I. V. Batlutskaya, E. N. Khorolskaya

Belgorod State University, Belgorod, Russian Federation

Для оценки состояния окружающей среды целесообразно использовать метод комплексной биоиндикации. Он заключается в комбинации фито- и зооиндикаторов на разных системных уровнях. Это позволяет оценить состояние экосистемы с точки зрения взаимодействия природных элементов и антропогенного воздействия, выявить степень устойчивости и реакцию экосистем на воздействие человека. Применяемый нами подход находится в русле создания системы биологических индикаторов для экологического нормирования состояния наземной среды.

Анализ актуальности проблемы комплексной биоиндикации показал, что несмотря на бесспорные преимущества данного метода экологического мониторинга, остается неразработанным сам алгоритм создания региональной модели биоиндикации различных экосистем. Данный факт послужил основанием для формулирования цели нашего исследования – проведение комплексной биоиндикации наземных экосистем биот Алексеевского района Белгородской области при выделении агроценозов для производства экологической продукции.

Основой исследования послужил материал популяционных выборок клопа-солдатика и липы сердцевидной, собранных на территории Алексеевкого района Белгородской области Российской Федерации в вегетационный период 2006 года. Популяционные выборки проводились в естественной среде обитания изучаемых видов. Собрано и проанализировано 8 выборок из пяти природных популяций клопа-солдатика общим объемом 1065 половозрелых особей и 800 листьев липы сердцевидной из 4 различных географических точек.

Нами использован комплекс общепринятых и авторских методик, включающих в себя полевые наблюдения и камеральную обработку материала. Применение компьютерной морфометрии позволило провести комплексную биоиндикацию состояния объектов окружающей среды с использованием выделения у биологических датчиков-сенсоров информационнозначимых критериев оценки анализируемых экосистем.

Под влиянием неблагоприятных условий механизмы гомеостаза могут нарушаться, что приводит к изменению в развитии организма. Появление асимметрии в меланизированном рисунке покрова клопа-солдатика служит отражением внешнего воздействия биотических, абиотических и антропогенных факторов. Исходя из этого, был изучен и систематизирован материал по фенотипической изменчивости вариаций элементов меланизированного рисунка покрова с учетом явления флуктуирующей асимметрии в половой структуре природных популяций клопа-солдатика. На основе совокупности выборок по клопу-солдатику выделено 100 вариаций меланизированного рисунка переднеспинки (элемент П), 57 вариаций элемента А, 116 – элемента В, 3 – элемента С и 16 – элемента D меланизированного рисунка надкрыльев.

Анализ половой структуры, фенотипического разнообразия и асимметрии вариаций элементов меланизированного рисунка покрова клопа-солдатика позволил выявить в большинстве популяционных выборок численное преимущество самок над самцами, что может свидетельствовать об адаптационной стратегии, направленной на сохранение генофонда популяции. Анализ фенотипического разнообразия элементов меланизированного рисунка покрова клопа-солдатика и учет асимметрии обнаруженных вариаций указывает на неблагоприятную обстановку существования насекомых.

Одной из разновидностей компьютерной морфометрии является тест на форму листьев липы и особенности их жилкования по результатам анализа отсканированных электронных изображений. При этом оценивается состояние воздуха, а также почвы локальной территории. В ходе изучения морфологических особенностей листьев липы серцевидной, как биоиндикационного признака, выделяются особенности морфологии листовой пластинки в пределах различных исследованных выборок. В качестве эталонной зоны взяты пробы на территории заповедника. Данные компьютерной морфометрии показали четкое разделение двух морфологических групп. К первой относится эталонная зона – заповедник. Это указывает на то, что деревья в первой группе произрастают в одинаковых условиях, менее подверженных антропогенному воздействию. Вторая группа деревьев характеризуется морфологическим уклонением изучаемых параметров листьев, что говорит об особенностях экологических условий произрастания деревьев, которые могут свидетельствовать об антропогенном загрязнении.

Обобщение полученных данных свидетельствует о том, что анализируемые биоты в своем биологическом прошлом были подвержены действию комплекса стрессирующих факторов, которые мобилизовали действие самовосстановительных процессов. К моменту проведенного нами анализа адаптационная стратегия популяций определила положение исследуемых сообществ видов-биоиндикаторов, соответствующее среднему уровню антропогенного воздействия.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 233-234.

УДК 595.796

И. А. Антонов

Сибирский институт физиологии и биохимии растений СО РАН,
Иркутск, Российская Федерация, patologi@sifibr.irk.ru

COMPARISON OF SPECIES COMPOSITION AND ECOLOGICAL FEATURES OF ANTS (HYMENOPTERA, FORMICIDAE)
IN TWO TOWNS OF THE BAIKAL REGION

I. A. Antonov

Siberian Institute of Plant Physiology and Biochemistry SB RAS, Irkutsk, Russia

В результате урбанизации – процесса роста и развития городов, который со временем ускоряется и расширяется, на смену устойчивым природным приходят неустойчивые природно-антропогенные экосистемы. Муравьи как модельные объекты представляют интерес для изучения этого процесса, прежде всего потому, что их значение в жизни природных сообществ очень велико и многообразно. В настоящей работе отражены материалы, собранные в 2003–2006 гг. в городах Иркутск и Гусиноозерск, расположенных в контрастных ландшафтных условиях Южного Прибайкалья. Для окрестностей Иркутска характерны подтаежные и лесостепные ландшафты. Для окрестностей Гусиноозерска – лесостепные и степные.

В настоящее время в Байкальском регионе зарегистрировано более 60 видов муравьев (Антонов, 2006). При обследовании названных городов обнаружено около трети от этого количества. При этом установлены существенные различия в составе мирмекофаун двух сравниваемых городов. Так в городе Иркутск найдено 14 видов местной фауны, тогда как в Гусиноозерске обнаружено 7 видов. При этом фаунистическое сходство составляет по Чекановскому–Серенсену всего 19 %. Найдено только два общих вида – Formica candida Smith, 1878 и Lasius niger (Linnaeus, 1758).

В Иркутске, наряду с тремя эвритопными видами (Formica candida Smith, F. fusca Linnaeus, 1758 и Lasius niger L.), обитают муравьи, свойственные как подтаежным, так и степным формациям (Tetramorium caespitum (Linnaeus, 1758), Camponotus saxatilis Ruzsky, 1895 и Formica glauca Ruzsky, 1896). Типичными представителями подтаежно-лесостепного мирмекокомплекса являются Myrmica eidmanni Menozzi, 1930 (в прежних публикациях по Байкальскому региону данный вид приводился как Myrmica jessensis Forel, 1901), M. taediosa Bolton, 1995 и Formica cinerea Mayr, 1853. Имеется три вида, свойственных как подтаежно-лесостепному, так и таежному мирмекокомплексам: Myrmica angulinodis Ruzsky, 1905, Formica aquilonia Yarrow, 1955 и F. rufa Linnaeus, 1761. Из муравьев, входящих в состав лугового мирмекокомплекса, отмечены Formica pratensis Retzius, 1783 и Lasius flavus (Fabricius, 1781).

Мирмекокомплекс Гусиноозерска отличается большей ксерофильностью. В нем отмечено два сугубо степных вида (Myrmica kasczenkoi Ruzsky, 1905 и Polyergus nigerrimus Marikowsky, 1963), а также два вида, характерных для степей и подтаежно-лесостепных формаций (Myrmica pisarskii Radchenko, 1994 и Formica subpilosa Ruzsky, 1902). Более эвритопны три других вида: Formica candida Smith, F. sanguinea Latreille, 1798 и Lasius niger L.

Особое положение в мирмекофауне Байкальского региона занимают два синантропных вида-интродуцента, обитающих в отапливаемых постройках (Плешанова, Плешанов, 2006). Один из них – Monomorium pharaonis (Linnaeus, 1758) относится к тропической фауне; впервые обнаружен в Иркутске в 1967 г. Другой – Hypoponera punctatissima (Roger, 1859), распространенный в природных условиях в субтропиках Южной Европы и Западной Африки; он впервые отмечен в оранжерее иркутского Академгородка в 1979 г.

Выявлены некоторые экологические закономерности обитания муравьев на урбанизированных территориях. Установлено, что виды разделяются по реакциям на антропогенные воздействия. Часть видов отрицательно реагирует на антропогенный пресс, сокращая свою численность или даже выпадая из состава мирмекофауны. Другие сохраняют ее на уровне, близком к природному, обладая нейтральной реакцией. Третьи виды положительно реагируют на воздействие человека, существенно увеличивая свою численность в городских условиях, или, будучи выходцами из стран с тропическим и субтропическим климатом, обитают только в отапливаемых помещениях.

В мирмекофауне обоих городов особое внимание привлекает L. niger L. Он выделяется значительным увеличением своей численности на урбанизированных территориях по сравнению с естественными биогеоценозами. Более того, в г. Иркутск зарегистрированы случаи перехода рабочих муравьев к круглогодичной активности в оранжереях, продовольственных магазинах и некоторых других постройках с центральным отоплением (Плешанова, 1981). Объяснить столь интересный факт можно следующим образом. L. niger L. является факультативным доминантом, то есть видом, который обязательно занимает место доминанта в многовидовой ассоциации муравьев, если в нем отсутствует облигатный доминант (Захаров, 1991). В условиях города численность облигатных доминантов (виды Formica s. str.) сокращается. Соответственно давление, которое они оказывали на L. niger L. уменьшается. В итоге L. niger L. может увеличивать свою численность, а высокая экологическая пластичность позволяет ему осваивать постройки с центральным отоплением, микроклимат которых не имеет аналогов с таковым в местных природных экосистемах.

Автор выражает искреннюю признательность д. б. н. А. С. Плешанову за ценные замечания к этой работе.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 231-232.

УДК 595.76

Н. В. Антонец

Днепровско-Орельский природный заповедник, Днепропетровская обл., Украина, dopz@ua.fm

COMPLEMENT TO COLEOPTERA FAUNA
IN DNIPROVSKO-ORELSKY NATURE RESERVE

N. V. Antonets

Dniprovsko-Orelsky Nature Reserve, Dnipropetovsk Province, Ukraine, dopz@ua.fm

По итогам инвентаризационных работ 1992–1997 гг. в заповеднике выявлено 586 видов жуков из 46 семейств (Барсов и др., 1998; Антонец, Барсов, 1998). Ниже приводится список новых видов, выявленных в последние годы.

Сем. Carabidae – жужелицы

1. Carabus excellens (Fabricius, 1794).

2. C. scabriusculus (Olivier, 1789).

3. Pterostichus niger (Schaller, 1783).

4. P. melanarius (Illiger, 1798).

5. P. ovoides (Sturm, 1824).

6. Amara communis (Perez).

7. Harpalus rufipes (De Geer, 1774).

8. H. smagardinus (Duftschmid, 1812).

9. H. rubripes (Duftschmid, 1812).

10. Panagaens bipustulatus (Fabricius, 1794).

11. Ophonus punctulatus (Duftschmid, 1812).

12. O. seladon (Schaub).

13. Anisodactylus nemorivagus (Duftschmid, 1812).

14. Badister lacertosus (Duftschmid, 1812).

15. B. bipustulatus (Fabricius, 1794).

16. Licinus depressus (Paykull, 1790).

Сем. Dytiscidae – плавунцы

17. Cybister lateralimarginalis (De Geer, 1774).

18. Peltodytes aesus (Duftschmid, 1812).

19. Laecophilus hyalinus (De Geer, 1774).

Сем. Haliplidae – плавунчики

20. Haliplus ruficollis (Latreille, 1798).

Сем. Gyrinidae – вертячки

21. Gyrinus natator (Linnaeus, 1758).

Таким образом, в настоящее время на территории Днепровско-Орельского природного заповедника обнаружено 607 видов жуков из 47 семейств. Из них 4 вида занесены в Красную книгу Украины: Carabus hungaricus (Fabricius, 1792), Ceratophyus polyсeros (Pallas, 1771), Lucanus cervus (Linnaeus, 1758), Aromia moschata (Linnaeus, 1758) (Антонец, Барсов, 2000). После пожаров в песчаной степи в 1998 и 2005 гг. ранее обычная в заповеднике венгерская жужжелица стала очень редкой.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 230-231.

УДК 595.762

Т. Л. Ананина

Государственный природный биосферный заповедник «Баргузинский»,
Республика Бурятия, Российская Федерация, a_ananin@mail.ru

THE EXPERIENCE OF MONITORING OF CARABID BEETLES (CОLEOPTERA, CARABIDAE) IN NORTH PRYBAIKALYE

T. L. Ananina

State Nature Biosphere Reserve «Barguzinsky»,
Republic of Buryatia, Russian Federation, a_ananin@mail.ru

Исследования проводились на территории Баргузинского государственного заповедника, расположенного на северо-восточном побережье оз. Байкал в центральной части западных склонов одноименного хребта. Заповедник расположен в следующих высотных поясах. Гольцово-альпийский пояс занимает высоты гор 1400–2800 м н. ур. м. Здесь наблюдается широкое развитие высокогорных лугов, пустошей, зарослей ивняков и кедрового стланика. Подгольцово-субальпийский пояс занимает высоты 1100–1500 м н. ур. м. Верхнюю границу леса образуют парковые березняки, пихтарники и ельники с мощно развитым высокотравьем и кустарниковыми зарослями. Горно-лесной пояс занимает значительную часть территории и разделяется по высотно-поясному растительному градиенту на две части. Верхнюю часть горно-лесного пояса (700–1000 м н. ур. м.) составляет темнохвойная тайга из кедра, пихты и ели. В нижней части горно-лесного пояса (500–600 м н. ур. м.) располагаются светлохвойные леса. Преобладают сосновые и сосново-лиственничные леса. Побережье Байкала окаймляется нешироким поясом байкальских террас (460–600 м н. ур. м.), в котором преобладают лиственничные леса, встречаются участки кедровников, сосняков, березняков, а местами – моховые болота и луга.

Стационарные исследования жужелиц на Баргузинском хребте впервые начаты в 1988 году и продолжаются в настоящее время. При закладке постоянной энтомологической трансекты мы использовали катенный подход, при котором выделенные для исследования биотопы закономерно сменяют друг друга и приурочены к определенным позициям катены. В условиях горных экосистем катены, как правило, начинаются на водоразделе и заканчиваются в понижении. Элювиальный биогеоценоз находится на вершине хребта, средняя транзитная часть располагается на склоне и нижняя аллювиальная часть – у его подножия.

Общее видовое разнообразие на катенном ряду, безусловно, зависит от ее протяженности и набора входящих в нее биоценозов. Тридцатикилометровая макрокатена протягивается по речной долине (р. Давше, центральная часть Баргузинского хребта) от побережья оз. Байкал (457 м н. ур. м.) до водораздела (1700 м н. ур. м.) и включает 14 характерных биотопов. В элювиальной части катены (гольцовый пояс) разместились: 1 – тундра чернично-бадановая (1277 н. ур. м.), 2 – тундра лишайниковая (1700 м н. ур. м.), на транзитных позициях 1 – парковый березняк 1400 м н. ур. м.) в подгольцовом поясе, 2 – пихтарник черничный (1277 м н. ур. м.), 3 – кедровый стланик (721 м н. ур. м.), занимающие верхнюю часть горно-лесного пояса. Далее вниз по транзитной катене расположились: 4 – осинник бадановый (721 м н. ур. м.), 5– кедровник бадановый (635 м н. ур. м.), 6 – сосняк брусничный (535 м н. ур. м.), занимающие нижнюю часть горно-лесного пояса. Аккумулятивные биоценозы, выявлены в поясе прибрежных низменностей (особенность западного макросклона Баргузинского хребта) и на побережье Байкала в следующих позициях: 1 – ельник осоковый (517 м н. ур. м.), 2 – разнотравно-злаковый луг (517 м н. ур. м.), 3 – лиственничник голубичный (518 м н. ур. м.), 4 – разнотравно-кустарниковый луг (462 м н. ур. м.), 5 – низкотравный луг (460 м н. ур. м.), кедровник черничный (458 м н. ур. м.).

Основным методом учета напочвенных беспозвоночных в наших исследованиях был метод почвенных ловушек Барбера, которые используют активность самих насекомых во время передвижений. Вкапывали вровень с поверхностью почвы 0,5 л стеклянные банки, заполненные на четверть 4 % раствором формалина. Выбор насекомых проводили ежедекадно, в течение всего вегетационного периода (с мая по сентябрь). Сумма уловов жуков используется непосредственно для выявления плотности и структуры населения, демографического состава популяций, сезонной и многолетней динамики численности у разных видов. Полученная в ходе мониторинга информация позволяет провести детальный анализ многолетних данных и определять узловые моменты в развитии популяций, привести к пониманию закономерностей динамики численности насекомых, оценить изменение состояния всего энтомоценоза. Выявление трендов в изменениях численности позволяет судить либо об усилении антропогенного воздействия на контролируемые природные комплексы, либо отражает происходящие в экосистемах сукцессионные процессы, в том числе и под влиянием глобальных изменений климата.

За период 1988–2006 гг. исследования на трансекте отработано в общей сложности 75720 ловушко-суток. В составе карабидофауны Баргузинского хребта зарегистрировано 132 вида. Почти половина видового состава (61 вид) зарегистрирована в аккумулятивной части катены, на позициях 4 – разнотравно-кустарниковый луг на берегу Байкала (42 вида) и позиции 2 – разнотравный луг в пойме р. Давше (37 видов жужелиц). На транзитных позициях 3, 4, 5 и 6 в нижней ее части видовое разнообразие значительно беднее, как-то – в кедровом стланике – 14, в кедровнике бадановом и осиннике бадановом – по 13 видов, в сосняке брусничном – 16. В верхней части транзитной катены на позициях 1 и 2 видов жужелиц встречается несколько больше: в пихтарнике –19, в парковом березняке – 23. В элювиальном отрезке на позициях 1 и 2 в тундре лишайниковой встречен 21 вид, а в тундре черничной – 23.

Наиболее богатой по численности жуков выглядела транзитная часть катены – в ее нижнем отделе встречается 37,1 % от общего количества карабид, а в верхнем – 26,9 %. В аккумулятивной части обитает 20,3 %, а в элювиальной – 13,7 %.

На основе анализа среднемноголетнего соотношения численности жужелиц на изучаемой трансекте выявлены доминантные виды: Carabus odoratus Shil., 2000, Pterostichus montanus Motsch., 1844, P. dilutipes Motsch., 1844, Calathus micropterus Duft., 1812 и субдоминантные виды – Carabus henningi F.–W., 1817, C. loschnicovi F.–W., 1823, Pterostichus orientalis Motsch., 1844, P. eximius Mor., 1862, P. adstrictus Eschs., 1823, Amara brunnea Gyll., 1810, Amara quenseli Schoenh., 1806, Curtonotus hyperboreus Dej., 1831. Отмечено, что группа доминантных видов встречается на протяжении всей катены, а субдоминантные виды – в отдельных ее отделах. Carabus henningi зафиксирован только в позиции 2 на разнотравном лугу аккумулятивной части катены, Pterostichus orientalis встречается лишь в транзитных позициях 4 и 6 в нижней части горно-лесного пояса, Pterostichus eximius и P. adstrictus распространены в аккумулятивной и транзитных частях катены (от побережья до подгольцового пояса). Для Amara brunnea и Curtonotus hyperboreus оптимальным местообитанием оказался парковый березняк в верхней части транзитной позиции 1, а для Amara quenseli привлекательной является эллювиальная часть катены, позиции 1 и 2.

Доминируют по численности следующие виды жужелиц: Pterostichus montanus (26,6 % от общего количества отловленных экземпляров), Carabus odoratus (17,3 %), Pterostichus dilutipes (16,7 %), Calathus micropterus (6,2 %), Carabus loschnicovi (5,1 %), C. henningi (4,4 %), Pterostichus eximius (4,1 %), P. adstrictus (3,1 %), P. orientalis (2,5 %), Amara brunnea (2,3 %), A. quenseli (2,1 %), Curtonotus hyperboreus (1,9 %), остальные фоновые виды (7,7 %).

Сезонная динамика активности жужелиц в биотопах на каждом отрезке катены имеет свои черты, ее характер определяется, прежде всего, составом доминирующих видов и особенностями климата, на который влияет оз. Байкал и горный рельеф. Фенологические сроки весенней и летней активности жужелиц близки на аккумулятивном отрезке катены на побережье Байкала и на эллювиальном в горах. Начало подъема численности на байкальских террасах аккумулятивных, в верхней части горно-лесного пояса транзитных и в гольцово-альпийском поясе элювиальных позиций катен запаздывает на одну декаду по сравнению с транзитными позициями катены в нижней части горно-лесного пояса.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 228-230.

УДК 595:591.9 (553)

В. І. Яворницький*, І. В. Яворницька**

*Інститут екології Карпат НАН України, Львів, Україна
**Національний університет ім. І. Франка, Львів, Україна

BIODIVERSITY AND STRUCTURE-FUNCTIONAL ORGANIZATION
OF THE SOIL INVERTEBRATE COMMUNITIES
IN BEECH FOREST ECOSYSTEMS OF SKOLIVSKI BESKYDY

V. I. Yavornytsky*, I. V. Yavornytskа**

*Institute of Ecology of the Carpathians NAS of Ukraine, Lviv, Ukraine
**Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, Ukraine

На сучасному етапі еволюції біосфери виробнича діяльність людства спричинила значні зміни у біогеоценотичному покриві, появу штучних екосистем зі зміненим речовинно-енергетичним обміном. Усвідомлення людством вичерпності природних ресурсів біосфери призвело до виникнення та формування ідеї сталого розвитку цивілізації. Її реалізація передбачає науково обґрунтовані норми експлуатації біотичних ресурсів усіх рівнів організації. Необхідність ощадливого використання природних ресурсів тепер і в майбутньому, нагально потребує вивчення та розуміння змін, які відбуваються у структурній організації та функціонуванні корінних і похідних екосистем. У зв’язку з цими проблемами збереження біорізноманіття, дослідження структурно-функціональної організації екосистем, аналіз процесів, які відбуваються за різних умов їх існування (природних, антропогенно змінених) є актуальними і вкрай необхідними. Ґрунтові безхребетні тварини, як структурний елемент екосистем, відіграють важливу роль у їх функціонуванні, у процесах трансформації речовини та енергії. Оскільки більшість ґрунтових безхребетних – сапрофаги, то чим вище різноманіття трофічної групи угруповання, тим ефективніше й повніше, вони здійснюють роботу з деструкції відмерлих рослинних решток, сприяють забезпеченню фітокомпоненту екосистеми поживними елементами та покращують ґрунт.

Аналізуючи якісні та кількісні характеристики угруповань безхребетних тварин, можна встановити ефективність функціонування похідних екосистем, спрогнозувати їх розвиток, зробити висновки щодо використання їх екологічного потенціалу. Це має важливе значення для встановлення величини антропогенних змін у сучасному біогеоценотичному покриві та пошуку оптимальних шляхів використання екологічного потенціалу екосистем у гірських регіонах.

Особливості формування та структурно-функціональну організацію угруповань ґрунтових безхребетних (мікроартроподи, мезофауна) букових екосистем досліджували на території Волосянківського лісництва Славського ДГЛП «Галсільліс» (волога мезотрофна смерекова бучина квасеницево-маренкова, буковий смеречник квасеницево-маренковий вологої мезотрофної смерекової бучини), Підгородцівського (волога мезотрофна чиста бучина волосистоосокова) та Майданського (волога мезотрофна смереково-ялицева бучина квасеницева, волога мезотрофна смереково-ялицева бучина квасеницева) лісництв НПП «Сколівські Бескиди».

У зборах безхребетних грунтової мезофауни умовно корінних букових лісів досліджуваної території виявлено 102 види тварин з 6 класів: – Oligochaeta, Arachnidae, Crustacea, Myriapoda, Insecta, Gastropoda. Найвищим видовим розмаїттям відзначаються комахи (46 видів), серед яких найбільше представництво у турунів (23), менше у двокрилих (6) і коваликів (5). Серед турунів у складі угруповань найпоширенішими та найчисельнішими є Carabus obsoletus Sturm, 1815, C. zawadzkii Kraatz, 1854, C. violaceus Linnaeus, 1758, Cychrus attenuatus Fabricius, 1792, Trechus pulchellus Putzeys, 1846, Pterostichus niger (Schaller, 1783), P. foveolatus (Duftschmid, 1812), Abax paralellopipedus (Piller et Mitterpacher, 1783), Molops piceus (Panz.). Серед двокрилих личинки – Tipulidae, Rhagionidae, Muscidae, а також сапротрофні личинки мух Bibio marci (Linnaeus). Із коваликів у лісових екосистемах найпоширенішими є Athous subfuscus Müller, A. mollis Reitter, Dаlopius marginatus (Linnaeus, 1758). В угрупованнях мезофауни виявлено 5 видів дощових червів, з них найпоширеніші – Allobophora roseus (Savigny, 1826), Dendrobaena octaedra (Savigny, 1826). Енхітреїди представлені 7 видами, що належать до 4 родів. Найпоширенішими і найчисельнішими є Cognettia sphagnetorum (Vejdovsky, 1977), Mesеnchytraeus pelicensis Issel, 1905, Fredericia bulbosa (Rosa, 1887), F. galba (Hoffmeister, 1843), F. bisetosa (Levinsen, 1884), Henlea ventriculosa (d’Udektm, 1854), Bryodrilus ehlersi Ude, 1892. Серед двопарноногих багатоніжок (16 видів) такими є Leptophilum nanum (Latzel), Glomeris connexa C. L. Koch, Cylindroiulus burczenlandicus Verhoeff, Polizonium hermanicum Brandt. Серед наземних молюсків (24 види) найпоширенішими й найчисельнішими є Carpathica callophana (Westerlund, 1881), Aegopinella pura (Alder, 1830), Nesovitrea hammonis (Ström, 1765), Arion subfuscus (Draparnand, 1805), Monachoides vicina (Rossmässler, 1842), Perforatella bidentata (Gmelin, 1788). Решта трапляється поодиноко. За трофічною спеціалізацією 54 % видового різноманіття є сапрофагами, 31 % – фітофагами та 15 % – хижаками.

Із мікроартропод виявлено близько 150 видів, серед яких є орибатидні кліщі – 86 видів і ногохвістки – 50 видів, різноманіття мезостигматичних та інших кліщів значно менше – 11 видів. Угруповання мікроартропод переважно утворені представниками 4–20 видів ногохвісток та 8–24 видів орибатид – масових, а також із частим і середнім ступенем трапляння. Ці наші дані підтверджуються й літературними джерелами. Серед панцирних кліщів у бучинах панівними є Oppiidae, серед яких найбільш поширені Mediоppia globosa (Mihelčič, 1956), Lauroppia neerlandica (Oudemans, 1900), L. maritima (Willmann, 1929), Berniniella bicarinata (Paoli, 1908), Ramusella clavipectinata (Mihelčič, 1885), Dissorhina ornata (Oudemans, 1900), Oxyoppioides paradecipiens (Paoli, 1908), домінантами – Micobatidae: Minunthozetes pseudofusiger (Schweizer, 1922), M. semirufus (C. L. Koch, 1841), Chamobatidae – Xiphobates voigtsi (Oudemans, 1902), субдомінантами – Steganacarus carinatus (C.L.Koch, 1841), Phthiracarus spadix Niedbala, P. nitens (Nicolet, 1855), P. ligneus Willmann, Atropacarus striculus (Koch, 1835). Хижі мезостигматичні кліщі представлені Gamasidae та Trachites sp., Zerconidae, поодиноко трапляється Epicrius sp. Серед ногохвісток в угрупованнях мікроартропод найчастіше присутні Isоtomiella minor (Schäffer, 1895), рідше – Lepidocyrtus cyaneus Tullberg, 1871, L. lanuginosus (Gmelin, 1788), L. lignorum (Fabricius, 1775), Mesaphorura krausbaueri (Börner, 1901), субдомінанти – Friesea albida Stach, 1949, F. denisi Kseneman, 1936, F. mirabilis (Tullberg, 1871), F. truncata Cassagnau, 1958, Micraphorura absoloni (Börner, 1901), Protaphorura armata (Tullberg, 1869), Folsomia albens Kaprus et Potapov, 1999, F. manolachei Bagnall, 1939, F. penicula Bagnall, 1939, Folsomia sp. Серед кліщів і ногохвісток є представники всіх морфоекологічних типів, що вказує на сприятливі умови для існування цих тварин у підстилці та ґрунті.

Загалом угрупованнями ґрунтових безхребетних (мікро- та мезофауна) досліджених бучин для забезпечення своєї життєдіяльності за добу в середньому споживається 4246–4522 Дж/м² енергії, з них 75–89 % споживають сапрофаги, частки фітофагів і хижаків відповідно – 2–4 % та 16–20 %. Склад деревостану позначається на значенні окремих розмірних груп сапрофагів у загальному деструкційному процесі. Для чистих бучин, у загальному бюджеті спожитої сапрофагами енергії, частка мезосапрофагів становить 69–70 %, тобто у 2,3 раза більша за частку мікросапрофагів (30–31 %). Для екосистем, у деревостані яких є значна присутність хвойних порід, співвідношення змінюється на користь мікросапрофагів, їх частка зростає до 40–54 %, а мезосапрофагів зменшується до 46–59 %.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що умовно корінні букові ліси, порівняно з похідними, мають найбагатше видове різноманіття угруповання ґрунтових безхребетних, проте в окремих біогеоценозах вони дещо відрізняються між собою, що зумовлено як лісорослинними умовами, так і складом фітоценозу. Для даної території такі угруповання ґрунтової фауни розглядаються нами як умовно первинні. Їхні кількісні показники структурно-функціональної організації – еталон первинного біотичного потенціалу, угруповання цих тварин служать для порівняння та розуміння особливостей трансформаційних змін під впливом антропогенізації території, визначення змін речовинно-енергетичного обміну, втрат і можливостей використання їхніх біотичних потенціалів. Розглядаючи особливості формування угруповань ґрунтових безхребетних у похідних екосистемах та оцінюючи їхній біотичний потенціал, необхідно виходити з наступних засад: формування угруповань безхребетних тварин у трансформованих екосистемах слід розглядати як адаптацію до певних, цілком відмінних консорцій, пов’язаних зі зміною детермінанта. Розрахована кількість спожитої енергії окремими трофічними групами є адекватною мірою функціональної ролі безхребетних в екосистемі. Участь ґрунтових безхребетних забезпечує максимально можливий у змінених екосистемах розклад рослинних решток i є важливим природним чинником збереження родючостi ґрунту.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 225-227.

УДК 595.711:591.9

Ю. Ю. Шрубович

Державний природознавчий музей НАН України, Львів, Україна, shrubovych@mail.ru

PROTURA FAUNA OF UKRAINE

Y. Y. Shrubovich

State Museum of Natural History of National Academy of Science of Ukraine, Lviv, Ukraine, shrubovych@mail.ru

Протури (Protura) – клас дрібних ґрунтових артропод, що активно досліджуються у світі протягом останніх років. Світовий каталог фауни протур включає 748 видів цих тварин із 72 родів (Szeptycki, 2006).

На даний час з України відомо 42 види протур, що належать до 3 родин і 11 родів (Капрусь, Шрубович, Таращук, 2006). Територія України в плані вивчення фауни протур опрацьована фрагментарно та нерівномірно: більшість дослідженого матеріалу Protura походить із заходу України (Карпати, Розточчя, ПЗ «Медобори», каньйон ріки Дністер), невеликі збори є з околиць Києва та з Криму. В останні роки з території гірського Криму описаний новий для науки вид Noldo kaprusii Shrubovych, Szeptycki, 2006, який, на даний час, можна вважати монтанним ендеміком Кримського півострову. Ще три види протур зі вказаної території (Proturentomon sp., Acerentulus sp. i Eosentomon sp.) ідентифіковані як нові для науки.

Із матеріалів, отриманих у результаті експедиції працівників Державного природознавчого музею НАН України в Чорноморський біосферний заповідник, автором ідентифіковано 15 видів протур із 5 родів 3 родин. Proturentomon pectinatum (Condé, 1948) – вид із південним ареалом поширення, новий для фауни України. Із роду Acerentulus Berlese, 1908 зареєстровано два види: еврибіонтний A. xerophilus Szeptycki, 1979 i A. halae Szeptycki, 1997 (відомий досі лише з типового місцезнаходження у заповіднику «Медобори», Україна). Із роду Gracilentulus Tuxen, 1963 теж виявлено два види – ксерорезистентний G. fjellbergi Szeptycki, 1993 та новий для науки G. sp. cf. hileus. Описано новий для науки рід Sarmatentulus із родини Nipponentomidae і вид Sarmatentulus ponticus sp. n. Найбільше видів зареєстровано з роду Eosentomon Berlese, 1909, а саме: E. armatum Stach, 1926, E. delicatum Gisin, 1945, E. semiarmatum Denis, 1927, E. stachi Rusek, 1966, E. pratense Rusek, 1973, E. pinetorum Szeptycki, 1984, E. vulgare Szeptycki, 1984 та новий для науки E. sp. cf. mirabile. Ще один вид із цього роду описаний як новий для науки Eosentomon scytha sp. n. (статті з описом нового роду та двох видів у друці).

Отже, дослідження нових територій України одразу призводить до суттєвого поповнення як видового списку протур України, так і до опису нових для науки родів та видів Protura. Частина матеріалів протур України зберігаються в Інституті систематики та еволюції тварин ПАН у м. Кракові (куратор колекції – проф. А. Шептицький). Більша частина верифікованої колекції Protura України зберігається у фонді Державного природознавчого музею НАН України (м. Львів).

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 224-225.