УДК 574.587+574.632

А. А. Протасов, С. П. Бабарига

Институт гидробиологии НАН Украины, Киев, Украина, protasov@bigmir.net

COMPOSITION AND DISTRIBUTION
OF AUTOTROPHIC-HETEROTROPHIC AND HETEROTROPHIC
PERIPHYTON COMMUNITIES IN APP BASIN-COOLER

A. A. Protasov, S. P. Babariga

Institute of Hydrobiology NAS of Ukraine, Kiev, Ukraine, protasov@bigmir.net

Исследования сообществ перифитона проводили на водоеме-охладителе Хмельницкой атомной электростанции (ХАЭС) с апреля по октябрь 2006 г. Охладитель расположен на территории западного Полесья Украины, представляет собой водный объект, образованный на р. Гнилой Рог путем сооружения плотины. Заполнение охладителя водами рек Горынь и Гнилой Рог было начато в 1987 г. Средняя глубина водоема по нашим данным составляет 6 м, максимальная – 19 м, длина береговой линии – 23,4 км, длина плотины – около 6 км, длина подводящего канала –1,5 км.

В период исследований температура в весенний период (апрель) составляла от +17°С в подводящем канале до +26°С – в отводящем. В июле в среднем по водоему температура составила +28,1°С, при этом в подводящем канале – +27,0°С. В октябре температура в среднем составляла +23,0°С, в подводящем канале – +24,0°С, в районе плотины – +23,0°С.

Пробы перифитона отбирали с бетонных откосов плотины и подводящего канала, на трансектах на разных глубинах от уреза воды до дна с помощью водолазной техники.

Наблюдения показали неоднородность обрастания откосов, что послужило основанием для выделения поясов. Количество их и ширина по откосу варьировали. Как правило, более разнообразная картина наблюдалась в верхних поясах – на глубине 1–4 м. В соответствии с наблюдениями достаточно четко выделялись две зоны – с доминированием растительных компонентов и зона с доминированием дрейссены, при этом и в первом случае дрейссена также почти всегда присутствовала. Пояса с доминированием растительного компонента преобладали от уреза воды до глубины 4 м, сообщества этой зоны рассматриваются нами как автотрофно-гетеротрофные, поскольку в них доминировали (по проценту покрытия, а иногда и по биомассе) водоросли, в основном зеленые нитчатые. Глубже располагались гетеротрофные сообщества, где доминировала дрейссена (по численности и биомассе); олигохеты, личинки хирономид (по численности).

В весенний период 2006 г. на плотине, в зоне доминирования дрейссены, биомасса перифитона колебалась от 14781 г/м² (на глубине 3 м) до 5711 г/м² (7 м).

В летний период 2006 г. визуальную оценку и отбор проб обрастания на плотине проводили в ее западной, восточной и центральной частях. Так, в зоне доминирования автотрофного компонента нитчатые водоросли образовывали скопления до глубины 3–4 м, их пояс по откосу имел ширину до 16 м от уреза воды. В автотрофно-гетеротрофных сообществах на плотине до глубины 1 м количество видов беспозвоночных перифитона колебалось от 17 до 24. В их составе доминировали олигохеты, личинки хирономид, поденок, ракушковые раки. В среднем в этом поясе численность перифитона составила – 385097 экз./м², а биомасса – 3926 г/м². По численности доминировали личинки хирономид Cricotopus гр. silvestris Fabr. (более 60 тыс. экз./м²), Nais barbata O. F. Muller и Stylaria lacustris (L.), численность последних превышала 20 тыс. экз./м².

В центральной части плотины поселения дрейссены начинались на глубине 1,25 м, однако, доля покрытия субстрата моллюском снижалась практически до нуля на глубине около 3 м, где бетонный субстрат был покрыт наилком и нитчатыми водорослями. Но уже на глубине 4 и 5 м покрытие достигало 100 %, а на 6 м – снижалась до 30 %. Картина распределения водорослей и дрейссены в восточной и центральной частях плотины была в общих чертах сходной. Резкое снижение обилия дрейссены на участке скоплений водорослей было отмечено на глубине от 2,8 до 4,0 м (пояс шириной 5 м). А уже с глубины 4 м доля покрытия дрейссеной составляла 100 %, от глубины 5 м постепенно снижалась.

На глубине 3 м в перифитоне отмечено 17 видов и форм беспозвоночных, среди которых личинки хирономид представлены пятью видами, малощетинковые черви и личинки ручейников – по два вида. Общая численность беспозвоночных составляла 56700 экз./м². С увеличением глубины в видовом составе перифитона происходило снижение количества видов малощетинковых червей. На глубине 4 и 5 м отмечен лишь один вид олигохет, при этом численность их снижалась на порядок относительно приурезной зоны.

В осенний период в центральной части плотины до глубины 0,25 м в обрастании откоса доминировали диатомовые водоросли и дрейссена. От глубины 1 до 4 м (от 5,5 до 11 м по откосу) отмечены только остатки нитчатых водорослей, наилок, песок, ракуша. Живая дрейссена отсутствовала. В среднем в автотрофно-гетеротрофной зоне биомасса нитчатых водорослей колебалась от 88 до 1645 г/м². Начиная с глубины 3 м доля покрытия дрейссеной составляла 100 %, снижаясь с глубиной. В этот период количество видов перифитона на плотине изменялось от 14 до 30. Как и летом, по численности доминировали малощетинковые черви и личинки хирономид.

На откосе подводящего канала в весенний период, в зоне доминирования нитчатых водорослей, численность перифитона составила 58909 экз./м² при биомассе 17,9 г/м², в зоне доминирования дрейссены показатели обилия перифитона были значительно выше – 34151 экз./м² и 8917 г/м² соответственно.

В летний период в подводящем канале на малых глубинах (0,15–0,60 м) в поясе нитчатых водорослей (кладофора) численность перифитона в среднем составляла 5959 экз./м², а биомасса – 1027 г/м². По количеству видов доминировали хирономиды (7 видов), численность которых составляла 930 экз./м², личинки поденок – (4 вида) с численностью 243 экз./м² и два вида брюхоногих моллюсков. Малые глубины были заселены дрейссеной. Однако, глубже (1,5–2,3 м по глубине, 5–8 м по откосу от уреза воды) бетонный субстрат был покрыт наилком и остатками водорослей, отмечены только створки дрейссены, то есть в районе глубины 2 м образовался провал кривой распределения обилия (по покрытию и биомассе).

На глубине 3–4 м численность перифитона увеличилась до 51650 экз./м², а биомасса возросла до 11473 г/м². Изменился и видовой состав – увеличилось количество видов олигохет (до 4 видов с численностью 2850 экз./м²). Увеличилась численность гидр (1350 экз./м²), численность хорономид составила – 900 экз./м². На глубине 5 м показатели обилия перифитона были максимальными, численность составляла 93950 экз./м². По прежнему в видовом составе доминировали олигохеты и личинки хирономид. С увеличением глубины показатели обилия возрастали. В осенний период в зоне доминирования автотрофного компонента (глубина 1–2 м) биомасса перифитона составила 8669 г/м². На глубине 3 м, как и в летний период, наблюдался пояс мертвой дрейссены с незначительными поселениями нитчатых водорослей, биомасса перифитона здесь снизилась до 4532 г/м². В гетеротрофной зоне биомасса перифитона составила – 7180 г/м².

Таким образом, пространственная структура перифитона характеризовалась наличием двух зон – автотрофно-гетеротрофной и гетеротрофной с промежуточной подзоной, где водоросли развивались периодически, а поселения дрейссены были угнетены. Деятельность гетеротрофных сообществ, в частности фильтрационная активность дрейссеновых поселений, повышает прозрачность воды, что в свою очередь способствует расширению распространения по глубине водорослей и автотрофно-гетеротрофных сообществ. В то же время, массовое развитие зеленых нитчатых водорослей угнетает развитие дрейссены в верхней части гетеротрофной зоны. Вероятно, эти процессы будут иметь в перифитоне водоема колебательный динамический характер.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 97-99.

УДК 591.524.1(285.33)

Ю. В. Плігін, Н. І. Корсун, Н. І. Железняк, Т. М. Короткевич

Інститут гідробіології НАН України, Київ, Україна, hydrobiol@igb.ibc.com.ua

FUNCTIONING MECHANISMS OF MACROZOOBENTHOS
AND ZOOPHYTOS COMMUNITIES UNDER
CONDITIONS OF THE LOWLAND WATER RESERVOIR

Y. V. Pligin, N. I. Korsun, N. I. Zsheleznyak, T. M. Korotkevich

Institute of Hydrobiology, NationalAcademy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine

Водні екосистеми, зокрема водосховищ, являють собою комплекс біотичних і абіотичних компонентів, тому їх пізнання можливе лише на основі дослідження структури та функціонування цих компонентів (підсистем) із наступним узагальненням отриманих даних для одержання цілісного уявлення про конкретну екосистему.

Під функціонуванням (поведінкою, «роботою») водних екосистем або їхніх певних підсистем (макрозообентосу, зоофітосу тощо) розуміється процес змін властивостей їх елементів у часі (видового складу, біотопічного розподілу, кількісного розвитку, динаміки відтворення, структури популяцій, етології тощо) як відгук на дію зовнішніх факторів і внаслідок взаємодій внутрішніх елементів (Федоров, Гильманов, 1980). Щодо таких важливих підсистем рівнинного водосховища, як макрозообентос та зоофітос, об’єктивно можна спостерігати трансформації таких властивостей їхніх ценотичних угруповань:

– видового складу;

– біотопічного розподілу;

– кількісного розвитку елементів (популяцій) у часі;

– динаміки відтворення;

– динаміки розмірно-вагових характеристик популяцій;

– етологічних реакцій тощо.

Усі ці зміни мають місце у просторі та часі на певній матеріальній основі й у послідовності, які можна назвати механізмами функціонування ценозів, а головною «роботою» їхніх популяцій є забезпечення безперервності існування угруповань, яке відбувається внаслідок реалізації змін вищенаведених властивостей.

Основною характеристикою біологічних підсистем є їх видовий склад, що визначає таксономічні, зоогеографічні, хорологічні, трофічні, продукційні та інші структурно-функціональні показники. Угруповання зообентосу та зоофітосу літоралі рівнинного водосховища мають тісний зв’язок у сезонному аспекті. Тільки в літні місяці, у період максимального розвитку вищих водних рослин, ці угруповання максимально диференційовані за видовим складом і екологічним спектром. В інші пори року при відмиранні макрофітів на дні літоралі існує поліміксне угруповання, до якого входять фітофільні, прибережно-, донно-фітофільні та бентосні організми. Механізмом змін властивостей цих підсистем (диференціації та інтеграції) є етологічна (міграційна) функція популяцій видів фітофільних угруповань із замкнутим річним циклом.

Така властивість підсистем зоофітосу та зообентосу, як кількісний розвиток, обумовлюється відтворювальною здатністю популяцій, що їх формують. У складі зоофітосу переважають олігохети та хірономіди з коротким життєвим циклом і швидким ростом популяцій (r-стратегія). У бентосі, навпаки, домінують види олігохет і хірономід із тривалими життєвими циклами (К-стратегія). Таким чином, топічна диференціація безхребетних у літоралі водосховища, що додатково урізноманітнюється видовим складом макрофітів і спектром донних відкладень, слугує важливим механізмом підтримки біологічного різноманіття цієї зони водосховищ.

Оскільки водосховища – своєрідні природно-антропогенні утворення, їхній гідрологічний, зокрема рівневий режим (добовий, тижневий, річний), значною мірою визначається вимогами людини. За таких умов міграційний механізм функціонування біосистем стає вирішальним у підтримці існування в літоралі водосховищ популяцій рухливих організмів (гамарид, мізид, кумових, уніонід тощо), які спроможні активно мігрувати за градієнтом коливань рівня води.

Важлива функція деяких масових популяцій гідробіонтів – середовищетвірна. Унаслідок життєдіяльності таких масових видів, як дрейсени та корофіїди, відбувається зміна абіотичного середовища з виникненням субстратів біогенного типу – ракушнякових ґрунтів і так званого корофіїдного мулу. Також дрейсена утворює значні за площею (часто багатошарові) поселення, найпоширенішим компонентом яких є гамариди. У проміжках між колоніями дрейсени чисельність гамарид знижується в десятки та сотні разів.

Найголовніша функція біологічної системи (у тому числі бентосних і фітофільних ценозів) – відтворювальна, тобто самопідтримка існування ценозів. Головний її механізм – це процес відтворення популяцій, які складають відповідний ценоз. Аналіз фауністичної подібності ценотичного угруповання Dreissena bugensis (Andrusov, 1847) + Limnodrilus hoffmeisteri (Claparede, 1862), моніторинг якого проводився у затоці Канівського водосховища (що також притаманне глибоководним зонам інших дніпровських водосховищ), за матеріалами осінніх місяців (жовтень–листопад 1997–1999 рр.) свідчить про її високий видовий збіг (68–73 %). Незважаючи на періодичний розвиток явищ гіпоксії узимку та інколи улітку в ці роки, що викликало загибель оксифільних молюсків і гамарид, підвищений рівень відтворення за рахунок частини їхніх популяцій, що не загинули, ценотична ідентичність цього угруповання зберігалася.

Дуже близькою до відтворювальної функції бентичних і фітофільних ценозів є кормова, завдяки якій у водоймах існує фауна бентосоїдних риб і хижих безхребетних. Біомаса, яка створюється у процесі реалізації цієї функції у вигляді продукції, за трофічними ланцюгами надходить до кругообігу речовин у водоймі. Аналіз сезонної динаміки біомаси бентосу в дніпровських водосховищах свідчить, що на більшості станцій восени (жовтень) формується значна залишкова біомаса бентосу, яка після різкого зниження температури води наприкінці осені вже активно не споживається рибою.

Важливою екологічною функцією угруповань макрозообентосу та зоофітосу є кондиціонуюча. Існує два механізми її реалізації. Перший полягає в мінералізації органічної речовини, яку гідробіонти засвоїли у вигляді поживи: мікроводорості, бактерії, найпростіші, мертві рештки тварин, рослин тощо. Цей механізм задіяний в абсолютно всіх безхребетних бентосу та зоофітосу. Другий механізм являє собою фільтрацію водної маси із мікроскопічними організмами й завислими мінеральними та органічними частками безхребетними фільтруючого типу живлення. Завдяки життєдіяльності цих біофільтрів відбувається «освітлення» водних мас, і за вегетаційний сезон відфільтровується від завислих речовин і водоростей об’єм води, що можна зіставити з об’ємом самих водних об’єктів.

Підсумовуючи огляд основних функціональних проявів існування угруповань макрозообентосу й зоофітосу рівнинних водосховищ, можна відзначити, що всі вони спрямовані на нівелювання зовнішніх порушуючих впливів і слугують дієвими чинниками стабільності цих підсистем і тим самим сприяють нормальному плину сукцесії екосистеми водойм в цілому.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 95-97.

УДК 594.121:639.41(262.5)

А. В. Пиркова

Институт биологии южных морей НАН Украины, Севастополь, Украина

POSSIBILITIES FOR CONSERVATION AND REPRODUCTION
OF THE OYSTERS SPECIES DIVERSITY IN THE BLACKSEA

A. V. Pirkova

Institute of Biology of the Southern Seas NASU, Sevastopol, Ukraine

В конце XIX – начале XX столетия Севастополь был одним из центров устрицеводства на Черном море. Ежегодно производство товарных устриц достигало 11–12 млн. экземпляров. Выращивали, в основном, один вид – черноморской устрицы Ostrea edulis Linnaeus, 1758 (syn. O. taurica) с более высоким содержанием мяса по сравнению с другим видом O. lamellosa Brocchi, 1814 (syn. O. sublamellosa) (Милашевич, 1916). В 1930-е годы проведена оценка состояния устричных банок. В Севастопольском районе запас устриц промыслового размера оценивался в 12–15 млн. экз. (Никитин, 1940). По литературным данным в середине 1950-х годов численность личинок устриц в летний период достигала 2000 лич./м³ (Захваткина, 1959). В конце 1970-х годов произошло резкое снижение численности устриц природных поселений (Иванов и др., 1976). Главные причины – на фоне усиливающегося антропогенного пресса, распространение раковинной болезни, вызванной микрогрибком Ostracoblabe implexa и хищника-вселенца брюхоногого моллюска Rapana thomasiana. В 1980-е годы разработаны основы биотехники выращивания устриц в искусственных условиях (Монин, 1990). Вид O. edulis занесен в Красную книгу Украины. Вид O. lamellosa, по-видимому, из-за отсутствия единого мнения об ареале распространения и четкой видовой дифференциации между устрицами, не внесен в государственный реестр охраны.

По описанию, устрицы двух видов различаются по форме раковины и макушки (Скарлато, Старобогатов, 1972). Раковина O. edulis неправильно округлая или в виде искривленного овала. Макушки слабо выступающие, резко загнутые. Раковина O. lamellosa неправильно грушевидных контуров, массивная. Макушки притупленные, выступающие. В Черном море на глубинах 3–65 м встречается O. edulis и на 8–10 м – O. lamellosa.

Применяя методы селекции в отборе маточного стада и при выращивании личинок, воспроизводство черноморских устриц возможно проводить в питомниках. Биотехника культи­вирования черноморских устриц включает следующие этапы: отбор и кондиционирование производителей, получение, выращивание и осаждение личинок, подращивание спата, наращивание микроводорослей – корма для производителей, личинок и спата.

Для создания маточного стада были отобраны здоровые устрицы из озера Донузлав (глубина 3 м) и бухты Казачья (глубина 10 м). Разработаные критерии отбора (по хрупкости раковины, скорости сокращения мускула-замыкателя и наличии инфузорий в мантийной жидкости) дали возможность разделить производителей на условно здоровых и больных без вскрытия раковины. При неправильном отборе существует вероятность заражения культуры личинок раковинной болезнью и засорение инфузориями, так как выход личинок и размножение грибка происходит при сходных температурных условиях (выше +19°С). У больных самок наблюдаются вымет яйцеклеток и несформированных личинок с низкой выживаемостью на планктонных стадиях.

Нерестовый период черноморских устриц начинается в июне при температуре +18°С. Плавное повышение температуры воды до +21°С, обильное питание, ежедневная смена воды и постоянная аэрация – необходимые условия подготовки устриц к нересту в питомнике. Нерест происходил через 4–5 суток от начала стимуляции. Вынашивание личинок продолжалось в течение 5–6 суток при температуре +21,4°С. При известном начале нереста и продолжительности вынашивания личинок, можно исключить этап кондиционирования производителей в питомнике для получения более жизнестойкой молоди.

Выход (или «роение») личинок из супрабранхиальной полости самок продолжался в течение 6 суток. Максимальное количество личинок, выпущенных самками, определено на третий день. Отмечено влияние материнского эффекта на начальные размеры, темп роста и выживаемость личинок. С каждым последующим днем размеры выпущенных велигеров увеличивались и к концу срока «роения» их длина составила 168,5 и 170,8 мкм соответственно у O. edulis и O. lamellosa при средних значениях высоты раковины 152,0 и 154,0 мкм. Отношение высоты раковины к ее длине составило 0,90; отношение длины замкового края к средней длине раковины – соответственно 0,59 и 0,55. Различия метрических показателей для велигеров двух видов устриц находятся в пределах ошибки средних значений для каждого вида. Однако, анализ строения замкового края раковины, как важного систематического признака двустворчатых моллюсков, позволяет определить видовую принадлежность личинок. У велигеров O. edulis на правом и левом замковом крае створок имеются четыре прямоугольных зуба (вид сверху раковины): по два в передней и задней частях створки, разделенных гладким пространством. У велигера O. lamellosa в задней части левого замкового края имеется один прямоугольный зуб (вид сверху), а в правом – выемка. При осмотре со стороны макушки зуб напоминает расширяющуюся трапецию. Выемка на правой створке расширяется к основанию. При содержании производителей двух видов устриц в море в одном выростном садке, произошло межвидовое скрещивание. В результате получены гибридные личинки, у которых замковый край раковин имел промежуточное строение: а) на левой створке два прямоугольных зуба, ограниченные выемками и разделенные гладким пространством; замок на правой створке имеет четыре прямоугольных зуба: по два в передней и задней части створки с выемками между ними; б) в правом и левом замковом крае по два прямоугольных зуба, разделенных гладким пространством; в) в правой створке замкового края два зуба сзади и один спереди, в левом замке – по одному прямоугольному зубу.

Отмечено сходство в строении этого замка и описанным ранее для велигеров из планктона Севастопольской бухты (пробы за 1953–1955 гг.) (Захваткина, 1959).

Продолжительность выращивания личинок, проходящих стадии велигера – великонхи – педивелигера, составила в разные годы от 17 до 26 суток и зависела от температуры воды (+22,2 и +19,2°С) и плотности их посадки (1,5 и 3,0 тыс. лич./л). Средняя длина великонхи O. edulis и O. lamellosa достоверно не отличалась. Достоверные различия отмечены при сравнении показателей отношений длины к высоте левой и правой створок личинок на стадии великонхи у этих видов устриц (1,00 и 0,97; 0,86 и 0,77). Отмечены также достоверные различия длины замкового края: 165,2 и 183,6 мкм соответственно. Личинки O. lamellosa на стадии великонхи отличались более выпуклой макушкой (разница размеров между левой и правой створками составила 55,5 мкм) и более вытянутой раковиной.

Замок великонхи O. edulis состоит из прямоугольных зубов (вид сверху раковины): двух спереди и трех сзади, между ними имеются зубчики в виде волнистой линии. Замок великонхи O. lamellosa левой створки состоит из одного прямоугольного зуба ограниченного двумя выемками, расположенными в задней части замкового края. Замок в правой створке – из двух зубов (прямоугольного и трапециевидного) разделенных выемкой. От выемки в левом замке и трапециевидного зуба в правом отходит волнистая линия в виде мелких зубчиков, которая заканчивается в правой части замка со стороны макушки личинки. При наблюдении сбоку, зуб в левом замковом крае напоминает трапецию с основанием, направленным во внутрь створки. Один зуб правого замкового края трапециевидный, а другой – овальной формы.

Оба вида черноморских устриц – O. edulis и O. lamellosa – в настоящее время являются исчезающими и их воспроизводство возможно только в питомниках при проведении селекции на устойчивость к раковинной болезни. Элементы биотехники получения и культивирования личинок двух видов устриц идентичны. Личинки двух видов устриц, проходящие аналогичные стадии развития, различаются по строению замкового края раковин и морфо-метрическим показателям.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 93-95.

УДК 591.524.12 (285.33)

О. В. Пашкова

Інститут гідробіології НАН України, Київ, Україна, hydrobiol@igb.ibc.com.ua

PECULIARITIES OF ZOOPLANKTON BIOLOGICAL DIVERSITY
OF RIVER PART OF THE KANIV RESERVOIR

O. V. Pashkova

Institute of Hydrobiology of NAS of Ukraine, Kyiv, Ukraine, hydrobiol@igb.ibc.com.ua

В основі формування біологічного різноманіття планктонних компонентів біоти верхньої річкової частини Канівського водосховища, у тому числі і зоопланктону, лежить, наявність тут крім основного русла (глибоководної проточної ділянки) розгалуженої придаткової системи (що включає в себе мілководні затоки, більшою або меншою мірою зарослі вищою водною рослинністю, заплавні водойми, пригирлові ділянки притоків). З іншого боку, сюди постійно надходять різноякісні водні маси в результаті зарегульованих скидів з розташованого вище Київського водосховища та незарегульованого стоку бічних притоків – у першу чергу, найбільшого з них – Десни, а також ряду малих річок, деякі з яких у свою чергу приймають до себе стоки інших водойм (Сирецький ручай – з Оболонських озер, Либідь – з басейнових господарств деяких теплових електростанцій м. Київ). Для дослідження біорізноманіття зоопланктону використані матеріали, зібрані влітку у другій половині 1980-х і протягом 1990-х років, опрацьовані за загальноприйнятими гідробіологічними методиками.

У період спостережень зоопланктон верхньої частини Канівського водосховища відзначався великим таксономічним різноманіттям. У його складі виявлено 157 видів (у тому числі й таксонів іншого рангу) водних тварин, серед яких 75 видів Rotatoria, 53 – Cladocera і 26 – Copepoda (Calanoida, Cyclopoida, Harpacticoida), а також Ostracoda та личинки деяких двостулкових молюсків (велігери дрейсен і глохідії уніонід). Як бачимо, перше місце в угрупованні в цілому за кількістю видів посідали Rotatoria, а фауністичний спектр мав вигляд: 48–35–17 %.

У складі коловерток зареєстровано15 родин і 23 роди, серед яких найбільшою кількістю видів представлені родини Brachionidae (22 види), Trichocercidae (10), Lecanidae (10), Synchaetidae (8) і Euchlanidae (7 видів). Гіллястовусі належали до 7 родин і 28 родів, серед яких найбагатшими були Chydoridae (25 видів) і Daphniidae (13 видів), а представники веслоногих відносились до 3 родин і 14 родів, серед яких більше всього видів входило до складу родини Cyclopidae (17).

Зоопланктон розглянутої акваторії характеризувався також значним екологічним різноманіттям: у його складі відмічені представники трьох екологічних груп, кожна з яких являє собою сукупність видів однієї або декількох життєвих форм: пелагічної (приуроченої до основної водної товщі), прибережно-заростевої (що мешкає в заростях на мілководдях) і придонно-заростевої (яка населяє придонні шари води, головним чином також на мілководдях). Провідну роль відігравали пелагічні види, хоча кількість заростевих і придонних форм у загальній кількості видів також була немалою. Екологічний спектр угруповання в цілому був таким: 45–33–22 %.

Типовими представниками пелагічної групи з числа домінантів і субдомінантів є Asplanchna priodonta Gosse, 1850, Brachionus calyciflorus Pallas, 1766, B. angularis Gosse, 1851, Diaphanosoma brachyurum (Lievin, 1848), Daphnia cucullata Sars, 1862, Bosmina coregoni Baird, 1857, Acanthocyclops americanus (Marsh, 1893) і Thermocyclops crassus (Fisch., 1853). До заростевих серед масових видів відносяться такі як Euchlanis dilatata Ehrenberg, 1832, Sida crystallina (O. F. Muller, 1776), Eurycercus lamellatus (O. F. Muller, 1785), Acroperus harpae (Baird, 1837) і Macrocyclops albidus (Jur., 1820), а до придонних – Rhynchotalona rostrata (Koch, 1841), Eucyclops serrulatus (Fisch., 1851) і E. macrurus (Sars, 1863).

Присутність у зоопланктоні річкової частини водосховища такої великої кількості фітофільних і бентичних гідробіонтів обумовлюється, крім наявності тут різних місцеперебувань і надходження сюди вод із різних водойм, ще й регулярними потужними скидами води через вищерозташовану греблю, так званими попусками, які призводять до виникнення хвиль і стокових течій. Унаслідок цього мешканці водних заростей виносяться до глибоководної зони, а з придонних горизонтів піднімаються до поверхневих.

Якісне різноманітніття зоопланктону полягало також у тому, що його представники належали до трьох фауністичних комплексів (генетичних груп): прісноводного, солонуватоводного (понто-каспійського) та морського (середземноморського). Зрозуміло, що найбільше значення мали звичайні широко розповсюджені прісноводні види, а види двох останніх груп складали лише 6 %. Незважаючи на це, їх присутність являє безсумнівний фауністичний і зоогеографічний інтерес, накладаючи на біоценози в цілому особливий «реліктовий» відбиток. Цими видами були: з Cladocera – Cercopagis tenera Sars, 1897, Evadne trigona Sars, 1897, Corniger maeoticus Pengo 1879 і C. bicornis (Zernov, 1901); з Copepoda – каляноїди Eurytemora velox (Lill., 1853), E. affinis (Poppe, 1880) і Heterocope caspia Sars, 1897 і циклопоїди Colpocyclops dulcis Monchenko, 1977 і Paraergasilus rilovi Markewitch, 1937. У водосховищах Дніпра вони є інвазійними видами (вселенцями), що потрапили сюди з навкологирлових районів ріки в результаті ненавмисної штучної інтродукції або шляхом природньої колонізації.

Найцікавішим із солонуватоводно-морської групи є Colpocyclops dulcis. Цей циклоп, що відноситься до морської підродини Halicyclopinae, описаний В. І. Монченком тільки в 1977 р. за матеріалами з водойм басейну нижнього Дніпра. У дніпровських водосховищах він мешкає у придонних шарах води на мілководдях, де нерідко домінує, а в основну водну товщу потрапляє тільки випадково. Тому C. dulcis надзвичайно рідко та в мізерній кількості виявляється та ідентифікується зоопланктонологами, являючись своєрідним «видом-невидимкою», хоча його розміри достатньо великі, а будова тіла така характерна, що не побачити або сплутати його з іншими видами абсолютно неможливо. Найновіші уявлення про глибокий ендемізм понто-каспійських циклопів в Азово-Чорноморському басейні та високий ступінь морфологічної схожості C. dulcis з каспійськими автохтонами дають повне право вважати його представником понто-каспійського фауністичного комплексу.

У складі зоопланктону верхньої частини Канівського водосховища представники понто-каспійської фауни не тільки були постійними компонентами, але на деяких біотопах нерідко ставали домінантами та субдомінантами. Це тим дивовижніше, що на своїй «історичній батьківщині» – у лиманах і в морях – їм далеко не завжди належить провідна роль, бо там вони програють типово морським формам. А у прісних водоймах «каспійці» не тільки не поступаються корінним мешканцям – прісноводним видам, але навіть, як бачимо, перевершують їх завдяки високому життєвому та адаптивному потенціалу.

Види розрізняються також за типом живлення та входять до складу трьох трофічних груп або рівнів (другого та третього), тобто «мирних» і хижих консументів, а також проміжного, утвореного всеїдними еврифагами. Переважна більшість планктонних безхребетних належала до групи «мирних». Це були майже всі коловертки та дуже значна частина гіллястовусих (95 і 87 % видів відповідно), а також види родини діаптомід із веслоногих (що складали 12 %). До всеїдних відносились: коловертка A. priodonta, гіллястовусий Polyphemus pediculus (Linnaeus, 1778) і майже половина видів веслоногих (46 %) – представники родини Temoridae і деякі придонні циклопіди. Хижими були коловертка Bipalpus hudsoni (Imhof, 1891), невелика кількість гіллястовусих – Anchistropus emarginatus Sars,1862, Leptodora kindtii (Focke, 1844) і решта поліфемід, а також дві п’ятих веслоногих (42 % видів) – більшість пелагічних видів родини Cyclopidae. Співвідношення різних трофічних груп за кількістю видів зоопланктону в цілому було таким: 78–10–12 %.

Зоопланктонним тваринам властиві також різноманітні способи живлення: активне чи пасивне захоплення їжі, наявність попереднього пошуку, переслідування та вибірковості, розвиток із передніх кінцівок спеціальних ротових придатків. Різними можуть бути також трофічні об’єкти та розміри харчових часток. Серед планктонних безхребетних є вертикатори, всмоктувачі, тонкі, грубі, первинні та вторинні фільтратори, збирачі, а також активні та пасивні захоплювачі та паразити, а поживою можуть слугувати детрит різного походження, бактерії, водорості та дрібніші безхребетні. У Канівському водосховищі серед коловерток більшість були вертикаторами (78 % видів), серед гіллястовусих ракоподібних – первинними та вторинними фільтраторами (81 %), а серед веслоногих – збирачами та захоплювачами (85 %).

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 91-93.

УДК 574.583:504.064.2

К. М. Назарук, І. С. Хамар

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, Україна,
zoomus@franko.lviv.ua

ZOOPLANKTON BIODIVERSITY
IN THE PISOCHNELAKE OF THE SHATSKYNATIONALNATUREPARK AS A PARAMETER OF ITS ECOLOGICAL STATE

K. M. Nazaruk, I. S. Khamar

Ivan Franko Lviv National University, Lviv, Ukraine, zoomus@franko.lviv.ua

Людина знаходиться перед необхідністю вирішення складної дилеми. З одного боку – невпинне збільшення використання природних ресурсів з усіма наслідками можливих незворотніх процесів деградації екологічних систем, з іншого – намагання залишити на полі своєї діяльності хоча б невеликі ділянки-острівці природних біогеоценозів з метою збереження існуючого різноманіття флори та фауни. Де знаходиться розумна межа антропогенного навантаження на довкілля? Яким чином швидко й адекватно оцінити екологічний стан наземних і водних біогеоценозів, встановити фактори ризику для існування живих організмів? Відповідь на це можуть дати методи біоіндикації.

Шацьке поозер’я – унікальний природно-територіальний комплекс, що має велике рекреаційне, гідрологічне та природоохоронне значення. Рекреаційне навантаження на водойми суттєво впливає на структурно-функціональну організацію гідроекосистем. Зміна гідрохімічного режиму водойм, яка відбувається під впливом антропогенних чинників, зумовлює зміну видового складу гідробіоценозу в цілому та чисельності його окремих угруповань, зокрема зоопланктону.

Зоопланктон – не тільки основний компонент трофічних ланцюгів, а й важливий елемент біоіндикаційних досліджень. Основне значення у зоопланктоні озер мають веслоногі (Copepoda) та гіллястовусі (Cladocera) ракоподібні, які можуть складати до 90 % від загальної біомаси планктону. В озері Пісочне, яке останніми роками зазнає максимального антропогенного навантаження серед усіх водойм Шацького національного природного парку, протягом 2003–2006 років виявлено 33 види гіллястовусих і веслоногих ракоподібних. Біорізноманіття зазначених гідробіонтів розглядається як критерій трофності та сапробності водойм, наявності у їх воді токсичних речовин.

При визначенні найпоказовыших індексів різноманітності угруповань ракоподібних озера Пісочне Шацького національного природного парку ми використовували індекси Шеннона, Маргалефа, Сімпсона та Пієлу. У нашому випадку добре характеризує зоопланктон індекс Шеннона, максимальне значення якого спостерігалося у липні. Вплив аллохтонних речовин на озеро Пісочне не настільки сильний, щоб зумовити зменшення кількості видів і структури трофічних ланцюгів, тому не відбувається зниження індексу Шеннона.

У водоймах олігосапробної зони домінування видів дуже слабке, що і показав нам індекс Сімпсона (індекс домінування). Найменші його значення зареєстровані у серпні, коли спостерігалися мінімальні значення сапробності. Індекси Маргалефа та Пієлу підтверджують закономірності, встановлені для індексу Шеннона. У цілому зоопланктон – важлива та зручна група гідробіонтів для екологічного моніторингу. Критерії, які адекватно відображають зміну гідрохімічного режиму водойм, – видове різноманіття гіллястовусих і веслоногих ракоподібних та індекси, які визначаються на їх основі.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 90-91.

УДК 574.9:591.551(262.5)

В. В. Мурина, В. А. Гринцов

Институт биологии южных морей НАН Украины, Севастополь, Украина

BIODIVERSITY AND VERTICAL DISTRIBUTION
OF POLYCHAETA IN ROCKS FOULING OF KARADAG
NATURE RESERVE (THE BLACKSEA)

V. V. Murina, V. A. Grintsov

Institute of Biology of the Southern Seas NASU, Sevastopol, Ukraine

Для изучения состояния биоразнообразия, как показателя видового богатства акватории Карадагского природного заповедника, проведены исследования сообщества твердых субстратов, занимающие значительную часть охраняемой акватории. В качестве примера взяты скала Маяк, имеющая вертикальную стенку в диапазоне глубины от 0 до 16 м, и скала Золотые ворота. По биоразнообразию полихет скального субстрата Карадага опубликована лишь одна работа (Гринцов, Мурина, Евстигнеева, 2005). В ней приводятся результаты исследований сообщества обрастания скалы Иван Разбойник в июне 2003.

Материалом для настоящего исследования послужили фрагменты сообщества обрастания на скале Маяк (25 проб), отобранные 20.06.2004 г. водолазом с глубины 0, 5, 10 и 15 м. На скале Золотые ворота отобраны 4 пробы с глубины 5 м и 6 проб с глубины 8 м. Обрастания соскребали в мешок из газа с площади 20 на 20 см. Полученный материал помещали в емкости и фиксировали 5 %-м раствором формальдегида. Дальнейшая обработка – подсчет численности и биомассы, а также идентификация видов проводили в лаборатории ИНБЮМ НАНУ. По всем горизонтам для каждого вида рассчитана численность и биомасса.

В пробах обрастания скалы Маяк определено 33 вида полихет, относящихся к 13 семействам. Наименьшее число видов (13) найдено в пробах, взятых в самом верхнем горизонте (0 м), причем с самой высокой средней численностью (865 экз./м²) отличался вид Capitomastus minimus (семейство Capitellida). В пробах, взятых на глубине 5, 10 и 15 м, число видов было примерно одинаковым (24–26). На глубине 5 м наибольшая средняя численность (590 экз./м²) отмечена также для C. minimus, а наибольшей средней биомассой отличался Pomatoceros triqueter (семейство Serpulidae). На глубине 10 м высокой средней численностью и биомассой характеризовалась нереида Nereis zonata (семейство Nereidae), соответственно 600 экз./м² и 1,66 г/м². В обрастании на глубине 15 м численно преобладала полихета Pholoe synophthalmica из семейства Sigalionidae – 923 экз./м², а по биомассе P. Triqueter – 1,85 г/м².

В пробах обрастания со скалы Золотые ворота определено 33 вида полихет, относящихся к 14 семействам. На глубине 5 м найдено 20 видов, причем наибольший показатель средней численности и биомассы отмечен для Nereis zonata (1130 экз./м² и 2,03 г/м²). На глубине 8 м найдено 32 вида, при этом также наиболее многочисленной была нереида N. zonata (395 экз./м²), а высокая биомасса приходилась на долю P. triqueter (3,33 г/м²).

Число видов в обрастании скалы Маяк и скалы Золотые ворота одинаково (33 вида). Отличия в составе видов незначительны, например, в фауне полихет скалы Маяк отсутствует представитель семейства Pectinariidae – Lagis neapolitana. Общее количество видов полихет двух скальных районов составляет 42 вида 14 семейств.

Интересно сравнить фауну полихет из сообщества обрастания на естественном субстрате с таковым на искусственном субстрате в акватории Карадага. Осенью 2002 г. нами (Мурина, Гринцов, 2004) исследовано 15 проб, отобранных на глубине 1,5–3,0 м с вертикальных стенок волнореза у поселка Курортное (Карадаг). Определено 28 видов из 13 семейств. Массовой средней численности (1196 экз./м²) и биомассе (1,9 г/м²) оказалась также нереида N. zonata. Следует отметить, что этот вид – обычный для Карадага, встречающийся от поселка Курортное до мыса Мальчин; по характеру питания – детритофаг, населяет самые разнообразные биотопы (заросли макрофитов, обрастания мидий, ракушечно-илистые и илистые грунты).

К настоящему времени фауна полихет всего Черного моря представлена 195 видами, относящимися к 39 семействам (Киселева, 2004). Фауна полихет прибрежных вод Карадага, по нашим данным (Мурина, Киселева, Костенко, 2004), насчитывает 100 видов из 34 семейств, что составляет соответственно 51,3 % видов и 87,2 % семейств от всей черноморской фауны. По данным Н. К. Ревкова (2003), у берегов Крыма обитает 144 вида класса Polychaeta, что составляет 74 % от общего количества полихет Черного моря. По нашим данным, фауна полихет прибрежных вод Карадага превосходит все остальные, рассмотренные Н. К. Рев­ковым (2003), районы Крымского побережья: Евпаторийско-Севастопольский, Южнобережный, Каркинитский и Керченский. Фауна полихет обрастания двух скал (Маяк и Золотые ворота), расположенных в центральной части заповедника, характеризуется высоким таксономическим разнообразием (42 вида из 14 семейств), составляя 42 % видов и 41 % семейств от всей фауны прибрежных районов Крыма. Полученные результаты подкрепляют высказанную нами ранее точку зрения (Мурина, Киселева, Костенко, 2004) об уникальности Карадагского природного заповедника.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 89-90.

УДК 595.762.15/16:591.9(282.247.327.2)

І. І. Міхіна

Запорізький національний університет, Запоріжжя, Україна, mikhina_i@mail.ru

SPECIES COMPOSITION OF THE AQUATIC BEETLES (COLEOPTERA)
IN STAGNANT RESERVOIRS OF THE ZAPORIZHZHYACITY

I.I. Mikhina

Zaporizhzhya National University, Zaporizhzhya, Ukraine, mikhina_i@mail.ru

Твердокрилі включають ряд родин, у тій або іншій мірі пов’язаних з водою. Водні жуки відіграють значну роль у кругообігу речовин у гідроценозах, служать їжею для риб, амфібій і птахів. Представники Coleoptera винищують личинок і лялечок кровосисних дво­крилих, деякі види можуть служити індикаторами забруднення водойм. Визначення видового складу фауни – основа робіт зі збереження та відтворення біорізноманіття регіону. Мета двної роботи – охарактеризувати фауну водних твердокрилих деяких стоячих водойм м. Запоріжжя.

Матеріал даних досліджень – збори імаго та личинок водних твердокрилих, зібрані упродовж 2004–2007 років у стоячих водоймах міста Запоріжжя. Для досліджень обрані наступні водойми: Гребний канал, озеро Закітня, тимчасові водойми у заплаві Каховського водосховища, озероподібні заболочені водойми. Проби відбірали за стандартними гідробіологічними методиками, визначали – за Nilsson (1995).

Фауна Coleoptera стоячих водойм міста Запоріжжя включає 45 видів, що належать до 31 роду 7 родин. Переважну кількість фауни складали види родини Dytiscidae. Наймасовиміші представники цієї родини – Graphoderus cinereus Linnaeus, 1758, Acilius sulcatus Linnaeus, 1758, A. canaliculatus Nicolai, 1822 та Cybister lateralimarginalis DeGeer, 1774; рідкісні – Rhantus suturellus Harris, 1828, Colymbetes striatus Linnaeus, 1758, Dytiscus marginalis Linnaeus, 1758. Загальна кількість видів цієї родини нараховує 27 (60,0 % фауни).

Друга за кількістю видів – родина Hydrophilidae – нараховує 11 видів (24,4 %). Найчисельніші – Coelostoma orbiculare Fabricius, 1775 та види роду Enochrus, рідкісні – Hydrophylus aterrimus Eschscholtz, 1822, H. piceus Linnaeus, 1758, Hydrochara caraboides Linnaeus, 1758. Інші родини, а саме Haliplidae (4,5 %), Gyrinidae (2,2 %), Noteridae (4,5 %), Spercheidae (2,2 %) та Helophoridae (2,2 %) представлені окремими видами.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 88.

УДК 574.587 (285.33)

В. П. Машина

Інститут гідробіології НАН України, Київ, Україна, v_mashina@mail.ru

PECULIARITIES OF QUALITATIVE COMPOSITION
AND SPATIAL DISTRIBUTION OF MICRO- AND MEZOBENTHOS
IN THE KANIV RESERVOIR

V. P. Mashina

Institute of Hydrobiology of the NationalAcademy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine

Останнім часом поряд із вивченням структурно-функціональних показників розвитку біоти водних екосистем в умовах впливу природних і антропогенних чинників, особлива увага надається вивченню взаємовідносин гідробіонтів між собою та середовищем їх існування. Мікро- і мезобентичні організми, які живуть у донних відкладеннях водойм тісно пов’язані з абіотичними факторами водного середовища. Умови існування бентичних організмів у першу чергу визначаються едафічним фактором – типом донних відкладень, їх механічним складом та швидкістю течії. Мікро- і мезобентичні угруповання активно заселяють усі типи донних відкладень у водоймах, але при цьому їх якісні та кількісні характеристики доволі різні. Загальновідомо, що просторовий розподіл біоценозів заснований на принципі придатності біотопів для існування організмів. Різні умови у біотопах визначають якісні та кількісні особливості біотичних компонентів, а межі біотопів можуть бути бар’єрами, які обмежують обмін речовин і енергії та інформаційні зв’язки між сусідніми ценозами. Оскільки структурно-функціональні характеристики бентичних угруповань формуються у певній відповідності до умов існування, нами у 2003–2004 рр. були проведенні дослідження якісного складу та просторового розподілу мікро- і мезобентичних ценозів, які сформовані на різних типах донних відкладень Канівського водовховища.

Мікро- і мезобентос чистих пісків досліджувався на ділянках Київського та Деснянського водозаборів, на ділянці Московського мосту, а також на ділянках в районі м. Українка. Мікробентос чистих пісків характеризується найбіднішим (по відношенню до інших типів донних відкладень) видовим різноманіттям (індекс Шеннона має найнижчі показники 1,46–1,53 біт/екз.) і невисоким кількісним розвитком бентосних організмів. Мікробентос представлений, в основному, вільноживучими нематодами (Nematoda), середня чисельність яких коливається в межах 5,9–24,5 тис. екз./м². Домінують псамофільні види – Mesotheristus setosus (Bütschli, 1874) Wieser, 1956 і Enoploides fluviatilis Micoletzky, 1923. Мезобентос досить бідний, складається, головним чином, з олігохет і личинок хирономід. За чисельністю та біомасою домінують дрібні олігохети, які складають 72 % загальної біомаси мезобентосу. Отримані результати показали, що чисті та перемиті піски Канівського водосховища – несприятливий тип донних відкладень для розвитку мікро- і мезобентичних угруповань. Вони бідні на органічну речовину, а їх верхні шари постійно рухаються під впливом швидкої течії, що негативно впливає на розвиток бентосу.

Мікро- і мезобентос замулених пісків досліджено на ділянках Деснянського водозабору, у затоці Вовкуватій, на гирловій ділянці р. Либідь, у Матвіївській затоці, на р. Козинка (м. Українка) та на ділянках Трипільського району. Проведеними дослідженнями встановлено, що мікро- і мезобентичні ценози замулених пісків характеризуються досить високим видовим різноманіттям (індекс Шеннонa 3,03–3,77 біт/екз.) та високим кількісним розвитком, який коливається в межах (31,7–530,2 тис. екз./м²). Серед мікрозообентичних організмів домінують черепашкові корененіжки (Rhizopoda), які складають 70 % загальної чисельності мікробентосу. Домінантами виступають Centropyxis aerophyla sylvatica Deflandre, 1929 (27,8 тис. екз./м²) і Difflugia corona Wallich, 1864 (18,5 тис. екз./м²). Серед вільноживучих нематод домінують Tobrilus grasilis (Bastian, 1865) Andrassy, 1959 (8,3 тис. екз./м²) та Monhystera stagnalis Bastian, 1865 (4,9 тис. екз./м²). Мезобентос замулених пісків досить різноманітний, до його складу входять олігохети, веслоногі та гіллястовусі ракоподібні. Найбільшим видовим різноманіттям характеризуються личинки хірономід (8 видів), з яких наймасовіші – Cryptochironomus defectus Kieffer, 1921, Tanytarsus ex. gr. gregarius Kieffer, 1909, Polypedilum convictum Walker, 1865 – входять до складу домінуючого комплексу мезобентичних організмів замулених пісків.

Мікро- і мезобентос мулів досліджувався на гирловій ділянці р. Десна, у затоці Вовкувата, на середній ділянці Матвіївської затоки, в районі о. Ольжин, на ділянках нижче м. Українка. Проведеними дослідженнями встановлено, що мули Канівського водосховища – сприятливий біотоп лише для однієї найпоширеної та багаточисельної групи мікрозообен­тосу – черепашкових корененіжок (Rhizopoda), які складають 85 % загальної чисельності мікробентосу мулів. Досліджені ділянки водойми характеризуються великим видовим різноманіттям (за індексом Шеннона 3,18–4,25 біт/екз.) і кількісним розвитком цієї групи організмів. Домінує на мулах пелофільний комплекс видів: D. corona (100,8 тис. екз./м²), Difflugia oblonga acuminata Ehrenberg, 1838 (87,3 тис. екз./м²), Centropyxis spinosa Cash, 1909 (76,1 тис. екз./м²). Мезобентос мулів характеризується невисоким видовим різноманіттям, представленим, в основному, олігохетами та личинками хирономід.

Порівняння видового складу мікро- і мезобентосу різних ґрунтів водойми (за індексом Жаккара) показало, що фауна бентичних угруповань досить специфічна у кожному біотопі. Коефіцієнт схожості видового складу має невелике значення (7–36 %), що вказує на специфічність населення цих ґрунтів. Найбільша схожість видового складу існує на замулених пісках та мулах (36 %). Незначна схожість видового складу (до 15 %) спостерігалася між біотопами чистих і замулених пісків. Найменша схожість (7 %) відмічена між якісним складом донного населення чистих пісків і мулів. Аналіз отриманих результатів показує на існування в Канівському водосховищі евритопних і стенотопних форм бентичних організмів. Спільні види на досліджених ґрунтах представлені, головним чином, евритопними видами: Difflugia corona, D. о. аcuminata, Tobrilus gracilis, Dorylaimus stagnalis, Mesotheristus setosus. Всі інші види мікро- і мезобентичних організмів чітко проявляють вимоги до субстрату, їх розповсюдження обмежується певним типом донних відкладень.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 86-88.

УДК 595.142.3:581.526.3 (285.33)

С. Ф. Матчинская, Н. И. Корсун

Институт гидробиологии НАН Украины, Киев, Украина, hydrobiol@igb.ibc.com.ua

SOME PHYTOPHILOUS OLIGOCHAETA SPECIES
(NAIDIDAE) IN THE KANIV WATER RESERVOIR

S. F. Matchinska, N. I. Korsun

Institute of Hydrobiology of NAS of Ukraine, Kyiv, Ukraine, hydrobiol@igb.ibc.com.ua

Обитатели мелководной прибрежной зоны водоемов, зоны зарослей макрофитов, представляют особенно важную экологическую группу гидробионтов. Зона зарослей макрофитов заселяется качественно разнообразной и количественно богатой фауной, образуя фитофильные ценозы. Для многих беспозвоночных каждое экологическое сообщество высших водных растений, как субстрат, является специфичным. Мелководность участков обуславливает значительную прогреваемость водной толщи, а обилие высшей и погруженной водной растительности обеспечивает накопление детрита и способствует развитию фауны фитофильного комплекса. В Каневском водохранилище особенно важную экологическую группу в зарослях макрофитов составляют олигохеты, которые по качественным и количественным показателям занимают одно из первых мест. При изучении олигохет в зарослях высших водных растений отмечено, что они встречаются как на растениях основного русла, так и придаточной системы водоема (старого русла, рукавов, пойменных водоемов).

Отмечено значительное сходство в качественном составе олигохет на макрофитах всех исследуемых типов водоемов, однако выявлена количественная бедность олигохет на макрофитах прибрежной зоны основного русла в сравнении с придаточной системой. Исследования поверхности листьев и стеблей подводной части растений показали, что наиболее богатый видовой состав и численность олигохет отмечены на сильно разветвленных растениях. Однако приуроченности определенных видов олигохет к конкретному виду растений нами не обнаружено. Чаще других на растениях встречаются представители фауны олигохет сем. Naididae. Представители этого семейства встречаются в водоемах с апреля по ноябрь. В летний период они размножаются преимущественно путем деления в форме паратомии. Паратомия приводит к образованию цепочки особей – зооидов. За летний период может образоваться несколько бесполых генераций (в зависимости от вида). С августа по октябрь образуются одиночные особи с развитой или развивающейся половой системой. В октябре почти все особи достигают половозрелости и способны откладывать коконы. Откладка коконов продолжается около месяца. Каждая особь сем. Naididae откладывает несколько коконов (в зависимости от вида). В коконе содержится по одному яйцу. После откладки коконов черви погибают. Развитие кокона в зимний период приостанавливается и только в весенний период следующего года наступает очередной цикл развития.

Dero digitata (Muller, 1773) – наиболее часто встречаемый среди зарослей элодеи канадской (Elodea canadensis Michx.), рдеста пронзеннолистого (Potamogeton perfoliatus L.), тростника обыкновенного (Phragmites australis Cav.) и стрелолиста стрелолистого (Sagittaria sagittifolia L.). Он распространен на глубинах до 3,0 м при скорости течения до 0,1 м/с, где перманганатная окисляемость составляет 2,1–17,2 мг О₂/л, а рН – 7,8–8,0. Кокон Dero digitata имеет сферическую, немного вытянутую форму, размеры его 0,9 х 0,6 мм, сверху покрыт детритом. Первые особи появляются в водоеме в мае–июне (иногда в конце апреля) при температуре +10…+15°С. Особи, вышедшие из кокона, имеют длину 2,2–2,6 мм. В июне–августе олигохеты размножаются делением, образуя цепочку особей, которая может достигать 20–24 мм. С конца августа в водоеме появляются одиночные особи длиной 6,0–8,0 мм. В начале октября половозрелые особи, которые откладывают коконы, составляют более 50 %. В этот период материнские особи гибнут, а зимовка происходит на стадии кокона. Весной следующего года начинается новый цикл развития.

Nais barbata (Muller, 1773) распространен на илисто-песчаных грунтах, богатых растительными остатками, среди зараслей рдеста пронзеннолистого, роголистника темно-зеленого (Ceratophyllum demersum L), кувшинки желтой (Nuphar lutea (L) Smith.), cтрелолиста стрелолистого, в водоемах на глубинах до 5 м при скорости течения до 0,2 м/с, перманганатная окисляемость составляет 1,3–11,0 мг О₂/л, рН – 5,6–8,0. Кокон имеет сферическую, удлиненною форму. Nais barbata встречается в водоеме с мая по ноябрь. В конце мая–июне появляются особи, вылупившиеся с коконов, длина которых достигает от 1,5–1,8 мм. В этот период наблюдается минимальная численность и биомасса. На протяжении июля–августа преобладают особи, размножающиеся делением. Цепочка особей может достигать 5–7 мм. В течение лета может образовываться 4–6 бесполых генераций. В этот период численность и биомасса этого вида достигают своего максимума. С конца августа появляются одиночные особи длиной 3,0–3,5 мм, а в сентябре большинство особей становятся половозрелыми, готовыми к откладке коконов. В октябре – начале ноября происходит массовая откладка коконов. Зимовка происходит на стадии кокона.

Nais simplex (Piguet, 1906) распространенный среди зарослей роголистника темно-зеленого, кувшинки желтой, рдеста пронзеннолистого, рдеста гребенчатого (Potamogeton pectinatus L.), на различных грунтах, богатых растительными остатками, на глубинах до 2 м при скорости течения от 0,0–1,0 м/c, рН – 6,2–7,2, перманганатной окисляемости – 2,5–38,4 мг О₂/л. Коконы его можно встретить как на растениях, так и на грунте, среди отмерших растений. Кокон имеет сферическую форму. Этот вид встречается в водоеме с конца апреля по ноябрь. В конце апреля – мае появляются особи, вылупившиеся из коконов, длина которых достигает от 1,8–2,0 мм. Со средины июня – сентября происходит размножение делением. Цепочка особей достигает 4–8 мм. В этот период численность достигает своего максимума. С августа появляются одиночные особи длиной 2,6–3,2 мм. В сентябре большинство особей становятся половозрелыми, готовыми к откладке коконов. Массовая откладка коконов этого вида происходит в октябре–ноябре. У Nais simplex зимовка происходит на стадии кокона.

Nais communis (Piguet, 1906) довольно широко распространен на илистых, илисто-песчаных грунтах, среди зарослей макрофитов (камыша озерного (Scirpus lacustris L.), рдеста гребенчатого, роголистника темно-зеленого), на глубинах 0,5–4,0 м при скорости течения до 0,3 м/с, при рН 3,5–10,0, где перманганатная окисляемость составляет 1,2–21,5 мг О₂/л. Кокон имеет сферическую, удлиненную, слегка уплощенную форму (0,3 х 0,5 мм), сверху покрыт детритом или песчинками (в зависимости от того, на каком грунте он находится). Откладка кокона может происходить как на грунте, так и на растениях. Первые особи, которые выходят из коконов, появляются в конце апреля – мае. Средняя длина таких особей составляет 1,6–1,8 мм. В мае–августе олигохеты размножаются делением, образуя зооиды. Цепочка особей может образовать 2–3 зооида. В июле–августе черви достигают максимальных размеров (9–11 мм). В конце августа – сентябре доминируют одиночные особи, которые переходят в стадию половозрелых (4–5 мм). В октябре начинается откладка коконов. Каждая особь способна отложить 5–6 коконов. Кокон содержит по 1 яйцу. К концу ноября в водоеме исчезают одиночные особи, а остается только зимующая стадия этого вида олигохет – коконы.

У каждого из изучаемых видов, наименьшая численность отмечалась в мае, когда образуются единичные особи, а наибольшая – в июле–августе, когда происходит размножение делением. Т. Л. Поддубная дает высокую оценку изучению циклов развития отдельных видов олигохет так, как это «изучение очень важно для оценки взаимоотношений между видами в различных биоценозах рек, озер и водохранилищ, понимания трофических связей между отдельными группами гидробионтов и выяснения роли олигохет в продукционных биологических процессах».

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 84-86.

УДК 595.142.2 (262.5)

Г. В. Лосовская

Одесский филиал Института биологии южных морей НАНУ, Одесса, Украина, obiss@ukr.net

ON DEGREE OF SPATIAL AGGREGATION
OF SOME SPECIES OF THE BLACK SEA POLYCHAETES

G. V. Losovskaya

Odessa Branch of the Institute of Biology of the Southern Seas NANU, Odessa, Ukraine

Одной из характеристик структуры популяции является тип распределения составляющих ее особей в пределах занимаемой территории. Установление характера распределения, степени агрегированности необходимо для понимания природы популяции и для точного измерения ее плотности, а, следовательно, представляет и научный, и практический интерес. В Одесском регионе Черного моря (Одесский залив с прилегающими участками моря на глубинах до 25 м) и, в частности, в акватории расположенного в заливе порта изучали пространственное размещение популяций полихет: Harmothoe imbricata (Linnaeus, 1767), Neanthes succinea (Leuckart, 1847), Spio filicornis (O. F. Müller, 1776), Polydora limicola Annenkova, 1934, Heteromastus filiformis (Claparede, 1864) и Melinna palmata Grube, 1869. Характер распределения организмов в популяциях этих видов определяли, как принято, по соотношению средней арифметической и дисперсии.

В 1998 г. в Одесском регионе и в 2001 г. в акватории Одесского порта распределение особей в популяциях исследованных видов полихет было агрегированным, высоко гетерогенным: дисперсия превышала среднюю арифметическую в десятки и сотни раз. Это позволяет судить об образовании значительных скоплений гидробионтов даже в условиях относительной однородности экологической среды.

В открытой акватории Одесского порта, в относительно однородных условиях местообитания, у эпибионта, полифага H. imbricata дисперсия была больше средней арифметической в 15 раз, у эвриэдафичного вида N. succinea, полифага с преобладанием детритоядности в 207 раз, а у интрабионтов, детритофагов P. limicola и H. filiformis – в 635 и 878 раз. В изолированных в разной степени гаванях с несколько различными условиями водообмена у собирающей детрит полихеты S. filicornis дисперсия превышала среднюю всего в 38 раз, тогда как у устойчивого к дефициту кислорода и к загрязнению представителя того же семейства P. limicola (тоже собирающего детритофага) – в 518 раз.

В Одесском регионе, в неоднородных экологических условиях (пробы отбирали на грунтах различного характера, в пределах глубин 6–25м) у N. succinea дисперсия превышала среднюю арифметическую на три порядка, как и у детритофагов P. limicola и H. filiformis, a у детритофага M. palmata – на два порядка. В акватории Одесского региона выделялись два пятна высокой концентрации N. succinea: против станций очистки городских коммунальных стоков «Южная» и «Северная» (1860 и 1830 экз./м²). На этих же участках дна, но в другой экологической нише, отмечена самая большая численность (более 2000 экз./м²) детритофага H. filiformis, питающегося в толще грунта путем безвыборочного его заглатывания.

Средняя и максимальная численность, а также степень агрегированности распределения детритофага P. limicola в Одесском регионе значительно уступали этим показателям у N. succinea, но в акватории порта максимальная численность и агрегация у индикатора эвтрофных вод P. limicola оказались значительно большими, чем у нереиса.

Zoocenosis — 2007
 Біорізноманіття та роль тварин в екосистемах: Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції. – Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2007. – С. 83-84.